Про те, що є на світі така людина, я здогадувалася давно. Йдучи з редакції, з площі Пушкіна, що нині Вернадського [а доречніше мала б зватися площею Журналістів], через велике подвір’я до Запорізького архіву, я зупинялась, щоб подивитись на молоді вишневі деревця. Років п’ять тому вони були маленькі, до півметра від землі. Та стовбур кожної завбачливо був захищений пластиковою пляшкою. А біля однієї, що посаджена біля перехрестя стежок, у небезпечному з точки зору людської неуважності місці, ще й записка була прилаштована. Вже не скажу точно все, що було написано. Та мене розчулили слова: “Я вишня. Я хочу вирости…”
Вишні виросли. Тепер це дерева, значно вищі за мене. Весною вони цвіли на радість бджолам. Тож, завдяки чиїсь невтомній доброті куточок великого двору між п’ятиповерхівками став вишневим садочком.
А я дізналася, хто це зробив. Бо …маємо у місті не один такий садочок.
Про хазяйське ставлення до землі
Григорій Миколайович Стасюк живе в одній із цих п’ятиповерхівок. А неподалік від Будинку культури, що колись носив ім’я Дробязка, працює його донька Наталка. Працює давно, років чи не двадцять. Ще з тих часів, коли дерева у сквері довкола магазинчику були великі, старі та… небезпечні.
І міські служби почали їх прибирати, одне за одним. А Григорій Миколайович почав шукати їм заміну.
Про цю його сучасною мовою волонтерську роботу написав журналіст Дмитро Шилін. Текст, надрукований у запорізькій газеті, я знайшла на харківському сайті, бо …добре писав наш покійний колега. Про те, що два роки нема вже Дмитра Петровича, герой його публікації не знав. Посумували. А я знов подумала про доречність площі Журналістів.
Ось посилання на сайт
https://gazeta.kharkiv.ua/other/2020/12/03/152037.html
із згадкою, що взято матеріал з «Індустріалки».
А ось відео
Ось цитата звідти: “Григорий Николаевич Стасюк в свое время работал на заводе «Радиоприбор». Потом снова был связан с техникой всевозможной. Про садоводство и парковое хозяйство, можно сказать, ничего не знал. Но родился-то он в селе! В Пологовском районе. Оттуда, с детства, и любовь к природе, и хозяйский взгляд на землю. Мол, на ней не бурьяны должны расти, а деревья и цветы”.
Та ми поговорили й про таке, про що не йшлося у матеріалі Дмитра Шиліна. І при згадці про паркове хазяйство спливло у пам’яті моїй ще одне незабутнє ім’я: Степан Маркович Фалдзінський, засновник новокаховського парку, «батько» сотням величних дерев, що нині, як і люди на лівобережній Херсонщині, та й на батьківщині Григорія Миколайовича, на Пологівщині, перебувають в окупації…
“Листя мають всі залишитися під деревами”
Коли великі старі дерева біля Будинку культури прибрали, Григорій Миколайович почав садити молоді дерева. З 2006 року.
З тих пір продовжує Григорій Миколайович опікуватися й тими деревами, що підросли, і рослинною малечею. У палісаднику біля магазинчику крутяться вітром дотепні вертушки – теж з пластикових пляшок, декоровані, наче великі комахи. Квіти та декоративні кущі підстрижені та утеплені на зиму пишно скопаною землею. А збоку, біля парканчику, «батько» дерев запорізьких має так звану «школку», де підрощує саджанці та ховає їх, маленькі, від необережного людського руху.
Коли підростуть, призначить кожному місце і пересадить у пухку землю.
І ось що про досвід доглядання саджанців розповів мені Григорій Миколайович.
“Я жив під Пологами, село звалось Улянівка. І у нас, як у всіх був садочок: росли яблуні, груша… слива. Мені років 10-11 було, коли трапилась історія, яку згадав, коли висаджував перші дерева, і коли важко було через нестачу води…
Якось восени ми з батьківського саду листя вигрібали та палили. Осінь, холодно вже, на мені фуфайка, що задиміла від іскри з вогнища… А поруч нас жив німець, метрів за 800. І у нього сад був, і у нас був… Та ми бачили, що його груші, як намальовані на деревах висять, та й яблука теж… А чому, в чім секрет – не знали.
Так от, ми палимо вогнище, батько нами керує… А німець зупинився, і каже [він ще й акцент мав]. Як зараз пам’ятаю той день, хоча… 60 років минуло:
– Мікола, ти неправильно робиш, Мікола… Листя мають всі залишитися під деревами. Не можна палити листя!
І після того батько почав привчати нас пригрібати листя під дерево, і обкопувати, на рівні крони, як сусід підказав.
І ми почали закопувати листя під дерева…”
Листя тримає вологу. Листя дає тепло. Листя перепріває та живить дерева. І влітку рятує від посухи.
Клени, вирощені та висаджені у нинішньому Студентському парку.
Фото Григорія Стасюка
“Я щороку закопую листя, та зараз поперек мені давить, вже тяжко це мені. А клени мої, бачите, які стоять? Ще при силі. А понад дорогою вже лисі, без листя”.
Біля палісаднику у нього топінамбур щіточкою росте. І біля лавочки росте, де каву п’ють відвідувачі магазинчика. “Я роблю з нього такий захисний «фігвам»”, – сміється.
“Отут посаджений нащадок дуба, що на Верхній Хортиці. Мужчина з будинку поруч там побував, привіз жолудів із десяток, посадив весною – не виросли, а через рік виросли два.
І ось один тут. Я посадив його, як талісман. Яка в нього крона була!
Зламали. Та бачу, що живий. Охороняю його.
Бо тут, кажуть, стояла сосна чи ялинка, яку споряджали на новий рік. Підозрюю, що це ялинка, та я її не помню. У 1967 році я ходив сюди, в Дробязко, на танці. У 1970 теж після армії сюди ходив. Дерев було багато…” – і знов у спогади.
Хоча з тих згаданих дерев вже залишилися хіба що ялини обабіч алеї до входу у будівлю. І вони нині – ілюстрація правдивості поради …німця з Улянівки, що стала постулатом для Григорія Миколайовича. Бо там, де палісаднік та школка, він встигав обкопати та приправити листям землю під ялинами, а на другому боці – ні. Тож, маємо асиметрію: з одного боку всі живі, а з другого одна ялина залишилася.
Одна із врятованих старих ялин
Вода вже мимо не пробіжить
Ще маємо винахід. Це канавки, прокладені радіально між деревами, до кожної лунки, і канавки від заасфальтованих доріжок… Тепер, якщо дощ, вода мимо дерева не пробіжить.
“Це вже я без німців, сам придумав, – каже мені Григорій Миколайович. – І я їх жодного разу оці дерева не поливав: дощ пройшов, і все полите, всю воду зібрав!”.
Косарі ранять дерева, і вони помирають
Не даремно я це сказала, бо це правда. Висадив Григорій Миколайович на порожньому шматку землі зо вісім горобин. Прийнялися, піднялися, вже й китицями червоними прикрасились… Та не всі. Лежить одна відкинута косарями подалі – прибрали свідоцтво злочину. Бо спочатку поранили ніжний стовбур смердючою косаркою, а потім зовсім зламали дерево. Багато зла від бездумних людей. І людям, і деревам.
За всім потрібен догляд
Ця територія називається нині Студентський парк, тобто, вона належить університету, два факультети працюють. Студенти, треба визнати, якось і допомогли, принаймні ямки під посадку дерев викопали.
Цьогорічна робота: так оновлюється парк
– Коли я почав садити дерева, місцеві мені казали: нащо ти садиш? Повиламують…
– Та ми такі самі вперті, – кажу. – На День художника біля музею десяток кущів калини посадили. Тепер ходимо, провідуємо. Треба і собі листя зібрати та калину обкопати.
– О, – посміхається Григорій Миколайович. – То буде… гай калиновий.
«Тепла грядка» – приватна справа
Після нашої зустрічі я зателефонувала давній знайомій із 40-річним досвідом роботи у «Зеленбуді».
– Так, – прокоментувала вона моє захоплення природнім живленням дерев опалим листям. – Це популярна нині методика «теплої грядки». Та на жаль, у практиці міських служб її не використовують.
Тож, нині це – лише приватна ініціатива. Хоча дуже раціональна і аргументована досвідом.
Факт
На момент публікації статті Дмитра Шиліна мріяв Григорій Стасюк довести кількість дерев, вихованців своєї «теплої грядки» до двох сотень. Вже є.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”
