Однією з яскравих творчих подій цьогорічного мистецького форуму «Тарасов парк» стала зустріч запоріжців із фольклорним колективом «Кралиця». Кралиця – фольклорний ансамбль, заснований у 1991 році на кафедрі фольклористики, народного пісенного та інструментального виконавства Київського національного університету культури і мистецтв. Засновник та незмінний художній керівник – заслужений працівник культури України Іван Григорович Сінельніков.
Було відчуття, що люди, які почали завчасно збиратися біля Незламного хабу, знають, яке чудо нас очікує. Були готові до емоцій та спогадів. Знали гостей з колективу. Та коли в зал, підготовлений ніжною веснянкою – дуетом співачки та сопілки – зайшов хор, і зазвучав багатоголоссям аж до неба, вище стелі, подумалося: це і є наш український Бах. Тільки він звучить не церковними трубами органу, а голосами прадавніх мелодій, складених у величні акорди…
Тому й приголомшені, тихі сиділи люди в залі – й ловили миті гармонії. І записували собі на телефони це сердечне виконання українських пісень. Причому й молодь, й дуже-дуже дорослі пані, які ловко користувалися своїми гаджетами. Щоб мати можливість й дома послухати, мати згадку цього чудового дня занурення в музику.
Про значущисть фольклору як складової ідентичності задумалась, представляючи гурт, журналістка, модераторка концерту Ольга Вакало. Це особливо важливо, особливо зараз, “коли майже 70 відсотків території Запорізької області окуповано. І у нас нема туди доступу, і ми не можемо брати з тих джерел…”
А саме з цих, наших джерел живилася творча лабораторія степового розспіву «Євшан-Зілля», яку створив у нашому місті В’ячеслав Вінчура [пам’ятаю концерти на сцені Запорізької філармонії]. В’ячеслав Вінчура – й студент КНУКіМ, учень Івана Сінельникова. На концерт «Кралиці» В’ячеслав приїхав з фронту, з Запорізького напрямку. Співати вийшов у вишиванці та берцях. Є нам що захищати – в експедиціях рідним краєм і зібрані пісні «Євшан-Зілля»: Оріхівщина, Токмаччина, Вільнянщина, Чернігівка… Кам’янка-Дніпровська… Розлука з окупованими територіями болить.
Другий – В’ячеслав Вінчура
“Ворог весь час знищує, спотворює та краде. І нам сіє зовсім чуже, а перепрошите. І через це ми маємо війну. Тому такий безцінний для нас фольклор, який нас колись нас навчили не любити і не цінувати”,
– гірко константувала Ольга Вакало.
«Кралиця» є базовим студентським і творчим концертуючим колективом, тобто є фактично навчальною лабораторією для майбутніх керівників фольклорних колективів, для солістів, учасників численних українських гуртів.
Серед випускників КНУКіМ, що співали в ансамблі «Кралиця» – відомі в Україні музиканти і шоумени Максим Бережнюк («Дніпро», The Doox), Ігор Перевертнюк («Чорноморці»), Людмила Капітонова (Folky Funky), Тимофій Музичук («Дніпро», «MNISHEK», «Згарда»), Валерій Гладунець («PoliКарп»), Северин Данилейко («Гуляйгород», «Хорея Козацька»), Юлія Юріна («YUKO»), Інна Ковтун («Рожаниця»), Олена Видрич («Кросна»), заслужений артист України Тарас Силенко, солістка національної філармонії Тетяна Школьна, співкерівник гурту «Божичі» Сусанна Карпенко, учасниці гурту «ДахаБраха» Олена Цибульська, Ірина Коваленко, Ніна Гаренецька, учасниця гурту «Go A» Катерина Павленко та інші.
«Кралиця» не є постійно діючим професійним колективом. Тут щороку випускаються і набираються нові учасники, з якими доводиться розпочинати роботу спочатку: від фольклорних експедицій, прослуховування записів, оволодіння манерою виконання.
Основу репертуару складають народні пісні, записані керівником ансамблю разом із студентами на Волині, Рівненщині, Житомирщині, Київщині, Наддніпрянщині та Чернігівщині.
Скільки ми переслухали їх того щасливого ранку п’ятого квітня? Не візьмуся й рахувати. Та програма досконало складена керівником, логічно й велично вела від весни до літа, від свята до свята… Пан Іван Сінельніков, стоячи неподалік звукорежисера, уважно споглядав за своєю молоддю.
Ансамбль є лауреатом багатьох міжнародних конкурсів та фестивалів, гастролював у Естонії, Польщі, Азербайджану, Чехії, Литви, Туркменистані, Німеччині, Норвегії, Словаччини, Голландії, Швейцарії, колись – і в росії.
Іван Сінельніков та Ольга Вакало в оточенні «Кралиці»
“Скажу, що коли почалася війна, я демонстративно відмовився займатися співом, перестав сам співати і займатися із студентами. Мені боліло, мені хотілося плакати, кричати, верещати… –
гірко зізнався про пережите у 2022-му Іван Сінельніков. – Я тоді дивився на свого молодшого сина, якому зараз 17 років, який казав: «Ну нащо мені ця війна, я так жити хочу»… Нащо йому ця війна?!! І ридав за хатою – бо дитина твоя плаче: нащо йому ця війна? Я співати не хотів…
Потім час пішов, почало заживати… І подумалося: а за що вони воюють? Вони хочуть нам закрити рота? Вони хочуть відібрати, відбити нашу пам’ять?
А пам’ять – у чому?
В росії немає нема колядки, щедрівки – жодної. А в нас тільки зайди в любе село, навіть якщо там ніхто не співає, але колядки знають і знають, що це таке.
Це прадавнє наше. І ми маємо його піднімати, плекати, дати йому життя.
Ось веснянки… Де ти їх набереш в тій росії?
Де ти там знайдеш купальських пісень?
Де ти набереш пісень про жито?
Про жнива…
Але наша працьовита нація, яка постійно була на цій землі, яка вирощувала хліб – вона співала, оспівувала цю свою працю.
У нас це є.
А нам цього хочуть не дати.
Всілякими шляхами… мовляв, ми ніякі, недорозвинені, ми селюки…
Ми… МИ???”
І тут Іван Сінельніков перейшов до поетичної промови словами Павлв Тичини:
“Я є народ, якого Правди сила
ніким звойована ще не була.
Яка мене біда, яка чума косила! –
а сила знову розцвіла.
Щоб жить – я права не питаю.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу…
Ми будем жити, ми будем вічно жити. Тому що нація наша не вмирає, не помре, не загине. Ми згуртувалися. Ми – кожен на своїй ниві – щось робить, щоб наблизити перемогу.
От наприклад, Славік Вінчура, який був вчора студентом, – сьогодні на війні. Та він вивчає, досліджує пісні свого краю, того нині полоненого краю, що нині з тої сторони – з надією, що ми все ж таки повернемо ці землі.
І ми будемо співати своїх пісень.
Бо на своїй землі і сила, і правда, і воля. Бо ми, ми є той народ, який непереможний. Я впевнений в тому. Слава Україні”.
І тут до свого давнього друга вийшла Леся Купчинська, яка впродовж концерту тримала хустинку быля очей. Вона – художній керівник знаного запорізького ансамблю народної пісні та побутового танцю «Оксамит». Та ніжно подивилася на колегу, якого знає більше, ніж …не знає: “З Іваном ми дружимо 48 років. Нам було по по 17 неповних років, як ми зійшлися на ниві Житомірського культурно-освітнього училища. Я помню, як ми його в армію проводжали… Як ми домовлялися, як зустрінемося…”.
І звернулася до друга: “Я неймовірно пишаюсь тим, що ти перепрошив усю Україну фольклором, народною піснею. Тебе знає весь світ. Твої студенти – кожного року нові й нові, стільки понесли світом українського, правильного, праведного. Горжуся тим, що ти до сьогоднішнього дня розумом, свідомістю – з Україною. Своїм рідним краєм, своїми неповторними Пилипами. Наш світ настільки тісний! Він поєднує нас. Кожен із нас щось вже й зробив на цьому світі. Я дякую тобі за сорок вісім років…”.
Та пояснила: Іван Григорович – із старообрядців. Він з житомирських Пилипів, з Чуднівського району.
А концерт завершився так, як і мав – до танців разом із учасниками гурту долучилися гості, підспівуючи. Можна було підійти пообніматися. Із енергодарською дівчиною, солісткою Валентиною Сидельніковою, із воїном-захисником В’ячеславом Вінчурою, і з усіма, хто мав щастя спілкуватися хоча й не сорок вісім років, а більш ніж сорок вісім щасливих хвилин. Багато знайомих виявилося в Незламному хабі.
Й про різні види сопілок нам розповіли учасники гурту, ще й зіграли!
А насамкінець пані Леся висловила надію: “Іван Григорович розповідав нам не тільки про наші веснянки. А згадав й наші пісні про жито, літні пісні про врожай. Сказав про наші колядки і щедрівки.
А це означає, що ми уклінно тут у Запоріжжі на вас чекаємо – із піснями, із програмою – і про літо, і про Різдво, про колядки й щедрівки!”
Фольклор єднає, будить спогади, насмілює співати та заохочує знати більше та більше про наші народні скарби.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та зі сторінки форуму «Тарасов парк»
