Головним у цій події у Центрі журналістської солідарності було побачити та обійняти свого колегу, журналіста, редактора «Запорізької Січі» – за часів її бутності яскравою паперовою газетою.
Більш ніж два роки на війні – Олександр пішов до воєнкомату в перші дні повномасштабного вторгнення, й невдовзі був призваний до служби. Однією з його посад біла дуже відповідна до його фаху та натури: заступник командира своєї військової частини з морально-психологічного забезпечення. Відповідати довелось і за настрій, і за людські стосунки – за безліч складових солдатського життя на війні, і побутових, і моральних. “Був як батько”, – скромно сказав Саша, педагог за освітою, та при зовнішній витонченості, сильна духом та тілом людина. “Що допомогло триматися самому?” – “Спорт”. Та ще аскетична щодо алкоголю норма життя, як сказав він у розмові.
Допомагає й «чорний гумор» – та навести його зразочок на прохання свого колеги, Пилипа Юрика, пообіцяв лише у приватному спілкуванні.
“Що дає сили людям триматися на війні?” – Думка про тих, кого ти захищаєш. Це рідні, батьки й діти. Ті, хто не має родини, думають про своє коло, своїх друзів, своє нормальне життя, і за це воюють…
Відповіді на побутові питання, яких журналістська спільнота задала багато, начагаючись зрозуміти, як полегшити побут на війні, були здебільшого врівноважено-спокійні.
“Найбільше мучить холод взимку та літня спека”, – зізнався Олександр, додавши що організація харчування та побуту здебільшого задовільна. Та він й до цього докладав певних зусиль та таланту спілкування, це точно.
Що важливого прозвучало у розмові? Цікавого?
Ми не знали, що танкістів на фронті називають «туристами», бо працюють як прикриття: прийшли, попрацювали та поїхали.
Що баланс сімейних стосунків більш-менш рівний врівноважений: за два роки служби у частині трапилося п’ять розлучень та чотири весілля.
Що усі маємо розуміти, що діагноз «контузія», який не кожному військовому запишуть після служби, насправжі стосується усіх, хто воював. А звідти – розлади здоров’я, які треба розуміти та коригувати усьому українському суспільству…
Тому, якщо людину підтримувати у дружньому ставленні, у добрих стосунках – проблем не буде. Там, де умови не виконуються, і на фронті, і на війні – проблеми будуть…
Та всі ми контужені війною.
Тому так важлива моральна підтримка, психологічна робота.
“Моя основна зброя – це слово…” – сказав Саша.
Хоча, звісно, пістолет та автомат побували в його надійних руках.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Дар’ї ЗИРЯНОВОЇ
