Щоб поговорити «про жіноче» із заступницею директора Благодійного фонду «Ветерани Чорнобилю», керівницею гуманітарного центру «Завжди разом» Інною Мігулею ми вдягли сукні та пішли в кафе. Рік тому не було такого бажання. Тоді ми відчували себе частинками хаотичного волонтерського руху, хапаючись за можливість втриматись від розпачу та допомогти тим, хто поруч.
Тому, згадуючи себе, минулорічних, у підвалі волонтерського центру, – ми розуміли, як змінилися за цей час.
Змінилися задачі, за які тепер береться ГЦ «Зажди разом». Змінилися приміщення. Оточення. Контакти. Справи. Можливості. Навіть знайшлися сукні, які півтора роки тому були забуті у кутку шафи.
Що ж трапилось за цей час? Сказати, що ми звикли до війни, не можемо. Сказати, що біль за нашу країну притупився – неправда. Можливо, навчилися за цей час бачити мету та розкладати роботу на маленькі кроки до них. Маленькі, та невпинні. Кроки подолання спільної великої біди.
Жінка за природою своєю здатна до покрокового руху до результату. Згадати лише материнство: скільки маленьких справ веде до моменту, коли поруч постає доросла та незалежна людина! Тож, і в такій справі, як волонтерство, допомагає жіноча здатність розкладати велику задачу на складові та організовувати поступовий процес.
У цьому впевнена Інна Мігуля:
– З початку повномасштабної війни ми бачимо, що жінки все частіше беруть на себе роль кризового лідера. Це вже друга хвиля, першу ми мали у 2014-му році. Тоді піднялося багато активного жіноцтва, яке й продовжує перебувати у цій ролі. І часто роль кризового лідера виконують жінки, які раніше не проявляли таких талантів.
Наш гуманітарний центр виріс на засадах благодійного фонду із 20-річною історією. БФ «Ветерани Чорнобилю» має великий досвід гуманітарної роботи та відповідальної співпраці з донаторами. Нам було, чому вчитися, і що продовжувати. Та критично змінилися обставини, і жіноча складова виявилася необхідною, а іноді, й вирішальною.
Ми, жінки, більш гнучкі та тактовні, більш емпатичні. Тому жінка – кризовий керівник – зазвичай, схильна до демократичного стилю керівництва, і здатна враховувати думку своєї команди.
Жінка може за природою своєю вирішувати одночасно декілька завдань. За кожним нашим рішенням виникає нова життєва розвилка. І так відбувається чи не щомиті, і таких розвилок маємо десятки, сотні – щодня.
Скільком критичним і навіть фатальним моментам життя ми можемо запобігти, приймаючи зважені, толерантні – жіночі – рішення.
– Чи не лякає це чоловіків? – сміємось.
– Так, ми живемо в суспільстві, яке й досі не надто дружнє до жінки. Мова навіть не про фемінізм. Нам би варто здобути баланс, врівноважити увагою до можливостей жінки патріархальний уклад життя.
Чоловікам не має сенсу боятись. Жінка-лідер у справі не обов’язково буде лідером у родині. Більше скажу: в родині, де є любов, немає місця боротьбі лідерство.
До речі, лідер – не завжди керівник. І керівник не завжди буде лідером. І керівник – не лідер – має розуміти, що в його колективі буде інший лідер.
Тож, жінка-лідер – це не «проти чоловіків», це – за здорове суспільство.
– Та іноді, щоб бути почутою, жінці необхідно «вмикати» суто жіночі якості.
– Жінки, на щастя, більше схильні вирішувати конфлікти демократично. Чоловічий директивний гучний аргумент – не завжди подолання конфлікту. Проблема може стати прихованою, а не розв’язаною.
Жіноче лідерство – це насамперед спілкування. Це, на мою думку, спрямоване не на моментальну, а на довгострокову перспективу. Це і є наша жіноча перевага. Гнучкість, а не відкритий тиск дає можливість досягти поставленої мети.
Важлива якість лідера, як на мене, – це вміння визнавати власні помилки та докладати зусиль для їх подолання. І ця риса більше притамана жінці, не тільки як керівниці.
– Чи не було на початку по-жіночому страшно?
– Коли починав роботу гуманітарний центр «Завжди разом», я розуміла навантаження, яке на себе беру. Та, якби не був створений ГЦ, ми б не піднялись до задач, які вирішуємо у цьому році.
– Які тенденції волонтерської роботи ви відчуваєте нині?
– Ми не можемо залишатись лише у якості передачі гуманітарної допомоги потребуючим. Маємо підтримувати прояви самореалізації в людях та шукати можливостей її підтримати.
Це стосується й роботи нашої команди. Колеги набувають нових якостей, наважуються на нові професії, у співпраці виникають нові форми роботи. Це розвиває і волонтерів, і центр загалом.
Цьогоріч я й сама долучилась до навчання та отримала сертифікат за програмою кризового лідерства від Centre for Humanitarian Leadership. Це лише початок!
Вважаю, що успіх команди – невід’ємна частина мого особистого успіху.
Так, я часто кажу: мій проект, мої люди. Та це не тому, що я вважаю роботу центра своєю заслугою. Це означає, що я маю відповідальність за колектив. І, по-жіночому, відчуваю родинний зв’язок – із моїми людьми.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
