Рецепт Різдвяного дива: “Зробіть хоч щось – і вищі сили допоможуть!”

Рецепт Різдвяного дива: “Зробіть хоч щось – і вищі сили допоможуть!”

Під завісу минулого року Пацючок вирішив обдарувати мене увагою і поклав під ялинку велику «свиню»: 31 грудня я загубила смартфон. Хоча, мабуть гріх звинувачувати тваринку. Бо спосіб, у який я розсталася з гаджетом, інакше як «власне безглуздя», не назвеш.

Самозакоханість до добра не веде

…Зранку метушилася квартирою, намагаючись за півдня залагодити хатні справи, що відкладала мало не два місяці.

  • Потрусила надворі усі килимки й ковдри.
  • Прибрала на балконі.
  • Навела лад у шафах та шухлядах на кухні.
  • Дісталася віником та ганчіркою до потаємних закапелків.
  • Витягла з бабусиного дивану-скрині зимовий одяг й поскладала туди літні речі.

Вирішила розлучитися з кількома светриками, які вже остогидли, але мали пристойний вигляд, і склала їх на тумбочку коло вхідних дверей. Там лежав і мій смартфон – звідти його було найкраще чути, коли я вешталася по різних кутках квартири. Ще й подумала: треба покласти в інше місце…

Насамкінець, коли підлога сяяла, ялинка мінилася дощиком, светрики разом зі старим килимком винесені на двір, я була ду-у-уже, просто надзвичайно задоволена собою…

Час лаштуватися до подруги, з якою збираємося зустрічати Новий рік. Треба смартфон підзарядити… Мац-мац по кишенях – нема. Оббігла хату раз, двічі… Обнишпорила усі шафи. Навіть у морозилку зазирнула. І тут голову прострелила думка: це ж я, мабуть, власними руками винесла його на смітник разом з килимком і одягом! Ще й поклала не в контейнер, а поруч, аби безхатькам було зручніше…

Як була, в домашніх капцях, помчала надвір. Коло смітника на мене сумно позирав лише килимок…

Соцмережа як рятувальний круг

Перша думка була: як зв’язатися з двоюрідною тітонькою, що одна [дочка на заробітках] мешкає на другому кінці міста? Вона мені обов’язково телефонуватиме… Як повідомити подругу, з якою зустрічатимемо новий рік – обіцяла їй перед виходом з дому подзвонити…

Добре, згадала про Фейсбук. Але ні тітонька, ні подруга там не зареєстровані. На моє щастя, у мережі були колега і кузина. Перша зателефонувала подрузі, друга – своїй мамусі, аби не хвилювалися. А я через Фейсбук сповістила друзів, що наразі зв’язок зі мною – лише через цей месенджер.

Написала від руки об’яву з проханням повернути смартфон за винагороду і, прямуючи на свято до подруги, наклеїла її на смітниковому контейнері. Бо була впевнена, що смартфон узяли безхатченки, а вони коло смітників з’являються цілодобово як за графіком. Надії майже не мала. Попереду довгі вихідні, а хто з бомжів буде чекати чотири дні, аби зателефонувати мені на роботу?…

Під келихи шампанського, що ми підняли з подругою, мене огорнула… холодна порожнеча. Бо сучасній людині загубити смартфон – то не просто лишитися засобу зв’язку з рідними та близькими. На номері зав’язана купа ділових контактів – з віддаленими партнерами, особистими кабінетами по оплаті комунальних послуг, з навчальними курсами і, чи не головне – з банками. А шахраї ж не дрімають. У такій ситуації хоча б номер «законсервувати».

“Кажете, ваш номер? Ну-ну… Доведіть!”

У суботу, 2 січня ледве дочекалася відкриття невеличкого магазину свого оператора, що неподалік від мого дому. Та заблокувати номер виявилося не такою легкою справою. Чемний хлопець дуже хотів допомогти, але в компанії є певні вимоги… Тож я бігала взад-уперед тричі: то з’ясовувала номери, на які часто телефонувала, то коробку від смартфона шукала, то гарантійний талон…

Але марно. Доступ продавця до бази даних був обмежений. А оператори технічної підтримки висували усе нові й нові вимоги підтвердження мого права власності на номер. Хоча я вказала термін поповнення рахунку й суму, що мала залишитися. Як виявилося, треба, щоб на кожний «дружній» номер протягом останнього місяця було кілька дзвінків – а я через хворобу майже нікому не телефонувала. І розмова має тривати не менше чотирьох-п’яти хвилин… І дзвінки мають бути тільки на мого оператора… Коротше, у кінці дня я не знала, що думати й куди бігти.

Фахівець – не просто спец, а уособлення збережених нервів і часу

Єдиним позитивом було те, що під час пошуків документів та коробки з-під смартфона я знайшла папірчик з контактами найближчих друзів, а також старий кнопковий телефон, який, слава Богу, за роки не втратив здатності працювати. І один з добрих знайомих порадив поїхати до торгового центру, де на «точці» мережі працює дуже професійний фахівець.

Зранку 4 січня, отримавши чергову «відсіч» від операторської підтримки, подалася до торгового центру. Навіть не дослухавши до кінця сповідь про мої намагання, молодий чоловік попросив у мене лише … коробку від смартфона. І за дві хвилини заблокував номер з можливістю його швидкого відновлення. Безкоштовно.

Поверталася на роботу в більш піднесеному настрої, і раптом пригадала епізод однієї з казок, які напередодні дивилася нон-стопом. Там хлопець, рятуючи принцесу, кинувся битися з драконом одними вилами. Дракон уже роззявив пащу, аби його проковтнути, аж тут з’явилася добра фея і здолала дракона. Й порадила хлопцеві до часу мовчати про його перемогу. “Яка перемога! Це ж Ви його вбили!”“Ти зробив хоча б щось, а я тобі просто допомогла…”.

Може, в цьому є сенс? – подумала я. Треба таки наклеїти об’яви на кожному під’їзді трьох будинків, звідки люди виносять відходи на один смітник. Пройшло майже п’ять днів, але…

Старенька фея, годувальниця котів

Присмерком заходилася розвішувати більше десятка об’яв. Вовтузилася півгодини. Залишилося два під’їзди, рахуючи мій власний. Під сходами сусіднього під’їзду літня жінка годувала котів. Побачила, що я намащую клеєм папірець, і спитала: “А що ви таке цікаве нам вішаєте?” Зітхаючи, коротко розповіла їй, яка я роззява. “Не переживайте”, – сказала жіночка, відкриваючи двері під’їзду.

“Легко сказати”, – подумала я і почимчикувала до свого. Тільки розгладила на щиті останню об’яву, як почула, що хтось гукає мене по імені. Повернулася – та сама жіночка. Підходить і питає: “А як він виглядав, ваш апарат?”. Та, кажу, невеликий такий, у пошарпаному чорному чохлі на магнітній застібці. І тут вона витягає його з кишені й кладе мені до рук…

“Я виносила перед новим роком сміття, і побачила його на купці одягу, – ніяково каже жіночка. – Видно, що річ недешева і комусь, мабуть, дуже потрібна. А навпроти контейнерів уже гуртуються безхатченки. Ну, я і взяла телефон, щоб віддати тому, хто загубив. Він майже три дні так дзеленчав, бідний, але я не вмію такими апаратами користуватися… Не могла відповісти, тому кожного дня виходила подивитися, чи не повісив хтось на під’їзді об’яву…”

Я не кинулася її обнімати й цілувати лише тому, що обидві були в масках Плачучи від радості, ледве-ледве впросила благодійницю взяти трохи грошей – як не для себе, то хоча б на годівлю котів та кішечок…

Що робити, аби не лишитися в «пустелі»

Що маю додати до цієї історії про диво на Різдво? Слова подяки друзям, які підтримали мене на Фейсбуці у коментарях до мого посту про втрату смартфона. І кілька висновків, що зробила для себе. Може, вони комусь стануть у пригоді.

      Задоволення собою не має застеляти очі й позбавляти уважності.
      Фейсбук та інші соціальні мережі, куди є доступ з комп’ютера, допоможуть у скрутній ситуації.
      Резервний фізичний засіб зв’язку (наприклад, кнопковий телефон) повинен бути у робочому стані. Поруч має лежати неактивована картка.
      Список контактів не тільки найближчого кола друзів у паперовому вигляді вже прикрашає мій стіл.
      Бажано мати інструкцію фахівця, що робити з перших хвилин втрати смартфона.
      “Зроби хоч щось, – і вищі сили тобі допоможуть!”
      Завжди пам’ятатиму, що гарних і добрих людей більше, ніж поганих!

Хай щастить!

Ганна ЧУПРИНА

(Visited 124 times, 1 visits today)
Оставить комментарий


Отправить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *