Майже однакову за сутністю поведінку побачила у родині Остапців. Й тих, хто залишається споконвіку у рідному Запоріжжі [на місці забудованої містом Вознесенки – ось де справжня батьківщина сім’ї]. І тієї гілочки, що потягнулася до далекої Франції…
І тут, і там, двоюрідні сестри, які побачилися завдяки краєзнавчому пошуку лише у дорослому віці [про цю подію писала наша газета у 2010-ті], мають однакове заощадливе ставлення до води. Нащо виливати, якщо її можна використати: помити, полити…
Особливо це було відчутно у Франції, де ми побували в гостях у 2018-му, та де сестри нарешті побули поруч, співпавши, як пелюстки однієї квітки.
Там, під час кухонних справ – і давно це заведено, ще від мами з Станіславщини та від тата з Вознесенки, світла обом пам’ять – не можна використовувати побутову хімію, зась! Воду збери, винеси на компостну яму, або полий квіти під вікном кухні. Південь Франції спраглий на воду – так само, як і ми.
Відчувши це особливо гостро цього надмірно спекотного літа, почала збирати воду та рятувати кущі бузку та жасміну біля будинку. Бо дотягнувши до вересня, обмануті вкотре хмарами без дощу, вони почали помирати.
Поливала декілька тижнів, поки листя не стало пружним…
І тут пішов рясний дощ…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
