Є в моєму архіві такий документ.
Датований 2008 роком.
Ще живий був мій співбесідник, Василь Кирилович Дяченко, якому було тоді трохи більше 80-ти років.
Учасник Другої світової війни. Син «ворога народу», який працював на Дніпробуді. Та Кирила Тарасовича Дяченка у березні 1938-го забрали нквдисти з квартири на бульварі Ентузіастів імені Серго Орджонікідзе [нині проспект Металургів]. Розстріляли у червні того ж року. Вже після війни син добився реабілітації тата.
Тож, історія Шостого селища була сповнена для Василя Кириловича спогадами про дитинство.
Був він і свідком подій 1941 року, коли був підірваний Дніпрогес – радянськими військовими, які намагались втриматися на лівому березі Запоріжжя.
Схожість ситуації підштовхнула мене відшукати цей запис [надрукований. до речі, на сторінках «МИГу», і я так бачу, що Василь Кирилович тільки-но передивився нашу газету, був наш заповзятий читач. Знайду та надам скрін статті, – авт.].
Розповідь надам російською, най читають хворі на свою свою безгріховність росіяни.
“Немцы не взрывали Днепрогэс. Его взорвали наши. Дежурная не знала, что делать. Все разбежались. Ей звонят – ты уходи, потерну сверху уже затопили [потерн було дві, верхньою могла проїхати вантажівка, – авт.]. Она кое-какие бумаги схватила, и прибежала сюда, на левый берег. Она жила на Зеленом Яру.
А плотину взорвали 18 августа. Сейчас доказывают, что в девять ночи, нет – взорвали ее днем. Войска там были еще наши – там они и остались. В том числе и мой брат двоюродный, Яков Кириллович. Здесь, на 14-м поселке стояла их воинская часть.
Днем взорвали плотину. Почему знаю? Я уже говорил, что воды в городе не стало, а куда бежать по воду? Только к Днепру. А мы же, мальчишки, знали все ходы и выходы через эту Дурную скалу. Она и сейчас называется Дурная скала. Дурная шкала – где сейчас шлюз продолбили. Это она разбитая. И старый, и новый шлюзы – это все Дурная скала.
Значит, мы хватаем бутыля, ведра, графины – и быстренько за водой. Красноармейцы кричат: пацаны, куда вы? И матом. Да куда там. И мы – мимо цирка старого, через Парк металлургов, через поселок… И мы не добежали еще до Днепра, и вдруг – зашатало нас из стороны в сторону, а потом грохот, а потом мы падаем, и на нас камни, и все летит… и гул. Смотрим – плотина бурлит, бычки полетели. [14 бычков, которые ближе к турбинному залу, – пізніше уточнення, за документами, – авт.].
Прибежали мы домой, говорим – плотину взорвали. Нам не верят – вы что? И тут какой-то офицер говорит: плотину взорвали. Взорвали потому, что надо было уничтожить турбинный зал, затопить потерны, по которым техника могла идти, и взорвали там, где глубина Днепра.
И понесло вниз – деревни потопило, баржи понесло, коровы плавали – рассказывали те, кто ниже жил…”
Інеса АТАМАНЧУК,
фото автора та з архіву Василя Кириловича ДЯЧЕНКА
