Голова громади, яка пережила російський полон, знайшла сили працювати заради перемоги
Ми зустрічаємося з начальницею Молочанської міської військової адміністрації Іриною Липкою в офісі в центрі Запоріжжя.
Це вже третя за час війни локація, де працює керівництво Молочанської громади; з різних причин доводилося переїжджати – десь було незручне місце, десь стався “прильот”…
Це не просто “міськрада” релокованої громади, це – простір “Джерело Єдності”, де можуть зустрітися земляки, а люди поважного віку займаються спортом, творчістю, навчаються новому та просто цікаво проводять час.
Це місце, де допомагають людям вирішувати проблеми та видають гуманітарну допомогу.
– А головне, що ми не в окупації, на вільній землі, – каже Ірина Володимирівна, яка пережила російський полон, змогла вирватися на підконтрольну Україні землю та у Запоріжжі разом із командою організувати ефективну роботу релокованої Молочанської громади.
Ірина Липка очолювала Долинську сільську раду.
Стала міським головою Молочанська 16 грудня 2020 року.
З 1 травня 2022 року очолила Молочанську міську військову адміністрацію.
Їй дуже важко згадувати події весни 2022 року, однак її свідчення та правду про “визволення”, яке несе “руський мір”, має чути Україна та увесь світ.
З перших днів війни та окупації громада залишилася наодинці зі своїми проблемами
Територія Молочанської громади була окупована дуже швидко – вже 26 лютого 2022 року армія рф захопила Молочанськ та навколишні села.
Окупантів було дуже багато – нескінченні колони військової техніки рухалися дорогами цілодобово в напрямку Токмака, Василівки, Оріхова, – там почалися бої.
Частина цієї техніки залишилась у місті.
За словами Ірини Володимирівни, росіяни знали, де ховати свою артилерію та машини, гарно орієнтувалися на місцевості.
Напевно, їх заздалегідь поінформували місцеві колаборанти, які з приходом ворожої армії почали відкрито співпрацювати з росіянами.
З перших днів війни та окупації громада залишилася без підтримки, наодинці зі своїми проблемами.
Ніяких вказівок, як діяти місцевій владі в умовах окупації від районного чи обласного керівництва не надходило. Усі силові структури виїхали.
У громаді почали зникати продукти, виникли труднощі з підвозом товарів.
Десь тиждень взагалі не було хліба, тому що не було дріжджів, щоб його випікати.
Не вистачало також і медикаментів.
Міська влада, українська, працювала, щоб забезпечити жителів громади елементарним – їжею.
– Наші фермери давали зерно, соняшник. У Молочанську є цех з перероблення соняшника на олію.
У психіатричній лікарні знайшли крупорушку, на якій перебивали зерно на крупу, а в Токмаку на хлібозаводі мололи зерно на борошно, робили макарони.
Ці продукти роздавали людям, – згадує пані Ірина.
Із мішком на голові завезли у поліцію-катівню окупованого Токмака
Місцевих жителів окупанти спершу не чіпали.
Арешти та викрадення людей почалися десь через три тижні після окупації, коли у місті з’явилися представники фсб та росгвардії.
Прийшли й по Ірину Володимирівну – 31 березня, о шостій ранку.
Хату оточили силовики, п’ятеро з автоматами зайшли всередину будинку й почали обшук. Питали, чи є зброя; де знаходяться місцеві військові та працівники поліції.
Забрали всі папери, робочі папки.
Пані Ірину вивели на вулицю, де наділи на голову чорний мішок і повезли кудись машиною.
Мішок зняли тільки у будівлі Токмацького відділення поліції, яку перетворили на катівню.
Туди ж привезли її заступників та водія міськвиконкому (який згодом почав співпрацювати з окупантами), також із мішками на голові .
Зрештою їх відпустили, бо окупаційна “влада” не дуже переймалася проблемами місцевих жителів, а хтось повинен був забезпечувати життєдіяльність громади.
А Ірину Липку залишили в полоні на довгі 24 доби.
Тримали в одиночній камері, без вентиляції та опалення
Згадувати про той час їй дуже важко.
росіяни прагнули, щоб жінка перейшла на їхній бік.
– Вони хотіли, щоб я особисто роздавала їхню гуманітарну допомогу та записала відеозвернення до жителів громади з агітацією за рф. Я одразу сказала “Ні”, – каже Ірина Липка.
І якщо спочатку вони начебто нормально спілкувались, зверталися на “ви”, то після відмови співпрацювати різко змінили тон.
Окупанти заявили, що вона “істінная бандеровка”, бо “народилася у Львівській області”.
У камері, де її тримали, не було вентиляції, стояв сморід і не було води:
– У камері були нари, на них лежали матрац і подушка, все це чорного кольору. Більше нічого не було.
Було холодно, опалення не було, камера розташована в землі, лише вікна на поверхню вулиці вузенькі, дуже мерзли ноги, я не могла засинати. В мене було пальто, в якому я прийшла, ним накривалася.
Як згадує пані Ірина, її допитували молоді фсбшники, років по 30, ввечері, коли вже було темно. Практично не давали спати.
Погрожували вивезти до рф і посадити за ґрати на 15 років “за ненависть до росії”. Залякували, шантажували дітьми, “яких будуть катувати у неї на очах”.
А ввечері та вночі у сусідніх камерах катували чоловіків. Тюремники спеціально відкривали віконце у її дверях, щоб їй було краще чути крики й стогін.
Це буквально зводило з розуму.
Вже на волі один із колишніх в’язнів розповів, що росіяни його били, катували током і заганяли йому голки під нігті…
Страх, холод, цілодобово включене світло, відсутність інформації, допити, переживання за дітей – усе це позначилося на здоров’ї: у камері в жінки двічі стався гіпертонічний криз, сильно впав зір.
Щоб триматися і не зійти з розуму, пані Ірина вперше у житті почала писати вірші – про майбутнє, яке настане після перемоги.
Дорога до Запоріжжя була важкою та тривалою
За словами Липки, її врятувала ротація російських військових. Новоприбулі примусили написати заяву про складення повноважень. І відпустили під розписку, що вона “не буде вести агітацію проти росії” та “буде повідомляти про осіб, які таку агітацію вестимуть”.
Не пройшло й двох тижнів, як серед місцевих колаборантів поповзли чутки про те, що голову громади відпустили “врємєнно”, а підрозділи “народної міліції”, створені з колаборантів, вже складають списки “прєдатєлєй расіі”.
– Я зрозуміла, що другого ув’язнення не перенесу, зібрала найважливіші документи та речі й, домовившись з колегами, які мали машину (власну у мене забрали при затриманні) 6 травня виїхала до Токмака на квартиру сина.
Наступного ж дня місто було приголомшено звісткою про вбивство росіянами Токмацького міського голови Ігоря Котелевського. Казали, що його знайшли мертвим із двома вогнепальними пораненнями.
Коли я довідалася про його смерть, у мене почалася страшенна паніка, я не уявляла, як проїжджатиму російські блокпости, – згадує Ірина Липка.
Перевізники навідріз відмовлялися везти пані Ірину, але один з них врешті-решт погодився допомогти.
Дорога до Запоріжжя була важкою та тривалою.
Врятувало те, що списків проукраїнськи налаштованих місцевих жителів на блокпостах ще не було.
Так Ірина Липка опинилася у Запоріжжі.
Згодом до неї долучився її заступник, який вивіз печатки і токени. Пізніше приїхали й інші співробітники міської ради.
Виїхати з окупації довелося також усім рідним, яких також переслідували росіяни, а молодшого сина намагалися схилити до співпраці.
Допомагають армії та готуються до відбудови після окупації
Нині Ірина Липка разом із командою працює у Запоріжжі: дбають про земляків, розвивають громаду, шукають партнерів в інших регіонах України (на сьогодні є дві таких громади з проєкту “Пліч-о-Пліч: Згуртовані громади”), будують плани на майбутнє.
За словами Ірини Володимирівни, у Запоріжжі нині проживає трохи більше тисячі (офіційно зареєстрованих) переселенців із громади. Ця цифра змінюється: хтось виїжджає під час посилення обстрілів міста і повертається, коли ситуація стабілізується.
Допомагають землякам, чим можуть, але пріоритет у роботі Молочанської МВА – допомога ЗСУ.
Громада до обласного оборонного фонду перерахувала 17, 3 млн гривень, що становить 35 відсотків від загального ресурсу громади.
Крім цього, 4, 6 млн гривень направлено на місцеву Програму “Підтримки військовослужбовців, працівників сил безпеки і оборони України”.
Однак також постійно, де можливо, шукають кошти та можливості для підтримки переселенців із Молочанської громади.
Намагаються якомога більше дітей відправити на відпочинок та оздоровити.
Разом із Запорізькою обласною організацією Товариства Червоного Хреста України у лютому відкрили Клуб активного довголіття.
Створили комфортне та дружнє середовище, де люди похилого віку можуть займатися спортом, творчістю, навчатися новому та просто цікаво проводити час.
У програмі клубу – оздоровчі заняття, творчі майстер-класи, лекції, зустрічі з цікавими людьми та багато іншого.
Окремий напрямок – напрацювання проєктів, які потрібно буде втілювати одразу ж після звільнення рідної, нині окупованої громади.
– Ми повинні згуртуватися і готуватися до відбудови після окупації, щоб зробити краще, ніж було. Перемога обов’язково буде! – переконана Ірина Липка.
Про життя окупованої громади та колаборантів
У військовій адміністрації також збирають інформацію про те, що відбувається на тимчасово окупованих територіях.
Загалом до повномасштабної війни у Молочанську та 22 селах громади проживали 12 тисяч мешканців; в окупації нині залишається з різних причин близько 6300.
За словами Ірини Липки, місцевих жителів окупанти постійно тримають у страху.
Без російського паспорта доступ практично до всіх послуг закрито.
Нова “влада” стежить, щоб усі діти ходили до проросійських шкіл.
Медичні послуги отримати важко – коли виникає серйозна хвороба, місцеві їдуть лікуватися до Мелітополя, Криму, росії.
Росіян наїхало багато. Вони попривозили свої сім’ї, живуть у хатах і квартирах українців.
– У моїй хаті вони теж живуть. Я тепер взагалі не уявляю, як я колись візьмуся за дверну ручку житла, яке вони осквернили своїм перебуванням. Я не зможу там більше жити, – каже жінка.
При цьому окупанти кажуть, що коли їм раптом доведеться відступати, вони все знищать, каменя на камені не залишать.
А руйнування у громаді вже є, і суттєві: пошкоджено житло, дороги, історичні будівлі, які зводили ще у 19 столітті німці-меноніти. Вкрадено майно жителів і громади.
Серед місцевих є ті, хто працює на росію – у владних структурах, поліції, школах; підприємці й фермери.
– Одиниці з наших фермерів залишили все своє майно і всю сільськогосподарську техніку і виїхали на неокуповану територію, – розповідає пані Ірина. – Більшість залишилися. Тепер вони сплачують податки до російського бюджету, і на ці гроші фінансуються вбивства наших дітей.
На думку пані Ірини, потрібно якнайшвидше законодавчо врегулювати відповідальність підприємців, які залишилися працювати на окупованій території. Усі прислужники окупантів мають бути покарані!
Для цього Молочанська військова адміністрація ретельно веде списки місцевих колаборантів, серед яких вже є засуджені за державну зраду.
– Ми також підриваємо довіру росіян до колаборантів, розміщуючи на наших інформаційних ресурсах їхні фото у вишиванках та публікуючи їхні промови, у яких вони славили Україну, – каже Ірина Липка. – Нехай окупанти бачать, кого взяли на службу. Така праця для мене – момент істини.
Фото – авторки, особистий архів Ірини Липки, Молочанська громада
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
