Цей лист із захопленого ворогом самого морського міста запорізького краю оприлюднив офіційний тelegram-канал Бердянського інформаційного порталу Brd24.com.
Лист сумний: адже радіти окупації можуть лише недоумки та відверті негідники. Але, разом з цим, лист цей – не занепадницький, а, навпаки – життєствердний. У ньому – надія та світло. І воно тому чимось трохи нагадує… Бердянський маяк на Дальній косі…
«Уявити не могла, що писатиму листа з окупованого Бердянська. Наше місто більше не таке, як было раніше. Стоять ті ж самі будинки, вулиці знайомі зі старими назвами, але люди вже не ті, повітря не те. На жаль, наша родина не може виїхати — маємо доглядати за старенькою бабусею, але ми навчилися триматися за маленькі символи, які нагадують про те, хто ми є.
Можливо, когось це здивує, але в нашій родині тепер з’явилось нове свято — день, коли ми помічаємо жовті та блакитні кольори. В нашому домі ці кольори — наче оберіги. До війни ми не цінували своєї історії, мало цікавились традицією і культурою, але зараз по дрібницям збираємо ці знання, бо це дає відчуття наближеності до свого, рідного, українського.
Якось у магазині побачила цукерки у жовтих і блакитних обгортках. Ви не уявляєте, що я відчувала тоді…Здавалося б, звичайна цукерка, але вона на мить перенесла мене в інший світ. Я подивилась на своїх дітей і побачила в іхніх очах сльози. Ми стояли і всі разом ностальгували. Купили додому побільше тих цукерок, а діти розклали їх у коробочці у жовто-блакитну комбінацію. Кажуть: «Дивись, мам, як прапор нашої України». Я відвернулась і заплакала. Чекаю тієї миті, коли діти підростут і поїдуть на підконтрольну територію — туди, де їм не доведеться «створювати» прапор України з обгорток від цукерок.
Ці обгортки – наша маленька надія і перемога над щоденним страхом.
Ми не святкуємо українські свята, як День Незалежності, відкрито, не кричимо про свої почуття, але в кожному нашому кроці є прихована любов до рідної землі. Ми зберегли маленький прапорець і частенько дістаємо його перед сном, аби в колі родини постояти і подумки помолитися за повернення додому.
На жаль, багато людей зламалися, прийняли правила цієї жорстокої гри і це очевидно: адже нас багато місяців залякували, погрожували і наставляли на нас дуло автомата, якщо не підкорялися. Це продовжується досі. Але наш обов’язок перед собою і дітьми — зберегти свою ідентичність, пам’ять про українське. Я тримаюся за свою віру і в найтемніші часи мені це дає сил. Кожен жовтий колір на вулиці, кожен блакитний клаптик неба нагадує мені, що ми не одні.
Я вірю, що ми ще прогуляємося нашими вільними вулицями».
*
Фотоколаж: t.me/brd24_official/10781
