Зараз чомусь незручно, ба навіть якось соромно писати про відпустку… Наче завинила перед хлопцями й дівчатами, які боронять нашу землю за якихось півсотні кілометрів від Запоріжжя. З іншого боку, психологи радять перемикати думки і види діяльності. А за найменшої нагоди – відпочивати. Бо розхитана нервова система цивільних нашим захисникам не допоможе.
Тож розповім, дорогі читачі, про два тижні, які мені пощастило провести наприкінці серпня у Польщі. Під час яких я лише і чула: “Розслабся. Роби що хочеш. Ти у вольному краю…”
Щирі друзі з «Кроніки Бескидзької»
З газетою «Кроніка Бескидзька», що видається у місті Бєльсько-Бяла (Шльонське воєводство), «МИГ» має дружні стосунки більше двох десятиліть. У 2000-х роках то були творчі поїздки за обміном – ми ділилися досвідом і пізнавали тонкощі журналістсько-видавничої справи. А 2014 року, коли росія вдерлася на Донбас і захопила Крим, президент видавництва «Праса Бескидзька» Пьотр Висоцький першим запропонував підтримку.
Так само сталося і 24 лютого 2022 року. Польські друзі допомогли сім’ям кількох наших співробітників влаштувати своє тимчасове життя у Європі. Журналісти «Кроніки Бескидзької» постійно цікавилися, що відбувається на теренах Запоріжжя і області (до речі, Бєльсько-Бяла є містом-партнером нині тимчасово окупованого Бердянська). Протягом півтора років великої війни Мартін Калуськи тричі публікував великі матеріали про життя нашого прифронтового міста. А навесні пан Пьотр Висоцький запросив авторку цих рядків на відпочинок.
Дорожні враження
Читач, мабуть, здогадався, що мої відвідини Бєльсько-Бяли були далеко не першими. Та іншими були вже враження від самої подорожі.
Попередній досвід був не надто приємним, бо автобусний перетин кордону – справа довга і виснажлива. Тож цього разу я скористалася потягом «Запоріжжя-Перемишль». Трошки дорожче, але набагато комфортніше. Витягати й перти через митницю речі не треба, а зупинку на кордоні можна перечекати у вагоні хоч стоячи, хоч сидячи, хоч лежачи. І туалетом можна користатися без обмежень.
Та з Перемишля треба ще дістатися до Бєльсько-Бяли. Вчасно знайшла додаток koleo.pl. У нього є український інтерфейс, і там надається уся інформація про маршрути, пересадки, час відправлення і навіть перони. Побачила, що на мене чекають дві пересадки (у Кракові та Катовіцах). Дещо нервувала, бо від сусідів по купе наслухалася, що поїзд може затриматися, а наступний очікувати не буде. Проте у моєму випадку усе склалося якнайкраще.
Українську мову в Польщі зараз можна почути усюди: в супермаркетах, на вулицях, вокзалах. Серед вимушених переселенців останньої хвилі якось більш помітними стали люди, що виїжджали до Європи ще до повномасштабного вторгнення. Кілька коротких спостережень.
Дві дівчини років по 25, обидві з Дніпра, поїхали до Чехії на навчання. Потім поміняли кілька країн, і тепер жваво ділилися історіями про життя в Італії, Іспанії, Франції…
Пані Марія поверталася до Німеччини з Кам’янського. Вона багато років працювала у Польщі, а після повномасштабного вторгнення переїхала до Гамбургу. Німеччина лідирує серед європейських країн за ступенем соціального забезпечення вимушених переселенців. У Кам’янському в пані Марії чоловік та син. Вона вмовляла їх після перемоги приєднатися до неї. І дуже бідкалася, що вперті чоловіки не дуже дослухаються…
Та є й інші настрої. Дизайнерка пані Лідія здебільшого виїжджала з Дніпра лише у справах, має багато замовників за кордоном. Зараз син на фронті, а невістка з весни минулого року у Берліні. Там сім місяців тому народилася онучка пані Лідії. І тепер жінка їхала на розвідку, як найкраще прокласти маршрут літаком й потягами з Берліна до Дніпра, аби син міг нарешті побачити дружину й донечку – у нього буде коротка відпустка.
Майбутнє крихітки жінка бачить лише в Україні. “Може, до садочку доведеться йти ще в Німеччині, але до школи вона точно піде у Дніпрі”, – впевнена пані Лідія.
«Де гриби?» – «Нєма…»
«Які у тебе плани? Що хочеш відвідати? Що можемо тобі показати?», – такими були перші питання пана Пьотра Висоцького, чия гостинна родина зустріла мене з відкритими обіймами.
Чесно кажучи, планів не було ніяких. Аби лише виспатися у тиші й безпеці, подихати чистим повітрям, походити довколишніми лісами й горами, поїздити на велосипеді. І все це вдалося якнайкраще)
Хоча жодних правдивків (так тут називають білі гриби) я у лісі не знайшла. Так само, як маслюків, підосичників чи рижиків))) Моє самолюбство заспокоювалося, коли на стежках зустрічала місцевих мешканців і бачила їхні порожні кошики. Вони питали: «Gdzie sa grzyby?» Почувши: «Нєма», – теж зітхали з полегкістю)
Не вполювавши «шляхетних» грибів, я отримала величезне задоволення від різнобарв’я сироїжок та чарівної краси фальшивих опеньок.
Радощі велосипедистки
… Потік Ясеницький біжить через вьоску (село польською) Бєри каскадами. Можна посидіти у затінку прибережних дерев, дослухаючись до його гуркотіння, крізь яке прориваються полуденні дзвони на костьолі чи спів півня.
Та справжній водоспад – на запорі-греблі на Вапениці (річка у Бєльсько-Бялі). Я дісталася туди велосипедом. Досвідчені роверисти подаються далі у гори, та мені вистачило прогулянки кам’янистою доріжкою уздовж говіркого потоку. Від запори іншим берегом річки назад до траси йде чудова алея.
Виїхавши на шосе, напружилася на підйомі до вулиці Ловецької, що веде до місцевого летовища для планерів та малих літаків. До нього домчала вихором – шикарною велосипедною доріжкою.
Та хіба такі лише уздовж Ловецької?! В один із днів я здійснила 37-кілометрову велосипедну мандрівку до містечка Пщини. У його старовинний замок з величезним гарним парком я закохалася під час минулих відвідин – приїздила тоді електричкою. А тепер їхала мальовничою велосипедною трасою вздовж озера, дісталася до Пщини, об’їхала усі закутки парку і повернулася – у безпеці й без напруги.
Знайомими й незвіданими місцями
Багато ходила пішки. Привіталася з усіма «деревами помнікового віку» у Яворже, де мешкає родина Пьотра Висоцького. Обійшла улюблені куточки Бєльсько-Бяли – старовинні вулички, замок князів Сулковських, площу Ринок, костьол Святого Миколая, театр, пошту і ратушу.
Коли я вкотре намагалася знайти кращий ракурс чарівного будинку із жабами, якась пані запропонували мені зробити фото на його фоні).
А ще сходила ніжками стару… Варшаву) Туди я потрапила завдяки запрошенню пані Ізабелли Хруслінської. Пані Іза – великий друг України. Кілька років тому «МИГ» брав участь у дворічному, ініційованому пані Ізою проєкті «Точне відображення Угоди про асоціацію Україна-ЄС в українських медіа», і з того часу ми підтримували листування. Коли пані Іза дізналася, що я у Польщі, запропонувала мені приїхати у гості. Щиро дякую їй за гостинність, знайомство з невгамовним песиком Смиреком та можливість побачити польську столицю.
Нове відкриття чекало мене на зворотньому шляху до України. Цього разу у Перемишлі мала кілька годин до потягу на Запоріжжя. Дощові хмари розвіялися, і за кількасот метрів від вокзалу перед очима відкрилося надзвичайно красиве старе місто. Кількість і щільність величних споруд на квадратному кілометрі тут, мабуть, найбільша у світі).
Дякую, друзі! До зустрічі у вільній Україні!
Звичайно, окремою подією стали відвідини редакції «Кроніки Бескидзької». Надзвичайно приємно було побачити колег, завітати до затишних кабінетів та невеличкої телестудії, послухати щотижневе планування, поринути у радісну атмосферу щоденної творчості. Журналісти «Кроніки» щиро цікавилися життям запоріжців і бажали найшвидшої перемоги Україні.
Величезна подяка усім колегам. І, звичайно, найперше – моїм гостинним друзям пану Пьотру Висоцькому, Люцині Висоцькій, усій їхній родині. Щиро вірю, що після нашої Перемоги ми вітатимемо їх у вольнім краю – Україні.
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки