У подорожі, отримавши час на роздуми, маєш нагоду не тільки побачити інше життя, а й краще зрозуміти своє.
У грудні минулого року на запрошення Польської туристичної організації група журналістів з різних міст України мала надзвичайно насичену подорож до польських Бескидів. Відвідали прикордонне місто Перемишль, курорт Івоніч-Здруй, лемківську садибу Дзюбинівка, мали навіть пішохідну екскурсію до закритої частини національного парку Магура…
Перші враження – у Перемишлі, подорож містом, на гербі якого – ведмідь
Тиша та спокій містечка Івоніча-Здруя такі ж лікувальні, як і мінеральні води, оздоровчі процедури та натуральні косметичні засоби, якими славиться курорт
Нас вітає пан Іван Дзюбина. Завзятість та гумор екскурсії Дзюбинівкою – то наше надбання назавжди
Похід до Магурського національного парку: йдемо, вишукуючи сліди копит та лап…
***
І це еще не все побачене та відчуте у Польщі.
Думка, яка не покидала мене від самої надії на поїздку – це відлуння дружби із Іриною Ласкою. Чудової мистецтвознавиці нашого Запорізького художнього музею немає з 2011 року. І лише одного разу, мабуть, з нагоди свого 70-ліття, вона розповіла про себе. Народжена у Лемківщині у серпні 1939 року, була виселена разом з родиною до Радянської України. Тато її був учителем. Сестра жила в Америці. І я розуміла, що побачу місця, де моя старша подруга провела декілька років дитинства. Спитала у доньки, Марти, і вона написала мені, що мама народилася в селищі Устя.
Ось воно – Устє Руське [польською – Uście Ruskie, після 1949 року – Усьце-Ґорлицьке, пол. Uście Gorlickie] – лемківське село в сучасній Польщі, в гміні Устя-Горлицьке Горлицького повіту Малопольського воєводства.
***
Ми були неподалік, за декілька кілометрів. Церква святої Параскеви у селі, що має нині польську назва Квятонь [лемки називали Квітонь], – пам’ятка лемківської сакральної архітектури, об’єкт охорони ЮНЕСКО, була у розкладі подорожі.
Приймав нас пан Ян/Іван Гиря – гід і староста церкви.
Вік дерев’яної споруди – більше трьох століть, автентичні реліквії збережені та відреставровані. Численні книжки нашою мовою лежать на лавах, зокрема – про художника Никифора Дровняка. Україна відчувається у Квятоні, де колись на 330 мешканців 320 були українцями.
Записи вдячності від українців у книзі при церкві – за те, що є куди повернутися, згадати рідних
Згадалася значно молодша церква Святого Іллі у селі Тернівка, пам’ятка архітектури Запорізької області. Їй би також надати уваги ЮНЕСКО, бо місцева та церковна влада на реставрацію не спромоглися, а благодійник Олексій Вадатурський став жертвою російської війни…
***
Війна нинішня відчувалася у Польщі хіба що невимкненими оповіщувачами українських тривог у телефонах. Та першим нагадувачем про війну як таку став бравий Швейк. Він бронзовий разом із песиком сидів на площі Ринок.
Швейк потрапив до в’язниці у Перемишлі вже в останній частині свого пригодницького життя, записаного Ярославом Гашеком. За текстом, до якого захотілося повернутися, Швейк відстав від своєї 11-ї маршевої роти, бо забажав піти подивитися на незабудки біля річки. І там, злякавши російського вояка, що купався, вирішив поміряти його одяг… І потрапив у полон практично до своїх, бо як доведе, що він не ворог у ворожій формі?
На лаві біля мерії Перемишля Швейк був вже у своєму, австрійському вбранні.
Та й виглядав серйозно. Хотілося запитати його, коли закінчиться війна. Саме про це питав його писар Ванек більш ніж сто років тому.
– П’ятнадцять років, – відповів тоді Швейк. – Справа ясна. Адже коли вже була Тридцятирічна війна, тепер ми наполовину розумніші, а тридцять поділити на два – п’ятнадцять. … Я рішуче відмовляюся говорити про світ раніше, ніж ми будемо у Москві та Петрограді. Вже раз світова війна, то невже ми будемо вовтузитися біля кордонів?
***
Покинувши Швейка, ми отримали поруч занурення у історію глибше, ніж сто років до Першої Світової та навіть подалі у часі, ніж Тридцятилітня війна [до речі, 1618-1648 роки].
Під мерією Перемишля, розташованій у кам’яниці пізнього ренесансу, прокладено Підземний туристичний шлях у минуле міста…
Навіть маючи перед очима план музею, отримаєш незабутнє враження, опинившись у тунелі…
Музейна експозицій має й археологічний відділ, і компоненту інтерактиву – можна й поміряти середньовічний одяг, і побачити минуле у ляльковому театрі та численних відеоінсталяціях
Це проєкт, організований спільно мерією Перемишля та Національним музеєм Перемишльської землі, має відділи від археологічного [представлені вироби з староугорського могильника, вироби з впливами візантійської та давньоруської культури] до Музею дзвонів та сопілок. Тож, жодної сторінки не викреслено з історії міста, що входило до складу Київської Русі та Галицького князівства.
https://www.youtube.com/watch?v=fJouoZwBpk0&t=52s
Аби ж нам такий фільм про наш краєзнавчий музей, від Якова Новицького та Олександра Мовчановського, від першої експозиції запорозької старовини у Народному дому Запоріжжя…
***
Натомість маємо зараз знищені до перемеленої цегли села та міста, історичні будівлі, музеї Оріхова та Гуляйполя, пограбовані колекції закладів Бердянська та Приморська, Мелітополя.
Робота команди «Гуляйпільські старожитності» з ризиком для життя рятує з прифронтового рідного міста прості скарби споконвічного життя: старі скрині та поштівки, листи та родинні альбоми…
Відлунням життя у війні стали прочинені двері у лемківське село Довге, якого …немає.
Стоять ці двері при дорозі, вздовж якої колись тягнулося село. І ця пам’ятка нагадує, що жили тут родини Зеленюків та Сабатовичів, Косаровичів та Чмирків… Наведений список, фотографії та історична довідка – це робота мистикині Наталії Гладик, профінансована Воєводством Малопольським [одного із 16-ти територіально-адміністративних одиниць Польщі]. 
Увага до збереження пам’яток лемківської історії відчутна на всій території Польщі, де колись жили лемки.
Цвинтарі, яких ми побачили декілька, – тому підтвердження.
Оце – одне й показник того, як люди тримаються рідної землі. Повертаючись у неї, навіть не маючи змоги прожити на ній своє життя.
Родина Сабатовичів: Йосип помер у Довгому, Анна – у Києві, прах Прокіпа та Федора привезли з Америки, Андрія – з Аргентини…
Оце історія Дмитра Сабатовича [1926-2024], який був з родиною виселений та повернувся, щоб поставити хрест на рідних могилах:
https://www.lem.fm/pamyati-moho-pradida/
Доля сучасних українських родин, розлучених війною з рідними містами та селами, вкладається поруч із історію 80-річної давнини. Як казали мені літні жінки, вивезені з-під обстрілів: “Добре доглядають нас тут… Та, як можна буде, поповзли б додому, до Гуляйполя…
***
На що перетворюється місця, покинуті людьми, ми побачили за унікальної можливості відвідати закриту частину Національного парку Магура. Вів нас пан Зенон Войтас – ботанік, природознавець, а також волонтер, що допомагає українському війську [нещодавно повернувся з Донеччини].
Магурський національний парк – це майже 200 квадратних кілометрів суцільного лісу, де живуть птахи 135-ти видів, а також бурі ведмеді, рисі, лісові коти, вовки, видри… Йшли ми по оленячих слідах, трохи жахаючись знаку, що поруч зі стежкою живе ведмідь. Точніше – ведмедиця з ведмежатками. І це не жарти. Так само серйозно і те, що вхід до національного парку можливий лише у виключних випадках. Як-от, приїзд дружніх журналістів з України.
Тому шо рівновагу природи зайвий раз порушувати не можна.
Вирва там, де були колись лемківські будинки
Історія виникнення унікальним чином збереженого острівця незайманої природи пов’язана з Другою світовою війною. Лемківські села довкола гори Магура [842 м], поблизу кордону Польщі зі Словаччиною були практично знищені під час боїв. Воронки від бомб та снарядів помітні й досі, від будівель не лишилося й сліду. І на десятки років це місце було полишене людьми у спокої. І трапилося відновлення природного життя лісу та його мешканців, якого немає більше ніде в Європі.
Ось, як це виглядає: https://vimeo.com/24257542
Тепер за зразками грунтів та задля наукових досліджень до Магурського парку звертаються науковці з інших країн. Тут ведеться освітня робота для дітей, музейна експозиція парку включає все розмаїття голосів птахів та тварин, макети гнізд та нор, зразки листя та деревини…
В природі немає нічого зайвого – гниле дерево теж комусь дім…
Якби ж нам таке мати на Хортиці? Бо нині це лише справа здебільшого ентузіастів…
Про аналогії з нашою випаленою війною землею пан Зенек також висловив думку. Бо території без людської присутності можуть відновлюватися природним чином.
***
Мали ми, крім суму побаченого втраченого, радість від збереженого. Це була зустріч із паном Ваньом Дзюбиною – ініціатором і власником Лемківської загороди «Дзюбинівка»: “І так, я називаюся Ваня Дзюбина, може бути Янко, може бути Іван. Ми наразі менш-більш на середині Лемковини, бо в одну сторону і в другу так менш-більше около 70 кілометрів…”
Дивіться, як пан Іван знається на традиційних побутових вміннях
А як розумно зроблене лемківське відро – щоб зручно носити!
Пан Іван із родини, яка дивом-дивовижним залишилася тут, вдома. Розповідає, між іншим, що художник Дровняк повертався чотири рази: “Його вивезуть, а він попри все назад їде…”
Музей – це обійстя родини Дзюбинів, на якому збережені всі предмети побуту, з якими, хоч то пристрій для давлення олії, хоч прялка – пан Іван вправлявся досконало – до наших заздрощів.
Мали ми й екзамен із порозуміння: слухали розповідь без допомоги перекладача. От, як воно вам: “Лемки одрізняються від русинів, бойків, од гуцулів, які говорять мовами, міцно зближеними з українською”.
І ми лемківську розуміли.
– Де взялися тут лемки? – питаємо.
– Маю свою теорію, – каже. – Впали з неба просто.
І сміємося.
***
“Лем, жаль ми тя, моя хижо”, – це вже фольклор, що вивчаю навздогін подорожі. Та кожна хижа, кожна хата жива, поки є в ній господар. Лемко він, чи гуляйпільчанин, чи оріховець, чи токмачанин… І ми це розуміємо, бо українці.
***
Ця неймовірна подорож, згадки про яку ще наведу на сайті «МИГу», сталася завдяки Польський організації туристичній та особисто Юлії Косинській, екскурсоводу та письменниці Олені Бондаренко [чекаємо на її книгу «Сама. 2300 кілометрів через усі Карпати», що вийде цього року у видавництві «Віхола»].
Пані Олена нас веде!
Ще дуже вдячні пану Мацею Ошалу, який нас возив усіма неймовірними маршрутами, та його дружині Ользі, чию краківську екскурсію ще буде час переповісти.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та Юлії КОСИНСЬКОЇ
