Цей матеріал, підготований на за більш ніж десять років спілкування у мистецькому просторі України, мав бути надрукований у збірці “Знаменні та пам’ятні дати Запорізького краю”, яку вже більш ніж півстоліття збирає краєзнавчий відділ нашої обласної універсальної наукової бібліотеки.
Цьогорічна збірка доступна за посиланням https://zounb.zp.ua/resourse/zaporizkyy-kray/znamenni-dati/znamenni-ta-pamyatni-dati/ztpydz-2022
Співробітники бібліотеки, а також велика кількість істориків, краєзнавців, літераторів на волонтерських засадах збирає факти та події, які розкривають важливі моменти життя нашого краю у різні часи. Тож, читайте, а використовуючи – посилайтесь на матеріали.
Тож, у 2022 році маємо сто років із заснування Запорізької художньо-професійної школи (1922–1927).
Дослідження художнього життя нашого міста неможливе без згадки про мистецтвознавця Ірину Миколаївну Ласку (1939–2011). Тож, почну її словами: «У 20-х роках минулого сторіччя у нашому місті була художня школа. Ми не були оригінальні: у кожному обласному місті Радянська влада відкрила такі школи, тому що у суспільство прийшла нова народна маса, селяни і робітники. Раніше художню освіту давали гімназії, їх не було, і Радянська влада відчула потребу підготувати кадри для інститутів. Довелося відкривати школи і вчити молодь».
Вона ж розповіла, з чого почався пошук: «…1971 року, відразу після заснування музею, до мене звернувся наш директор Григорій Соколенко : «Ірино Миколаївно, я знаю, що тут колись була художня школа, художники після її закінчення роз’їхалися по різних містах, відомі прізвища тих, хто залишились: Ступін, Гончаренко і Крюков… Цікаво, хто ще навчався в Запоріжжі». Три роки я займалася пошуком, вела підготовку та переписку, і через три роки ми зробили виставку випускників школи, яких вдалося знайти».
На фото – Петро Сабадиш та Ірина Ласка [третій та четверта зліва поруч із співробітниками Запорізького обласного художнього музею].
Перш ніж представити учасників виставки, надамо цитату з виданого до її відкриття каталогу (автор тексту – Ірина Ласка): «Участников этой выставки…объединила школа, которая заложила основы художественного образования и формирования мировоззрения…
Организатором и первым директором был Вадим Николаевич Невский – человек высокой культуры, художник-профессионал… В школе преподавали специалисты-художники Н. Т. Полищук, О. В. Крюкова, М. И. Куличенко, С. З. Кочергина, Т. С. Чикетти и другие. Позже директором школы был М. Н. Кузнецов, воспитанник Петербургской Академии художеств…
Большинство учеников школы продолжало художественное образование в Киевском художественном институте и в Москве, в Высшем художественном техническом институте (ВХУТЕИНе)… Среди учеников школы – народные художники СССР С. А. Григорьев (Киев) и П. Т. Мальцев (Москва).
После войны…в Запорожье вернулись В. И. Гончаренко, Н. В. Крюков, В. Е. Ступин, принявшие активное участие в возрождении художественной жизни города.
В 1964 году, к 40-летию первого выпуска, бывшие ученики школы организовали в Запорожье первую отчетную выставку своих работ. Эта, вторая выставка, знакомит с их работами, в основном, последнего десятилетия».
Ось ці люди, як їх представила згодом Ірина Ласка:
«Сергій Олексійович Григор’єв – за знаменитий твір «Прийом до комсомолу» отримав Сталінську премію, киянин, колишній ректор Київського художнього інституту;
Галина Гладишева, москвичка,… а також Володимир Іванович Гончаренко (закінчив Київський художній інститут, там вчився у Богомазова у цікаві часи, Маяковського слухав);
Марія Младова – залишилася в Москві, як і Гладишева, вони були подруги;
Микола Крюков – працював тут у нашому місті, в Індустріальному інституті, іноземну мову викладав, був із відомих акварелістів, а учився теж у Москві, у ВХУТЕІНі;
Олександр Куко викладав у Дніпропетровському художньому училищі, і цілий ряд запорізьких художників вчилися у нього, дуже гарно про нього згадують, в час підготовки виставки його вже не було на світі, вдова дала дві його роботи, а потім виїхала, і я не змогла взяти у неї ще щось – спогади, матеріали того часу;
Архітектор Павлов – приїхав аж із Ташкента, він показував свої проекти;
Петро Сабадиш… очолював Київську спілку, всі його дуже любили, в Запоріжжі мав родичів. Потім мав у нас у музеї свою персональну виставку;
Валентин Ступін у нас жив, такий монументальний сам чоловік, вчився у Москві, теж у ВХУТЕІНі, у Кончаловського. І роботи, і мазок у нього були такі монументальні, широкі. Так і залишив у собі ще того Кончаловського 1920-х. У нас є роботи Ступіна. Він розповідав, як вони, ще молоді художники, спостерігали, як будується Дніпрогес, а потім їхали далі до Києва чи до Москви вчитися;
Юрій Хомаза – теж із Москви, більше графіком він був, багато зробив художніх ілюстрацій. Родичі і досі десь тут є у Запоріжжі».
Додам, що Юрій Хомаза мав досвід роботу у кінематографі, йому пощастило працювати із Олександром Довженком над кінофільмом «Іван», на виставці 1977 року були представлені кадри фільмів «Фата моргана» та ін.
«Відкрив цю школу в 1922-му Вадим Миколайович Невський, – розповідала далі Ірина Миколаївна. – Я знайшла його у каталозі – був учасником московських дореволюційних виставок. Приїхав до міста з фронту, ще у шинелі, організував школу. Його пам’ятали як дуже захопленого. Він гарно вчив, вів за собою і загітував учнів займатися живописом. У 1927-му школу закрили».
З того часу, як готувалась ця стаття, були надруковані спогади художника Сергія Олексійовича Григор’єва (він закінчив Запорізьку профшколу у 1926-му). Пам’ятаю, як ми зраділи з Іриною Миколаївною, побачивши книгу, видану нащадками (упорядник Іван Григор’єв, онук художника). Історія збагатилась розповіддю учасника подій, безцінними згадками про викладачів та учнів Запорізької художньої школи. Невеличка за обсягом книжка містить факти та дає розуміння, як саме виховувалось молоде покоління художників, згодом відомих і в Україні, і в світі.
Сколько их – безвестных учителей, разбросанных по нашей громадной стране… только со временем наша Родина начала собирать тот громадный урожай, который был ими посеян…» Ось що писав Сергій Григор’єв, згадуючи свої юні роки у Запоріжжі: «В 1924 году я поступил в Запорожскую художественно-промышленную школу, открывшуюся по инициативе художника Вадима Николаевича Невского (талантливого человека, который со временем стал в Харькове известным графиком, а потом в Киеве – художественным редактором журнала «Жовтень»).
Никаких экзаменов в школе тогда не водилось. Принимали всех, кто хотел «малювать». Я хотел… Мои рисунки увидел ученик художественной школы Петя Мальцев (позже ставший известным московским художником) и посоветовал идти в художественную школу.
Эта, недавно открытая… художественная школа помещалась в здании очень богатого технического училища… Во время гражданской войны это здание было частично разрушено, но большинство богатого оборудования сохранилось… В этом училище были разные механические мастерские, а также светлое «ателье» – большая комната, имеющая множество гипсовых «учебных пособий» для рисования – орнаменты классические, геометрические фигуры и даже бюсты «антиков» – копии с произведений прославленных античных художников.
Вот это ателье, еще один класс и маленькая комната-учительская были предоставлены для новой художественной школы».
«Художник Вадим Невский, молодой и энегичный, попал в наш город после демобилизации из рядов красной армии и, приглашенный преподавать в училище черчение, ознакомившись с прекрасной коллекцией «гипсов» в ателье, загорелся желанием организовать здесь художественную школу». [2, 6-7]
Щодо того факту, що Вадим Невський вперше побачив класи для викладання живопису у технічному училищі саме повернувшись після громадянської війни, маю сумнів та більш ранній коментарій стосовно живописної освіти у нашому місті – ще за часів, коли воно називалось Олександрівськом. У спогадах Віктора та Юрія Лущинських, виданих у 2013 році, є згадка про викладача живопису на прізвище Невський, у якого вчився зокрема Владислав, брат Віктора Лущинського. «Владя увлекался рисованием. У них был учитель Невский, окончивший академию художеств, преподающий во всех учебных заведениях города. Он ходил за ним по пятам, а Невский нашел в нем талант и предсказывал великое будуще» [3, 72]
У книжці наведене фото Владислава Аполлінарійовича Лущинського та напис на звороті: «Первый художник в г.Александровске при установлении советской власти. Все плакаты и лозунги рисовал он – Лущинский Владислав Аполинарьевич. Окончил Художественную академию в Петрограде в 1916 году. Погиб в гражданской войне в 1920 году».
Владислав Лущинський навчався у Невського на початку XX сторіччя. Співпадіння прізвища Невський, не надто поширеного у нашій місцевості, освіти – мова йде про Петербурзьку академію мистецтв, та навіть навичок, які давав учитель учням – дуже вірогідно, що Вадим Невський після революційних подій повернувся до справи, якою займався раніше – викладання живопису. Деякі факти свідчать, що мова йде про одну й ту саму людину. Можливо, остаточне підтвердження знайдеться у списках педагогів навчальних закладів дореволюційного Олександрівська.
«…Вадим Николаевич Невский учил нас рисовать шрифты (которые нам со временем очень пригодились). Научил ловко вырезать из бумаги буквы для лозунгов. Умело складывая бумагу, он несколькими ударами ножниц вырезал сразу десяток одинаковых букв. Этим умением мы потом подрабатывали…» – писав Сергій Григор’єв. Це вміння, як бачимо, стало у пригоді і Владиславу Лущинському, і учням запорізької профшколи.
Щодо інших педагогів та предметів, які вони викладали, знову звернемось до спогадів Григор’єва: «Случай помог организатору школы В. Невскому получить помощника. Однажды он увидел на базаре нищего… Невский решил познакомиться с ним. К его удивлению оказалось, что это был итальянский скульптор Томазо Сальвадоро Чикетти, которого ветер революции занес в наш маленький город….Невский… забрал его в школу, добыл комнатку, помог принять достойный вид, и товарищ Чикетти стал преподавать в новой школе все, что знал об изобразительном искусстве, в частности, скульптуру.
…Со временем он выполнил для нашего города макет громадного памятника героям Парижской Коммуны… [втрачений, бо був зроблений із необпаленої глини. – авт.] …Произведение это было красиво задумано, я рисовал с него фигуры коммунаров, динамично скопированных в духе Родена… Дальнейшая судьба Чикетти неизвестна… [повернувся до Італії «робити революцію», слід його загубився. – авт.].
Із записів Григор’єва маємо відомості про стосунки учнів та педагогів. «Очень любили и уважали Вадима Николаевича. Он был для нас не только художник, но и помощник, и друг, и советчик в трудных делах. Но наибольшее влияние имела на меня учительница Серафима Захаровна Кочергина, которая появилась в школе чуть позже. Она была педагогом-художником по дарованию и моральным установкам….всю свою любовь и заботу она отдала нам, своим ученикам. Прекрасно образованная, она знала изобразительное искусство, музыку, литературу. Училась в Москве в Строгановке. Хорошо знала прикладное искусство, благодаря чему Невский и пригласил ее в школу.
Предмет, который она преподавала, был композиция. Она учила умению оценивать хорошее и безжалостно выбрасывать негодное, под какой личиной оно бы ни пряталось….умела высмеивать дурное, низкопробное мещанское искусство…»
Знаємо із спогадів про педагога, який з часом замінив Невського: «Когда Вадим Николаевич покинул нашу школу, переехав в Харьков, его место занял Михаил Никифорович Кузнецов. В школе началась другая жизнь.
М. Н. Кузнецов был классик-академик, признавал только античные гипсы, нажимал на точную технику исполнения, воспитывал у нас глазомер….так, как это делалось в старой Академии, в которой Кузнецов когда-то учился….объяснял работы Рубенса, Ван Дейка, Рембрандта.
Мы не знали, кто он был, откуда взялся в нашем городе, кое-кто говорил, что он бывший полковник, в революцию перешедший на сторону красной армии.
«Военная косточка» в нем чувствовалась. Он требовал строгой дисциплины… Сам много рисовал. А как педагог, за один год добился таких успехов, что его ученики удивляли на экзаменах в вузы своей высокой подготовкой.
Через много лет он, как и Серафима Захаровна, нашел меня, и я был рад его письмам, каллиграфически безукоризненно выполненным и строго композиционно построенным…»
«Такая неожиданная тяжесть высокой культуры легла на меня, и я едва выдерживал», – писав Сергій Григор’єв.
Щоб зрозуміти, як вплинула на учнів можливість вчитись живопису, знову звернемось до записів Григор’єва: «Художественная школа открыла для меня новый волшебный мир искусства. Окруженный прекрасной скульптурой, чудесными копиями с работ великих художников ренессанса и не менее отличными репродукциями с их живописных произведений, я срисовывал их карандашом и акварельными красками, о существовании которых до этого не ведал…
Листая страницы альбомов по истории искусств, которые уже своими заглавиями пленяли мое сердце, «Сокровища искусств», «Картинные галереи Европы» и т.д., я будто бы перелетал в другую, неведомую ранее страну.
…Библиотека в школе была прекрасная…»
Книга спогадів Григор’єва містить фотографії викладачів та учнів, найзмістовніше фото, датоване 1925 роком: «Запорожская художественная школа.
В центре во втором ряду Кузнецов Михаил Никифорович, художник, руководитель. Рядом ученик Григорьев Сергей (справа). Рядом Кочергина Серафима Захаровна, тоже художественный руководитель. Рядом Полищук Николай, рисовальщик. Рядом Оля Гладкова и Вася Батык – ученики.
I ряд – Вася Гасенко, Люда Чирикова, Маша Младова, Леся Гладун.
II ряд – Нина Куценко, Саша Куко, Галя Гладышева, Зоя Белкина, Петр Сабадыш.
III ряд – Гончаренко Володя, Ступин Валя, Безземельный Иван».
На жаль, більшість молодих людей на фото залишаються невідомими.
Та збереглась традиція якісної освіти, яку продовжили випускники Запорізької художньо-професійної школи. Із майстерні Сергія Григор’єва вийшли всі шістдесятники, найвідоміші особистості в українському мистецтві.
Володимир Гончаренко мав за вчителя Олександра Богомазова. Товаришував із батьками Владлена Дубініна (вони були учні одеської школи, вчились у Олексія Шовкуненка). Під час Другої світової війни викладав живопис у відкритій німцями школі мистецтв, серед його учнів Іван Оберемок. Та вимушене життя в окупації занапастило його післявоєнну долю.
Дипломна робота випускника Київського художнього інституту Олександра Куко — «Каменяр» – потрапила до фонду заборонених за ідеологічними міркуваннями робіт (разом із роботами школи Михайла Бойчука), вперше була показана на виставці «Спецфонд» лише у 2015 році… Мабуть, це перервало його творчий шлях. Та з 1934 року працюючи в Дніпропетровському художньому училищі, Олександр Семенович виховав багатьох талановитих художників – його із вдячністю згадували Владлен Дубінін (1931–2020), Григорій Соколенко (1928–2016) та інші. Владлен Костянтинович, до речі, у довоєнному Запоріжжі відвідував художню студію, де вчив дітей Іван Федянін, і в майстерні були якісні навчальні посібники – гіпсові копії італійської скульптури, можливо, ті самі, з світлого «ательє» технічного училища та пізніше профшколи.
Останній раз фігура Аполона та зліпок античної руки виринули із минулого, за згадкою запорізького археолога та історика Анатолія Ширяєва, в майстерні Віктора Армановського. Та більше не з’являлись.
У Запоріжжі зараз живуть рідні Петра Сабадиша та Петра Мальцева. Творчий спадок багатьох художників представлений у Запорізькому обласному художньому музеї.
Інеса Атаманчук, фото з архіву автора
Література:
Выставка работ выпускников Запорожской художественной профессиональной школы, 1922–1927 гг. / Запорож. обл. упр. культуры, Запорож. худож. музей ; [ред. Г. Т. Забияка ; отв. за вып. Л. Прус]. — Запоріжжя : [Днепров. металлург], 1977. — 6 с. : ил.
***
Спогади Лущинських: дворянська родина на зламі епох / Нац. акад. наук України [та ін. ; упоряд.: А. Г. Олененко та ін.]. — Василівка ; Запоріжжя : [б. в.], 2013. — С. 46. — (Василівська старовина ; вип. 1).
Григорьев, С.А. Воспоминания : мемуары художника / Сергей Григорьев ; сост. Иван Григорьев ; вступ. ст. А. Чебыкина. — Киев : Шкільний світ, 2010. — 83 с. : ил.
