Востаннє в мирний час у Новомиколаївці я була в грудні 2020 року. Тоді селище переживало не найкращі часи – через пандемію коронавірусу. Люди скаржилися на жорсткі обмежувальні заходи. Зокрема, протягом кількох місяців не працював ринок, закривалися перукарні, кафе тощо. У цей же період було проведено й адміністративну реорганізацію – Новомиколаївський район ліквідували, приєднавши його до Запорізького. Проте місцеві жителі оптимізму не втрачали, і на вулицях, напередодні новорічних свят, було велелюдно і гамірно…
І ось, через три з гаком роки, я знову в Новомиколаївці. Тільки зараз, після понад двох років повномасштабної війни, ті давні проблеми, пов’язані з локдауном і необхідністю постійно носити захисні маски, виглядали такими далекими і незначними.
Високі ціни, переселенці та гуманітарка
Змінилася сама атмосфера і настрої в селищі. Я майже не бачила усміхнених облич, не чути було дитячого сміху. На вулиці взагалі не було помітно молоді та всюдисущої дітвори. З місцевих жителів назустріч траплялися переважно літні люди. Більшість із них були зосереджені “в собі” і неохоче йшли на контакт. Частіше відмахувалися і мовчки поспішали далі. Але з деякими все ж вдалося поспілкуватися.
Людмилу Миколаївну я зустріла біля продовольчого магазину. Вона розповіла, що до повномасштабного російського вторгнення постійно проживала в селі Берестове (12 км від адмінцентру Новомиколаївської громади) – там у неї свій будинок. Але потім переїхала в Новомиколаївку, в дім дочки.
– Донька моя виїхала в Польщу до сина, мого онука. У нього там сім’я, він у Польщі вже сім років живе, – каже пенсіонерка. – А я тимчасово мешкаю в доньчиному будинку. У моєму власному в Берестові зараз проживають переселенці з Гуляйполя. У нас узагалі дуже багато переселенців, а найбільше з Оріхова та Гуляйполя, які постійно бомблять росіяни.
За словами Людмили Іванівни, в їхній громаді, незважаючи на війну, немає проблем із комунальними послугами – водою, газом, електроенергією. Дефіциту продуктів теж немає – у магазинах усього повно. Проблема лише в тому, що ціни постійно зростають.
– Усе стало дуже дорого, – нарікає моя співрозмовниця. – А підсобного господарства в мене майже ніякого. Раніше я і свиней, і корову тримала. Але зараз корми дуже дорогі, та й вік у мене вже не маленький. Тому тримаю тільки курей. Щоправда, спасибі владі та волонтерам, нам постійно привозять гуманітарну допомогу. І не тільки продукти харчування, а й різні гігієнічні засоби, інші товари. Донька також допомагає – оплачує комунальні послуги, а то на свою пенсію я б не потягнула такі витрати. Загалом нічого, живемо. Головне, щоб росіян скоріше вигнали. А то скільки вже війна горя принесла, скільки близьких розлучила. У мене теж два племінники на фронті – Саша і Валера. Дай Боже, щоб живі залишилися і з перемогою повернулися…
Загалом майже всі жителі Новомиколаївки, з ким вдалося поспілкуватися, говорили, що вже більш-менш пристосувалися до умов воєнного стану – живуть тихо, з дому виходять лише за потреби (“На щастя, прильотів практично не було, хоча ворожі ракети над селищем бачимо часто. І від цього дуже тривожно і лячно…”). А скаржаться тільки на високі ціни в магазинах…
І з цим складно не погодитися. У Новомиколаївці ціни значно вищі, ніж, приміром, у Запоріжжі. Зокрема й на ті продовольчі товари, на які державою встановлено максимальну торговельну надбавку не більш як десять відсотків. Перевірка, яку проводили фахівці Держпродспоживслужби, засвідчила, що цю надбавку завищено практично у всіх торгових точках селища. За підсумками перевірки ціни на низку товарів знизили, от тільки чи надовго?
Війна перевернула життя багатьох жителів громади. Хтось виїхав із селища подалі від лінії бойових дій. Хтось навпаки, пішов на фронт воювати.
За словами місцевої жительки Світлани, частина молоді виїхала з Новомиколаївки ще до війни. А зараз і поготів. Але ось її онук залишився. Він служить у поліції, тож і підтримка, і захист є.
Не виїхав із селища і Богдан. Він студент Національного університету “Запорізька політехніка”. Зараз навчається дистанційно. І допомагає сімейному бізнесу – від початку повномасштабної війни працює в магазині своїх батьків. За цей час колектив співробітників крамниці також поповнився переселенцями – з Оріхова та Гуляйполя.
– У нас у селищі відносно тихо, навколо гримить, а тут ще нічого. Але все одно війна зовсім поруч, і рівень психологічної напруги дуже високий, – каже Богдан.
Батько Богдана, Віталій, служить у ЗСУ. Хоча цілком міг залишитися вдома, оскільки в сім’ї, крім старшого сина-студента, ще двоє молодших дітей – школярів.
Чотири місяці Віталій був “на нулі”, воював на Оріхівському напрямку. Але потім у нього різко погіршилося здоров’я. Після лікування залишився в ЗСУ, але вже не на лінії фронту. Принаймні поки що. А з бізнесом тепер допомагають родичі та старший син.
Ще одне нове враження від Новомиколаївки – майже повна відсутність на вулицях “братів наших менших”. Практично не було видно ні собак, ні котів. Можливо, сховалися подалі від очей. Адже не дарма кажуть, що тварини набагато гостріше за людину відчувають небезпеку.
До слова, побачила на вітрині одного з магазинів зворушливе оголошення:
Продавці розповіли, що ця кішечка постійно приходила до магазину, і вони її підгодовували. А потім перестала з’являтися. Пошуки поки що нічого не дали. Але працівники магазину сподіваються, що хвостата пустунка повернеться.
«Долаємо нові виклики, віримо в ЗСУ»
Голова Новомиколаївської громади Сергій Шамайда розповів «МИГу», як вони долають виклики в умовах воєнного стану:
– Після початку повномасштабного вторгнення частина мешканців, перш за все з дітьми, виїхали. Але не так багато. Проте ми прийняли вимушених біженців. Загалом в нас зареєстровано 2500 ВПО. Більшість з них влаштувалися по приватних сільських домівках. Але є також і гуртожиток, ще з 2014 року, приблизно на 54 родини…
Усі комунальні служби в нас працюють безперебійно. Э водо- газопостачання. Крім того, завдяки американським партнерам встановили сучасну станцію очистки води. И щоденно ми безкоштовно розвозимо мешканцям чисту питну воду. Э захисні споруди, Пункти незламності. Також, з міркувань безпеки, вночі вимикаємо усе зовнішнє освітлення.
Крім того, завдяки нашим партнерам, волонтерам та Червоному Хресту, регулярно видаємо гуманітарну допомогу – переважно пенсіонерам, людям з інвалідністю, багатодітним сім’ям тощо. До 2000 наборів щомісяця.
Війна взагалі додала дуже багато нових викликів. У нас край сільськогосподарський. Аграрії засівають землі попри всі негаразди. Проте значно ускладнилася логістика і умови для нормальної реалізації продукції.
Надзвичайно складно також стало наповнювати місцевий бюджет. Громада лишилась частини податків. Зокрема на землю, частково податку на доходи фізичних осіб тощо. Грошей мало, тому набагато менше можливостей займатися благоустроєм, ремонтом, будівництвом.
Проте підприємства все ж таки працюють. Наприклад, Новомиколаївський молокозавод, смачну продукцію якого добре знають в усьому нашому регіоні. Він і податки своєчасно платить, і не має заборгованості по зарплаті.
Ми віримо в ЗСУ. Головне зараз – попри всі виклики вистояти і дочекатися нашої Перемоги.
Молокозавод: обсяги виробництва впали, але підприємство працює…
Одним із найстаріших і стабільних підприємств Новомиколаївки є місцевий молокозавод. Головна його перевага в тому, що тут, як і 30 років тому, виробляють продукцію найвищої якості за тими самими ДСТУ, згідно з якими вся “молочка” робиться виключно з натуральної сировини, без хімії та консервантів. Хоча саме із сировиною, точніше її нестачею найчастіше виникають проблеми. Свого молочного стада у заводу немає, молоко для переробки завжди скуповували у місцевих жителів переважно Вільнянського, Оріхівського та Гуляйпільського районів. Проте ще до війни обсяги надходжень молока від населення скоротилися. А після початку повномасштабного вторгнення ситуація лише погіршилася. Багато жителів виїхали з прифронтових і постійно обстрілюваних районів, інші вже не в змозі утримувати вдома корів.
– Частина нашої сировинної бази перебуває під тимчасовою окупацією або в зоні постійних обстрілів ворога, – каже беззмінний директор підприємства Микола Павелко. – Хтось із колишніх постачальників виїхав, хтось відмовився від утримання корів. Тож сировини стало надходити менше, і обсяги виробництва знизилися. Особливо в зимовий період, коли надої традиційно падають. Так, якщо влітку працювали у дві зміни і повний тиждень, то взимку – в одну зміну і через день. Але ми на місці і продовжуємо випускати продукцію високої якості.
Конезавод під ворожими обстрілами
Візитною карткою Новомиколаївської громади також багато десятиліть був Запорізький кінний завод №86 (створений у 1945 р.), центральна садиба якого розташована в селі Трудовому. Господарство спеціалізується на вирощуванні чистокровних племінних рисаків. А також займається розвитком тваринництва та зерновими культурами. Однак в останні десять років підприємство, яке увійшло до ДП “Конярство України”, стало занепадати. Тут постійно змінювалися керівники, з’явилися величезні борги, зокрема із зарплати. І у підсумку було відкрито справу про банкрутство.
Проте завод встояв і продовжив роботу навіть в умовах воєнного стану, під ворожими обстрілами. Найсильніший обстріл був наприкінці 2022 року. Тоді росіяни вдарили по заводу ракетами С-300. За словами директора підприємства Михайла Сича, снаряди впали за кілька метрів від стаєнь, вибуховою хвилею вибило кілька вікон, на стінах з’явилися тріщини. Тварини дуже злякалися, але загалом не постраждали.
Восени минулого року внаслідок обстрілів було зруйновано сховище для кормів. Але самі корми вдалося врятувати від вогню, коні теж уціліли.
– Зараз у нас тут 240 коней, – каже Михайло Сич. – І ще 30 відправили в Одесу. Ми щороку туди молодняк відправляємо. Там при іподромі є наші працівники, вони тренують коней, які потім беруть участь у перегонах.
За словами директора, хоча справу про банкрутство досі не закрито, але завод поступово долає кризу. Працівники знову вчасно отримують зарплату, з боргами майже розрахувалися. Кормів для коней заготовили достатньо на всю зиму та весну.
– Окрім розведення елітних коней ми також вирощуємо зерно і розвиваємо тваринництво, – зазначає керівник конезаводу. – Зокрема, поголів’я свиней за останній час збільшили з 600 до 1300 голів. Загалом, працюємо і віримо, що після закінчення війни наш завод зможе повернути свою колишню славу, а наші рисаки завоюють ще не один приз у найпрестижніших змаганнях.
Світлана ШКАРУПА,
Фото авторки та з відкритих джерел
