Дві театральні події, пов’язані між собою хіба що юним віком акторів та запорізькою приналежністю, примусили мене відкрити книжку Рея Бредбері, яку давно як улюблену забрали з собою мої дорослі діти. Довелось перечитати під виття київських сирен – російською.
Щоб потім, повернувшись до Запоріжжя, під нав’язливим намаганням знайти зв’язок знайти в Інтернеті переклад українською. Та знову відчути себе та дітей обікраденою – бо ніхто з нас не мав серед тоннажу іноземної літератури бодай підказки на “хіпстера серед сірої епохи, геніального перекладача” Миколу Лукаша [https://www.radiosvoboda.org/a/mykola-lukash-100-rokiv/30332541.html], на теоретика та практика англомовного перекладу Олександра Тереха [https://archive.chytomo.com/uncategorized/oleksandr-mokrovolskij-ya-vzagali-ne-zbiravsya-perekladati-ulissa].
А тут, ось такий Рей Бредбері:
– Куди ти так пильно дивишся, тату?
– Я шукав земної логіки, здорового глузду, доброго уряду, миру й відповідальності.
– Все це там, угорі?
– Ні, я нічого не знайшов. їх там більше немає. Може, ніколи й не буде вже. Можливе, ніколи й не було.
[«Жовтень 2026. Пікнік, що триватиме мільйон років» – оповідання із «Марсіанських хронік»].
Троє хлопців зняли галас, розхитуючи човен і витягаючи свої тонкі шиї, щоб краще бачити. Вони ойкали й охали. Поряд з човном пливла срібляста кільцеподібна риба. Тіло її хвилеподібно коливалося, а коли вона натрапляла на якусь поживу, то закривалася, мов квітка, щоб перетравити її.
Тато дивився на рибу, його голес був глибокий і спокійний:
– Отак і війна. Війна теж пливе, бачить поживу, хапає її. А за мить – немає Землі.
[«Серпень 2026. Дощі випадають», там само, переклад Олександра Тереха].
Та вистави, якими закривали сезон театр «CВіЯ» [«Мотлох», дебют Макса Кондратова у цій іпостасі] та «Вій» [одна з вистав цьогорічного випуску кафедри театрального мистецтва факультету соціальної педагогіки ЗНУ, режисер Костянтин Кузьмын], на докір дорослим театрам шукали відповідь на катарсис сучасного світу. Який може щомиті …змити нас усіх у минуле. Не питаючи, чи встигли ми зрозуміти попередження Бредбері [він, до речі, написав «Хроніки…» про початок і наслідки Третьої світової війни на Землі після Другої та ядерних спокус завершити все швидко та ефективно…]
Не знаю, чи читали діти Бредбері. Обидві вистави пластично-безсловесні.
І «Мотлох», який безжально до акторів та глядачів створює алегорії людських пороків.
«Мотлох»
І «Вій», який хоче засмоктати бурсака до воронки вічного Зла.
«Вій»
І шукають причини трагедії – не сценічної, а справжньої, що припала на їхнє життя, через три чверті століття після пошуків 25-річного на той час Бредбері.
Пошук вони розкладають на рухи та музичні мотиви, на рукотворні декорації [ані крихти державної уваги не має «СВіЯ», костюми самотужки створюють випускники ЗНУ].
Шукають сенсів та відповідальності. Не зрікаються свого!
І знаходять причину – у відсутності любові, про що єдиний словесний монолог героїні [а вона за роллю – моторошний вбивця] у «Мотлосі».
І знаходять вихід у присутності любові там, де її ніби не мало бути. І на противагу відьмі та вічному злу виходить Дівчина, яка любить та рятує.
Ми маємо долучитись, не ховаючись за гасла та побутові реалії.
Бо діти перестали, як писав Осип Мандельштам, “Только детские книги читать, Только детские думы лелеять…” Саме ці рядки ніхто не переклав, на жаль. А Мандельштам сплатив життям мороку своєї агресивної країни.
Дорослим [і дорослим театрам також] варто шукати сучасні відповіді на сучасні виклики. Шукати порятунки талановитому українському майбутньому. Допомагати.
Щоб не залишитися із вироком. який звучить у фатальному оповіданні того ж Бредбері, же життя зупинене війною назавжди:
– Сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року, сьогодні п’яте серпня дві тисячі двадцять шостого року, сьогодні…
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
