Петро Болбочан (1883–1919) народився в селі Геджев Хотинського повіту Бессарабської губернії (нині село Ярівка Хотинського району Чернівецької області) в родині священника.
У 1909 році закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище.
З початком Української революції у 1917 році Болбочан в Армії УНР. Його перший військовий досвід в українській армії – це Республіканський курінь (бл. 500 осіб, переважно інтелігенція та свідомі офіцери), на чолі якого він брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці 1918 року. Згодом, у лютому 1918 року, Республіканський курінь приєднано до Окремого Запорізького корпусу, що став найбоєздатнішою військовою одиницею.
Очолювані Болбочаном «запорожці» відіграли ключову роль у визволенні від більшовиків Лівобережної та Південно-Східної України навесні 1918 року. Тріумфом українського війська стала Кримська операція, в ході якої сили Запорізької дивізії під командуванням Болбочана форсували Сиваш і здобули Крим.
Під час другого наступу більшовиків на Україну командував Лівобережним фронтом, прийнявши на себе удар усіх радянських дивізій. У нерівній боротьбі українська армія не вистояла й відступила до Кременчука. Болбачан був звинувачений у поразці й заарештований. Його розстріляли біля станції Балин на Поділлі (нині Хмельниччина). Розстріляли не вороги, а свої.
Полковник став жертвою політичних інтриг українських діячів-соціалістів, що тоді переважали в уряді Директорії. Його звинуватили в тому, що буцімто планував здійснити переворот. Як би там не було, але відомо, що Болбочан був досить відвертим в оцінці тодішнього керівництва України, що іноді намагалося бути лівішим за більшовиків.
«Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці, замість того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та письцями, – писав 26 січня 1919 року у відкритому листі головному отаманові Симону Петлюрі та членам Директорії. – Україна повинна червоніти перед всім світом за свій уряд, котрий очевидячки веде свою сторону до погибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харьківщини в Полтаві один із найавторитетніших представників Українського громадянства (сказав), звертаючись у бік есерів: «Подивіться, що з себе уявляють наші міністри: як не кретин, то подлець»».
Лист залишився без відповіді. Арештовували Болбочана двічі, й, зрештою, розстріляли.
Згодом один з очільників більшовицького війська, що рухалось на Україну, Володимир Антонов-Овсієнко визнавав, що «допоки був живий Болбочан, він Україну не віддав би».
***
Окрім того, сьогодні у світі, за ініціативою ООН, відзначається Всесвітній день вчителя.
День відзначається з 1994 року. Саме цього дня, в 1966 році, скликана ЮНЕСКО і Міжнародною організацією праці конференція ухвалила Рекомендацію «Про положення вчителів» – перший міжнародний документ, що окреслював умови праці вчителів.
На сьогодні Всесвітній день учителя відзначають понад 100 держав світу, хоча деякі країни мають також і національний День учителя, зокрема й Україна.
У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ
Віталій Смоленський (1984-2014), Герой Небесної сотні.
Народився у селі Фурманка на Черкащині. Закінчив місцеву школу, потім вступив до Ульянівського професійно-технічного училища, де вивчився на газозварювальника.
На початку осені 2013 року поїхав до столиці, щоб працювати на будівництві. Близькі люди спочатку навіть не знали, що Віталій брав участь у акціях протесту на Майдані.
Востаннє Віталій приїхав в рідне село 12 лютого. «В нього руки були чорні від сажі. Сказав, що шини палили. Помився, перевдягнувся в чисте, наступного дня попрощався, — розповідає сестра. — Поцілував маму, як ніколи в житті, обійшов усе подвір’я і поїхав».
Через тиждень подзвонив невідомий чоловік з Києва і сказав, що Віталій помер на території Михайлівського монастиря від втрати крові. В нього знайшли два вогнепальних поранення біля шиї.
Без батька залишилося двоє малолітніх синів.
***
Михайло Яцків (1873-1961), письменник.
Його ім’я ставили поряд з Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Марком Черемшиною.
Автор 14 збірок створив у нашій літературі прекрасні зразки психологічної, гостросюжетної новели. Був у новеліста ще й дар актора. Уперше вийшов на сцену в мандрівному театрі Степана Курбаса (Яновича), потім виступав у театрах Львова. Іван Франко зворушено дякував йому за роль Миколи Задорожного в «Украденому щасті».
У повоєнні роки Яцків працював у Львівській науковій бібліотеці (тепер Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України), переробляючи деякі свої старі твори та пишучи спогади про Франка і Стефаника.
***
Олекса Синявський (1887-1937), мовознавець і педагог, провідний діяч у нормуванні української літературної мови, фактичний редактор остаточного тексту «Українського правопису» (1927).
Народився в Запорізькій області. 1909 екстерном закінчив гімназію та став студентом фізико-математичного факультету, наступного року перевівся на історично-філологічний факультет Харківського університету.
Олекса брав участь в українському національному русі, за що 1914 року був заарештований і висланий на два роки в Полтаву під нагляд поліції. Повернувшись до Харкова, закінчив екстерном університет.
З осені 1917 року був управителем і учителем першої на Слобожанщині української гімназії, брав участь у виданні часописів «Рідне Слово» й «Нова Громада», редагував українські підручники.
З 1920 року – професор української мови Харківського інституту народної освіти, керував секцією української мови науково-дослідної кафедри мовознавства імені О. Потебні.
Входить до Комісії для впорядкування українського правопису при Наркомосі України, де відредагував кінцевий варіант правопису 1927 року.
Працював членом-редактором Комісії для складання словника української живої мови ВУАН. З 1930 — завідувач відділу діалектології Інституту мовознавства ВУАН, де розробляв, зокрема, тему «Методологія соціальної діалектології». Одночасно (1932–1937) — професор Київського університету та Київського педагогічного інституту.
Наукова кар’єра обірвалася несподівано і трагічно – 1937 року мовознавця заарештовано органами НКВС. Олекса Синявський був убитий у тюрмі 24 жовтня 1937 в Києві.
Вченому належать численні праці з фонетики, граматики, діалектології, культури й історії української мови.
Видатний мовознавець Юрій Шевельов серед визначних осіб, які найбільше вплинули на розвиток української літературної мови, називає три прізвища: Тарас Шевченко, Борис Грінченко, Олекса Синявський. Останній «вніс у проблеми нормалізації глибоке знання, науковий досвід і методу не тільки відчуття тенденцій розвитку, а й розуміння їх».
***
Сергій Литвиненко (1899-1964), скульптор. Автор надгробка Івана Франка на Личаківському цвинтарі.
Народився на Полтавщині. У 1919—1920 роках служив у званні хорунжого у лавах армії Української Народної Республіки. Після поразки І Визвольних змагань два роки перебував в таборі інтернованих українських вояків.
У 1924—1929 роках навчався в Краківській академії мистецтв, потім переїхав до Парижа, де продовжив навчання і виставляв свої твори в салоні Тюїльрі.
1930 року Литвиненко переїхав до Львова і згодом став найвидатнішим скульптором міжвоєнного періоду на західних землях України.
1933 року на замовлення «Просвіти» виготовив 4 скульптурні портрети: молодого Тараса Шевченка, Івана Франка, митрополита Андрея Шептицького, гетьмана Івана Мазепи. Того ж року скульптор завершив працю над надгробним пам’ятником Івану Франку, який став найвизначнішим його твором.
З наближенням до Львова лінії совєтсько-нацистського фронту Литвиненко емігрує спочатку до Німеччини, потім – до Нью-Йорку. У 1952 році утворюється Об’єднання Митців Українців в Америці, і першим його головою стає Сергій Литвиненко.
Його праці експонувалися в Парижі і Нью-Йорку. В 1963 році пройшла виставка робіт Литвиненка, присвячена 40-річчю його творчої діяльності
***
Богдан-Ігор Антонич (1909-1937), поет, прозаїк, перекладач.
Народився в селі Новиці, Горлицького повіту, на Лемківщині, в родині священника.
Закінчив Сяноцьку гімназію – єдину на всю Лемківщину польську гімназію, де викладали і українською мовою.
Восени 1928 року вступив на філософський факультет Львівського університету. Перша збірка поезій Антонича – «Привітання життя», вийшла в 1931, коли авторові було 22 роки. Вихід у світ другої збірки «Три перстені» (1934; саме ця збірка й зробила Антонича популярним, показала творчі можливості поета) співпав у часі з закінченням Львівського університету.
Власне, другою була «Велика гармонія» – збірка віршів на релігійні теми, написана у 1932–1933 роках. Уперше повне видання збірки українською мовою – однотомник вибраних праць – здійснили у 1967 році у Нью-Йорку.
В Україні найповніше видання поезій митця вийшло лише у 1989. Поет знаходив час на працю в інших жанрах та на публіцистику, робив переклади, на сторінках преси дискутував на політичні та громадські теми; публікував сатиричні фейлетони та пародії. Крім того, Антонич пробував свої сили у прозі та драматургії.
Здобувши за життя славу та визнання на західноукраїнських землях, після смерті поет, що прожив усього неповних 28 років, був на довгий час несправедливо забутий, а його творчий доробок – заборонений. Та навіть у неповному, усіченому вигляді творчість Антонича прийшла до читача в публікаціях на початку 1960-х років, а потім у книзі «Пісня про незнищенність матерії», і не тільки привернула до себе загальну увагу, а й стала активним фактором літературного процесу.
Вона несла з собою поетику ХХ ст., яку тодішні молоді митці відкривали для себе у творчості Лорки, Поля Елюара, Юліана Тувіма.
***
Вадим Скуратівський (1941), мистецтвознавець, історик, літературознавець, публіцист, професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. Карпенка-Карого, академік Академії мистецтв України, один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».
Вадим Скуратівський із тих, кого на Заході прийнято називати інтелектуалами.
Коло його інтересів і знань – вражає. До того ж, ці знання надзвичайно глибокі, ґрунтовні. Він є автором понад 1000 публікацій з історії української, російської та західних літератур, загальної історії, філософії історії, історії кіна та театру.
В одному з інтерв’ю, розмірковуючи над запитанням журналістів щодо інтелектуального стану сучасного суспільства, Вадим Леонтійович зауважив: «Багато чого залежить від влади. Але чому, власне, уряд тієї чи тієї країни має опікуватись інтелектуальним кругозором свого громадянина? Влада ж не може встигнути за проблемою вибору. Цей громадянин має все робити сам, із середини. Християнська культура навчає нас будь-яким духовним жестам саме зсередини…».
***
Василь Тибель (1960), письменник і публіцист.
Народився на Рівненщині. Навчався в Рівненському інституті інженерів водного господарства.
Пише казки, детективну фантастику, містичні твори.
Книга «Медова казка» стала лауреатом і переможцем Міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» серед творів для дітей молодшого шкільного віку. На її основі було надруковано навчальний зошит для 2-го класу НУШ «Я досліджую світ».
Нині більше 200 шкіл в Україні працюють за цією програмою.
В 2018 році у видавництві «Фабула» побачила світ книга «Бурштин», яка є спробою подивитися на «бурштинову проблему» Полісся в людському, а не політичному вимірі.
***
Ольга Чубарева (1975), провідна солістка Національної філармонії України.
Ольга народилася на півночі Казахстану. В 1984 році родина повернулася до України. Вже тут Ольга закінчила музичну школу, потім – музично-педагогічний факультет Рівненського педінституту.
Далі вступила одразу на другий курс вокального факультету Харківського державного інституту мистецтв імені Івана Котляревського.
У 2006 році співачку запросили на роботу до Національної філармонії України.
Ольга Чубарева концертує в Україні та за кордоном: у Німеччині, Польщі, Італії, Люксембурзі, Чехії, Франції. Бере участь у всеукраїнських і міжнародних фестивалях.
Визначним досягненням артистки є авторський міжнародний артпроєкт «Lady Opera», в якому Ольга одночасно виступає в ролі співачки, продюсерки, режисерки.
Проєкт спрямований на популяризацію академічного оперного співу та класичної музики, в його межах вже створено кілька різних концертних програм, зокрема «Lady Opera», «Europe», «Сни Роксолани», «Vivere».
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3326974-5-zovtna-pamatni-dati.html
