Сьогодні українці святкують Щедрий вечір або свято Меланки
Увечері 13 січня, напередодні Нового року за старим стилем, українці традиційно святкують Щедрий вечір (Щедру кутю) або свято Меланки.
Таку назву у народній традиції – Меланки, Маланки, Миланки – свято отримало через те, що за юліанським календарем, яким послуговуються східні православні християни на 31 грудня припадає день святої Меланії Римлянині, яка жила у Римі у ІV-V ст.
Наслідуючи українську новорічну обрядовість, вечір з 13 на 14 січня називають Щедрим.
До нього готують щедрий святковий новорічний стіл – вдруге протягом зимових свят вариться кутя, але вже скоромна, а на столі мають переважати м’ясні страви (ковбаси, смажене м’ясо, печеня тощо). До багатого столу готують також млинці, пироги з сиром, м’ясом, вареники зі сметаною.
Головні святочні дійства Щедрого вечора це – щедрування, парубочі та дівочі «Маланки», «Коза».
Щедрування – давній звичай традиційного народного українського новоріччя. Як тільки починає смеркати, групи щедрувальників (переважно молодь) здійснюють величальні новорічні обходи і поздоровлення, під час яких піснями славлять господарів, бажають їм здоров’я й достатку на весь рік, за що й отримують щедру нагороду.
Життєрадісні щедрівки і сьогодні користуються загальною любов’ю та шаною в Україні. Хто не знає приспіву: «Щедрий вечір, добрий вечір! Добрим людям на здоров’я!».
«Меланка» – традиційний новорічний обряд, який з часом трансформувався у громадську святкову забаву, такий собі своєрідний сільський карнавал із використанням масок, перевдяганнями, розігруванням кумедних сценок-інтермедій. За давньою традицією у парубочій «Меланці» роль головного обрядового персонажа грав хлопець, перевдягнений у жіночий народний костюм.
Дівчата також ходять щедрувати з «Меланкою»: найгарнішу вбирають як «молоду», а на роль «молодого» перевдягають у чоловічий одяг іншу дівчину.
Традиційні карнавальні образи «Маланки» це – Коза (звідси пішов обряд «водити Козу»), Ведмідь, Журавель, Бик, Кінь, а також Дід, Баба, Наречений та Наречена, Коваль, Сажотрус та ін. Щедрують, водять Козу, Меланку з музикою, танцями, пантомімою, обрядовими іграми з масками до півночі, оскільки наступав Новий Рік, а позаяк закінчувався Щедрий вечір.
ПОДІЇ ДНЯ
13 січня 2010 року Апеляційний суд Києва визнав радянських очільників – Йосипа Сталіна, В’ячеслава Молотова, Лазаря Кагановича, Павла Постишева, Станіслава Косіора, Власа Чубаря, Менделя Хатаєвича, винними в організації Голодомору в Україні.
Рішенням суду підтверджені висновки слідчих СБУ про організацію вчинення в 1932-1933 роках на території УСРР керівництвом більшовицького тоталітарного режиму геноциду української національної групи, тобто штучного створення життєвих умов, розрахованих на її часткове фізичне знищення.
Разом з тим, суд закрив кримінальну справу через смерть обвинувачених.
***
Цього дня у 2015 році, поблизу міста Волноваха Донецької області скоєно теракт, внаслідок якого загинуло 13 людей.
О 14 годині 25 хвилин по пункту контролю, на якому проходив перевірку автобус Златоустівка-Донецьк з 40 мирними громадянами, терористи випустили 88 некерованих снарядів з реактивних артилерійських систем БМ-21 «Град».
Один із цих снарядів, запущених з окупованої території, вибухнув у 12 метрах від автобуса.
Внаслідок теракту 10 осіб загинули на місці, троє померли в лікарні, ще 20 осіб були поранені. Пізніше експертиза точно встановила місце, з якого вівся обстріл – район північно-східної околиці міста Докучаєвська, яке контролювалося НЗФ.
За інформацією СБУ, теракт у Волновасі був спланований керівництвом так званої ДНР та вчинений за їхньої прямої вказівки. 15 січня 2015 року в Україні було оголошено днем жалоби за всіма, хто загинув від рук терористів, і, в першу чергу, за мирними мешканцями, які загинули на блокпосту під Волновахою.
Пам’яті Героїв Небесної Сотні
У цей день народився Володимир Чаплинський (1970-2014).
До 16 років він жив з батьками в Росії. Після школи переїхав до бабусі й дідуся в Україну, вивчився на електромонтера, одружився.
Після училища знову опинився в Росії – служив в армії. Жодної світлини звідти не зберіг, казав : «Не хочу спогадів про тюрму тримати». Після армії Володимир знову повернувся в Україну – працював на картонно-паперовому комбінаті в Обухові.
Згодом одружився, мали з дружиною Світланою сина і доньку. Активно займався спортом, зокрема карате. Мав хобі – лагодив старовинні годинники.
Уперше Володимир поїхав на Майдан на початку грудня – після побиття студентів. На Майдані проводив усі вихідні, чергував ночами, охороняючи протестувальників від «тітушок».
18 лютого дружина телефонувала Володимиру майже кожні дві години, запитувала, коли він повернеться. А він відповідав, що на Майдані мало людей, тому він залишиться.
На Майдані Володимир здружився з Іваном Пантєлєєвим, у них були схожі погляди, вони вважали: «або зараз ми піднімемося з колін і піднімемо голову, або лишимося рабами у своїй країні».
Обидва входили в першу сотню, яку жартома називали «паровоз-анархія», бо вона була незвичайною – не мала командирів – усі рішення приймали голосуванням. Разом друзі й загинули – 20 лютого на Інститутській.
У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ
В УКРАЇНІ…
Левко Мацієвич (1877-1910), корабельний інженер, суднобудівник, автор проектів кораблів, підводних човнів, протимінних заслонів, морських аеропланів тощо, перший український авіатор, громадський і політичний діяч.
Один із засновників Революційної української партії (РУП). Народився Левко Мацієвич в селі Олександрівці Київської губернії (нині Кіровоградщина). Навчався в Харківському технологічному інституті (де серед його друзів був, поміж інших, і Гнат Хоткевич), у 1906 році закінчив Миколаївську морську академію в Петербурзі. Брав участь у будівництві броненосця «Іоанн Златоуст».
Займався питаннями теорії та практики авіації. У 1909 році створив проект гідролітака.
У травні 1910 року після створення в Росії Відділу повітряного флоту Мацієвич очолив групу з 7 російських офіцерів, відряджених до Франції для вивчення авіаційного пілотажу (мав також завдання з закупівлі аеропланів). Перебуваючи у Франції, вивчав креслення й авіаційну літературу, багато часу провів у майстернях, де виготовляли аероплани.
Відвідав 7 аеродромів, де детально ознайомився з будовою аеропланів і дирижаблів. Одночасно, як голова комісії, побував у Брюсселі та їздив до Британії, де оглянув близько 20 систем літальних апаратів. Постійно літав на аероплані «Фарман», одержав посвідчення авіатора № 178 (це фактично означало входження до двох сотень перших у світі льотчиків).
Левко Мацієвич був одним із засновників Української революційної партії (разом із Дмитром Антоновичем і Михайлом Русовим) – першої політичної партії, яка ставила за мету здобуття незалежності Наддніпрянської України.
Фінансово підтримував український національний рух. У 1903 році брав участь в урочистостях, присвячених відкриттю в Полтаві пам’ятника Івану Котляревському.
Разом зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком (теж офіцером Чорноморського флоту) створив у Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр з українським репертуаром, організовував вечори пам’яті Тараса Шевченка, що не надто подобалося російській імперській владі.
Серед друзів і знайомих Мацієвича були Михайло Коцюбинський, Микола Вороний, Олександр Олесь, Борис Лазаревський, Людмила Василевська (Дніпрова Чайка), Христина Алчевська, Микола Міхновський, Симон Петлюра, Гнат Хоткевич, Микола Левитський.
Загинув Левко Мацієвич наприкінці вересня 1910 року під час показового польоту поблизу Санкт-Петербурга на очах тисяч глядачів.
Його ховав увесь Петербург. За труною йшло понад 100 тисяч людей.
Серед 350-ти вінків був вінок і від Української Громади.
Замовлений він був з ініціативи давнього товариша Левка – Симона Петлюри, який і виступив у Громаді на вечорі пам’яті Мацієвича.
***
Антін Лотоцький (1881–1949), громадський діяч, письменник, видавець, учасник боротьби за незалежність України у XX столітті.
Працював учителем гімназії у м. Рогатині (тепер Івано-Франківська обл.).
Під час Першої світової війни перебував у лавах Українських січових стрільців. Редагував стрілецькі часописи («Самопал», «Червона калина»), співробітничав у журналі «Світ дитини». Автор літературних обробок народних казок, легенд, історичних переказів та оповідань для дітей і юнацтва.
Написав низку історичних повістей з княжих і козацьких часів. Антіну Лотоцькому належать «Історія України для дітей», цикл оповідань з вітчизняної історії Х-ХІV століть.
***
Лев Крамаренко (1888-1942), художник, педагог.
Викладачі і студенти Глинської керамічної школи, 1918 рік. В центрі другого ряду — директор Л. Ю. Крамаренко
Народився на Черкащині в український інтелігентній сім’ї, яка приятелювала з композитором Миколою Лисенком, драматургом Старицьким та іншими культурними діячами.
Живопису вчився у Петербурзі у професора академії мистецтв Кардовського, де отримав міцні засади реалістичного мистецтва, а також у Парижі – у Марі-Франсуа Рансона, який належав до неоімпресіоністичного напрямку в мистецтві – а ще в Італії та Греції.
З 1918 року директор Глинської художньо-керамічної школи на Полтавщині, керівник. Межигірського мистецько-керамічного технікуму (нині Київ. обл.). Від 1923 р. – у Київському художньому інституті: ректор, керівник майстерні монументального живопису; 1931–32 – керівник майстерні монументального живопису Харківського художнього інституту.
У малюнках і етюдах митець широко використовувв можливості різних технік і матеріалів, віддаючи перевагу тим з них, які підсилювали колористичну виразність твору.
Писав швидко, з натиском, прагнучи зберегти свіжість безпосереднього сприймання натури і чистоту кольорового рішення. «Пишіть швидше, – казав він учням, – не ялозьте, шукайте свіжості кольору».
***
Натан Мільштейн (1904-1992), видатний скрипаль ХХ століття. Виступав у тріо з Володимиром Горовицем і Григорієм П’ятигорським.
Народився в Одесі, навчався в Петербурзькій консерваторії. В 1925 році він назавжди залишив батьківщину і виїхав на Захід.
Багато сучасних музикантів вважають Натана Мільштейна кращим скрипалем минулого століття. Техніка у нього була унікальна: складалось враження, що гра дається йому на диво легко, і звуки лунають самі по собі, без жодних зусиль.
У 1921 році Натан Мільштейн знайомиться з піаністом Володимиром Горовіцем, який невдовзі стане його близьким другом. Саме з Горовіцем Натан їде до Берліна на гастролі і там обидва музиканти вирішують не повертатися на батьківщину з її непевним майбутнім.
У Берліні Мільштейн домігся аудієнції у славетного бельгійського скрипаля і педагога, професора Брюссельської консерваторії Ежена Ізаї – молодий скрипаль шукав собі гарного вчителя. Той неохоче погодився на зустріч, але після того, як почув «Каприччо» Паганіні у виконанні 22-річного одесита замислився, а потім відповів, що на його думку Натан не має потреби в жодних учителях.
Благословення Ізаї мало величезне значення для Мільштейна і, за його ж словами, відіграло вирішальну роль в його самовідчутті як музиканта.
З 1929 року скрипаль жив у США, після закінчення Другої світової війни перебрався в Європу і до кінця свого 89-річного життя мешкав у Лондоні.
Виступати з концертами музикант перестав лише за три роки до смерті – на заваді став перелом руки.
Григорій П’ятигорський, блискучий віолончеліст, ровесник і друг Мільштейна писав про нього: «Його скрипка зливалась не тільки з його руками, але й з усім його тілом. Натан міг бути лише тим, ким він був – надзвичайним скрипалем».
***
Василь Михайлюк (1929-1966), композитор, диригент. Автор музики надзвичайно популярної пісні, написаної на слова поета Миколи Юрійчука в 1965 році – «Черемшина».
Автор «Черемшини» за роялем Володимира Івасюка у Чернівецькому меморіальному музеї
Народився у селі Вашківці Чернівецької області.
Окрім «Черемшини», Михайлюк написав ще популярні на той час «Смерічки», «Подаруй мені Карпати», «Анничка» тощо.
Всього створив понад 200 пісень.
***
Тамара Кудіш (1948), художниця, майстриня петриківського розпису.
Спочатку навчалася у матері, відомої майстрині Зої Кудіш.
У Петриківській дитячій художній школі її вчителем був відомий художник Федір Панко.
Тамара Кудіш відома не тільки декоративними роботами, але й як ілюстраторка книжок.
Працювала вона і з порцеляною. Крім того, за розписами майстрині оформлювалися зупинки громадського транспорту – особливо багато їх на Царичанській трасі.
***
Віктор Липовка (1956), скульптор. Народився на Чернігівщині. Закінчив Київський державний художній Інститут, факультет скульптури.
Є автором понад 15 монументальних пам’ятників та садово-паркових композицій.
Роботи Віктора Липовки знаходяться у 26 музеях світу, а також у приватних колекціях в Україні, Швеції, Росії, Франції, США, Швейцарії, ОАЄ.
Пам’ятники українським діячам роботи Віктора Липовки встановлені у багатьох країнах: у Мінську (пам’ятник Т.Г,Шевченкові), у Шанхаї (М.В,Гоголю), у Телаві (Лесі Українки), у Києві – в Бабиному яру (пам’ятник Олені Телізі)..
…І У СВІТІ
Орландо Блум (1977), популярний британський актор.
Світової слави зажив завдяки ролям у кінотрилогії «Володар перснів» (2001, 2002, 2003) і його приквелу «Хоббіт», пригодницькому фільмі «Пірати Карибського моря: Прокляття Чорної перлини» (2003) і його продовженнях: «Пірати Карибського моря: Скриня мерця» (2006) і «Пірати Карибського моря: На краю світу» (2007). Орландо Блум народився в Кентербері, графство Кент (Великобританія).
Незвичне ім’я отримав на честь англійського композитора XVII століття Орландо Гіббонса – батьки актора були людьми творчими.
Ще малим хлопчиком Орландо брав участь у шкільних виставах. Йому подобалася сцена, ролі, увага зали, подобалося вчити тексти, сам процес гри. Тому шістнадцятирічним він поїхав до Лондона, де провів два сезони, граючи на сцені Національного молодіжного театру, після чого отримав грант на річне навчання в Британсько-американській академії драматичного мистецтва.
В 1996 році Блум дебютував на телебаченні в декількох епізодах серіалу «Нещасний випадок», а в 1997 році відбулась його перша поява на кіноекрані – в біографічній драмі «Уайльд» зі Стівеном Фраєм і Джудом Лоу в головних ролях.
Після того Блум майже три роки продовжував удосконалювати акторську майстерність у Гілдхоллській школі музики і театру. Потім був кастинг на роль Фарамира у «Володарі перснів» – масштабному проекті новозеландського режисера Пітера Джексона. Роль дісталася Девіду Венему, але Орландо Блума затвердили на роль Леголаса – принца Лісового королівства ельфів.
Після прем’єри фільму Блум прокинувся знаменитим. У 2001 році його ім’я ввійшло у двадцятку найпопулярніших запитів у системах пошуку Інтернета. Відтоді слава не полишає британця. Хобі актора – екстремальні види спорту (скайдайвінг, серфінг, стрибки з парапланом, сноубординг), крім того, він захоплюється скульптурою, фотографією й автомобілями; уболівальник футбольного клубу «Манчестер Юнайтед».
Вже декілька років поспіль Блум є послом фонду ЮНІСЕФ, бере активну участь у програмах цієї міжнародної організації.
У квітні 2016 року в якості посла ЮНІСЕФ Блум відвідав Україну й зустрівся зі своїми шанувальниками, побувавши у Святогірську, Краматорську, Слов’янську, Маріуполі, Києві та Харкові
https://www.ukrinform.ua/rubric-society/3383935-13-sicna-pamatni-dati.html
