Четверта книга «Спадщини» Вілінова та Шишкова: гранітна галерея

У третій книзі «Спадщина» [с. 421-424] ми розповідали про знайдені на скелях острова Байда та на Хортиці між туристичним пляжем і балкою Генералкою ряду написів-насічок, зокрема виконаних Т.Кармазем, В.Печеніком, П.Гресем [На о. Байда із ними вкупі ще Т.Пархоменко та І. Молодик]. Ілля Трохимович Кармазь у 1983 р. повідомив ще про одну, до того не знайдену, батькову насічку, яку невгамовні Сергій Лаврушко та Ірина Гресик оце недавно таки знайшли на окремих скелях-острівцях біля о. Розтьобина. Трохим Кармазь тут вибив тільки власний витіюватий напис: Т.К. 1911 г. 25 дек. Насічка Печеніка і Греся окрема, пізніша, менш глибока і слабше помітна: В.П., П.Г., і під рискою-стрілою 1912 р.

Автори дуже вдячні С.Лаврушку та І.Гресик за цікаві відомості і світлини. До речі, у фотоархіві С.Лаврушка віднайшлися старі знімки [1971 р.] описаного у «Спадщині», кн. 1 тунеля з віршами, станом на той час.

Ще раз повернемося на турпляж і до балки Генералка. Як не дивно, на скелях ми відшукали ряд не помічених раніше насічок. Поряд із зображенням рака неясний знак і буква В, ближче до балки на окремому камені глибоко вибите В3, а далі низка погано читаваних написів. Можливо, вони стануть яснішими за інших погодних умов.

Погодні і сезонні умови дуже важливі у таких пошуках. Вірте чи не вірте, на вертикальній стінці поблизу вже згаданого рака ми довго не помічали цілої низки надзвичайно цікавих зображень. Причиною того частково були фарбові графіті, при чому «художники», як і у випадку з якорем та написом «ЛЕНЦ» через Дніпро навпроти, поблизу рибальської печери, тут теж «заштукатурили» своєю мазнею зовсім незвичні для нашої місцевості насічки-рисунки. Іншою складовою того, що ми «дивилися і не бачили», був кут падіння сонячних променів. Вранішнє сонце рисунків не висвітлює, а післяполуденне навпаки «засвічує». Для зацікавлених: найкраще зображення видні при боковому освітленні скелі, тоді густі тіні у заглибинах підкреслюють контрастність.

Можна носом «юзати» по скелі й нічого не побачити, а ми з води, із відстані 20 метрів при сприятливому полуденному освітленні мало не повипадали з байдарки від побаченого. Античний воїн у шоломі з гребенем-плюмажем чи скоріше все ж богиня Афіна: голова у профіль. Чесно кажучи, воно і на давньогрецьких скульптурах іноді юнацькі і жіночі лики бувають дуже схожими, безбороді ідеалізовані Аполлони і Гермеси обличчями не надто відрізняються від зображень мужньої Афіни. А то ще погляньте на стилізовану під античність статую Свободи у США.

Розмір зображення приблизно як голова дорослої людини. Поряд з головою листовидне вістря списа.

Трохи нижче зліва – тільки уявіть собі! – контуром бумеранг, а прямо під головою, коли розсунути трав’яні зарості, і зовсім неймовірне: кенгуру, притому у, сказати б, абсолютно австралійсько-тубільному стилі. І найголовніше, що у заглибинах рельєфів давно вже вгніздилися мохи і лишайники, тобто рисункам не менше півтори сотні років, адже датовані 1911 роком насічки зовсім не вкриті наростами! А раз так, то це вже варте того, аби його хоч би якось проаналізувати.

Гаразд, до нашої приморської античності [маємо на увазі давньогрецькі міста-колонії у Причорномор’ї] Нижнє Подніпров’я якимось чином через скіфів, як банний лист до відомого місця – ну: десь, щось, якось… Схиблена на античній гліптиці Катерина ІІ чи не заради одних тільки гем започаткувала розкопки скіфських курганів і т.і., і з того часу суспільна зацікавленість темою ніколи не вщухала, породжуючи грабіжництво могил-курганів, підпільну торгівлю старовиною, підробку і збут псевдодавніх речей. Можна попередньо припустити, що саме це якось і спонукало котрогось ентузіаста потрудитися на хортицьких скелях.

Ну а до чого тут кенгуру і бумеранг? Де ми, а де Австралія з її сумчастими і засобами полювання на них? Про це ж треба мати хоч якісь уявлення. А що взагалі могло дати таке уявлення і кому? Не селянам же було діло до заокеанської фауни. І нам здається, що ми відшукали відповідь: книжки і їхні читачі!

В учбових закладах Російської імперії вивчалася антична історія і давні мови. У гімназичному підручнику авторства Рене Менара [1900 р.] «Мифы в искусстве старом и новом» [репринтно відтвореному у 1992 р.,Москва, «Молодая гвардия»] дуже багато рисунків вазопису, скульптур і зокрема давньогрецьких монет, із зображеннями майже тотожними нашому наскельному. Це щодо голови Афіни.

Треба визнати, що освічені прошарки суспільства Південної Росії читали багато, і попит задовольнявся друком книжок багатьох, у загальному числі і європейських авторів. Підлітки і юнацтво віддавали перевагу «авантюрній» літературі – книжкам про пригоди. Серед багатьох інших особливою популярністю користувалися [як і скрізь у Європі] романи Жюля Верна. Першою перекладачкою його творів у Росії була Марко Вовчок. Особисто знайома з автором, вона користувалася абсолютною довірою його і його видавців. Книжки тоді ілюструвалися гравюрами, зокрема Ж. Верна чи не найкраще ілюстрував Едуард Ріу [Riou]. Його роботи й у сучасних виданнях надають книжкам неповторного стилю. Цікаво, що у книжках радянського періоду розміщувалися різні гравюри, зазвичай у поганій якості відтворення, і у жодному виданні не було, так би мовити, повного авторського «комплекту». На наш погляд найповніше насичена ілюстраціями товстенька малого формату книжка «Діти капітана Гранта» видавництва «Молодь» [Київ. 1953]. На жаль, у ній теж відсутні деякі дуже відомі з інших видань ілюстрації, тому зацікавлені і допитливі читачі можуть доповнити враження з київських видань «Веселки» 1979 та 1989 років.

Ми дозволили собі таку довгу «преамбулу» через те, що саме у гравюрах Ріу до «Дітей капітана Гранта» можна зустріти зображення кенгуру, а у романах Ж. Верна згадки про бумеранги. А ще ж було багато книжок інших авторів – Луї Буссенара, чи там ще кого, прочитання яких могло підштовхнути читача відбити [ і вибити на граніті] свої враження від прочитаного.

Жюля Верна незвичайні сумчасті тварини – кенгуру – видно, аж так вразили, що він їх описав не тільки у «Дітях капітана Гранта», коли мандрівники переходили через Австралію, а й «підселив» на таємничий острів капітана Немо [у романі розділ ХІІ]. Там взагалі дивним чином тісно сусідять тюлені, пінгвіни, дюгоні з мавпами і ягуарами, а то – навіть з агуті, характерними для Антільських островів, Південної та Центральної Америки…

Здається, свого часу праотець Ной причалив ковчег не до гори Арарат, як про те розповідається в Біблії, а висадив свій звіринець на острові Лінкольна, посеред південної частини Тихого океану.

У 1902 році типографія товариства «Просвещеніе» у С.-Петербурзі видала розкішний двотомник Фрідріха Ратцеля «Народоведеніе» з гравюрами і кольоровими літографіями, де приводилися сцени життя різних народів світу і відповідно первісні мисливські містерії тощо, із об’єктами і засобами полювання. Видавництво П.П.Сойкіна вже у Петрограді випустило кілька номерів альманаху «Народы міра въ нравахъ и обычаяхъ». Виклад у схожому руслі з Ратцелем, але більш популярно і вже ілюстровано багатьма чорно-білими світлинами. І взагалі треба визнати, що тогочасний книгодрук надавав бажаючим широкий вибір і пропонував пригодницькі книжки зовсім недорого за рахунок великих накладів.

До гранітної «галереї» з туристичного пляжу можна дістатися вбрід чи вплав [в залежності від рівня води у Дніпрі] понад берегом напрямом на балку Генералка. Але зручніше і безпечніше – плавзасобом з води, так можна буде з комфортом оглянути й низку інших насічок.