В репертуаре Запорожского академического областного музыкально-драматического театра имени В.Магара появился новый спектакль. Литературная основа пьесы Игоря Тура «Путь домой» написана по мотивам книги «Некомбатанты» начальника Главного управления Национальной полиции Украины в Запорожской области Артема Киска. В основе лежит несколько реальных историй. «Путь домой» на запорожской сцене поставил Андрей Луценко.Он не просто режиссер. Заслуженный артист Украины Андрей Луценко – актер Донецкого академического областного драматического театра в Мариуполе, сержант Госпогранслужбы, ветеран АТО, добровольно присоединившийся к войску в 2022 году и переживший первые самые страшные дни, недели, месяцы полномасштабного вторжения, – вложил в это дело. Судьба театра, в котором господин Андрей работал и работает – Донецкого областного академического драматического театра города Мариуполь, который сейчас работает в Ужгороде, трагически потеряв помещение и большую часть труппы, часть из которых теперь служит оккупантам, – отпечаток в этой постановке.И это ощущалось в его обращении к первым запорожским зрителям – актерам и сотрудникам театра, накануне премьеры.«Действие происходит в 2019-2020 годах. Спектакль о жизни наших людей на оккупированных территориях будет идти как на украинском, так и на русском языках», — предупредил Андрей Луценко. И это вынужденное реалиями двуязычие сопровождалось титрами.
– А від себе, як громадянина Андрія Луценко, я хочу висловити глибоку повагу жителям міста Запоріжжя та працівникам театру імені Магара… Тому що ви є прифронтовий театр. На місто прилітає, фронт недалеко. Все це я пережив у театрі маріупольському, в якому працював перед повномасштабним вторгненням. Ми грали вистави, будували плани, але, на жаль, ви знаєте події, коли дві авіабомби впали на наш театр… І загинули близько 600 людей, які сподівалися на порятунок в театрі…Тому ви для мене – рідні, ми наче зшиті невидимими нитками. Попри все ви працюєте, у вас прекрасний репертуар, у вас прекрасні актори… У вас прекрасна будівля.І я бажаю вам, щоб ваш колектив і надалі працював, процвітав, щоб ви їздили по всій Україні, тому що ви особливі. Ви, як і Сумський театр, і Чернігівський – театри, які дійсно знають, що таке війна. Так, вся країна знає – але ви відчуваєте найбільше.***
І першою зі сцени зазвучала пісня:
Ішло дівча лучками,
Лучками,
Несло фартух з грушками,
З грушками… – лився спів у зал, і никому, хто подібного не пережив, не уявлялося, що на пісню, на мову, може бути заборона. Що за розкіш розмовляти мовою, до якої звик з дитинства, можуть арештувати та навіть вбити…
І спровокувати це можуть сусіди, які залишаються на окупованих територіях і з вірності радянщині вірно служать, слідкують, доносять, очікуючи від окупаційної влади чогось матеріального. За особливі заслуги – квартири сусіда, чо би й ні.
І співають такі люди не українські пісні – вони від них кривляться. Зі словами “Вихри враждебные веют над нами, темные силы нас злобно гнетут…” – з такою, як життя показало, беззмістовною піснею безпардонно виходить на сцену та до квартини Антоніни Войтихівни [народна артистка України Оксана Туріянська] її сусідка Павлівна [заслужена артистка України Алла Анзіна]. Син Павлівни – співробітник СБУ, який зрадив свою країну, а син Войтихівни пішов боронити Україну.
“А ты не любишь нашу молодую республику”, – єхидно каже Павлівна. Так, любити насильно Антоніна не хоче… Тим більш, що у виставі є й жертва насильницької «любові» – згвалтована російським воякою жінка, яка знаходилася у прихистку для психічно хворих. Вона разом із сином [Артур – Євген Биковченко, Маргарита – Вікторія Середа] – також гості квартири Войтихівни. Як і друг, пенсіонер Жора [Олег Котеньов], який намагається підтримувати українське життя в окупованому місті. Сам він, до речі, має відповідь – і для себе, й для Антоніни, на питання, чому він залишається в окупованому місті: це рідна земля, і тут він хоче бути…
Події одноактної п’єси розгортаються стрімко – не відведеш очей. І до квартири Антоніни Войтихівни, яка перетворилася на своєрідний «ноєв ковчег», напередодні новорічних свят заходить «для перевірки» інтернаціональна група співробітників органів держбежпеки.
І навіть тих, хто в залі, охоплює страх. Бо неможливо передбачити, що будуть з тобою робити озброєні люди, які заходять у в твій дім.
***
Ось що згадують маріупольці.
“Від зціплення зубів до… майже сліз, – так передав свої відчуття маріупольський журналіст В’ячеслав Твердохліб. – Вистава «Шлях до дому» дуже важко сприймається тими, хто звідти. Бо про «квартирознімщиків», «йолку», воду, паспорти, нову «республіку», віджим і навіть стиль одягу… пропустити це може лише той, хто «звідти». Звідти – ментально чи вимушено.
…«Шлях додому» в Запорізькому академічному обласному театрі імені Володимира Магара – це трохи про нас і про нашу історію… Тут усе правдиво. Наче в книзі, яка стала основою, від того, кого ти знаєш. Знаєш не лише його, а й водія, з яким після нічного чергування було «по п’ятдесят» на багажнику… Знаєш, звідки в автора шрам… Знаєш багато… Але поки триває війна, не все можеш сказати.
Це вистава, яка говорить. Правдиво, відверто, підсвідомо. І не лише про Донбас, а й про Марік, греків, тіток, які слухають і доносять, про огиду та…
Сьогодні зі спільнотою ЯМаріуполь. Запоріжжя після вистави ми трохи йшли мовчки, а потім уже знайшли час і можливість дати волю враженням і спогадам…”
***
Так, почуття ця вистава викликає різні. Від недовіри до паніки, що це може відбутися з тобою. І – як би це донести до людей, які відмежовуються від війни примовляннями, що війна їх не торкнеться, не дійде? “Проблема цих людей у тому, що їхні міста ніколи не зазнавали бомбардувань, а їхнім матерям ніколи не наказували заткнутися”, – писав американський письменник Чарльз Буковськи.
Нелюдська жорстокість окупантів та байдужість не тільки заокеанських, а й європейських мешканців далеких міст і створює умови для виникнення війни. А щоб її припинити та відігнати монстра зі своєї землі, щоб розбудити совість у зрадників, потрібно бачити, не мружачись, такі вистави та відверто говорити світові правду.
“П’єса не відповідає на жодне питання, але вона дає можливість людям зробити вибір і подумати, хто вони є. Тому перший заклик твору я б сформулював так – Боже, нам єдності дай. А друга істина в тому, що ми самі мусимо бути на рівні цієї молитви, адже таку єдність треба заслужити. Людина завжди платить – і за віру, і за зневіру, і за вірність, і за зраду. Тому найголовнішою проблемою повернення тимчасово неконтрольованих територій є саме ментальна деокупація і про це обов’язково треба говорити”, – так говорить про свою п‘єсу «Шлях додому» автор Ігор Тур.
Тому й, як молитва, звучить у виставі українська пісня. І люди, які залишаються зустріти новий 2020 рік в окупованому росіянами Донецьку, тримаються за надію повернутися додому, в Україну.
У виставі грають артисти театру Оксана Туріянська, Алла Анзіна, Євген Биковченко, Павло Богачов, Армен Гаспарян, Олег Котеньов, Вікторія Середа, Богдан Кумунджиєв, Марко Первухін, Антон Попудренко, Михайло Ромашкан.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Осуществлено при поддержке Ассоциации «Независимые региональные издатели Украины» и Amediastiftelsen в рамках реализации проекта Хаб поддержки региональных медиа. Мнения авторов не обязательно совпадают с официальной позицией партнеров.
