Падіння осокорів у балці Велика Молодняга навесні 2024 року, приголомшило, хоча трапилося вночі й далеко від наших осель.
Дерева лягли вздовж стежок, по яким десятиліттями ходили люди по Хортиці. І, вивернуті з корінням, осокорі поступово всихали в оточенні своїх нащадків – молодих дерев довкола.
Та виявилося, падіння не стало закінченням їхнього життя.
Фото зі сторінки Валерія Кемєнова, зліва – Валерій Нефьодов
Співробітники Національного заповідника «Хортиця» на чолі з Валєрієм Нефьодовим втілюють гарну креативну ідею – з велетенського стовбура зробити човен-довбанку. Роботи ведуться відповідними інструментами – жодних сучасних бензопил!
Довбанка – найдавніший тип човнів, відомий дотепер археологам. Їх виготовляли люди щонайменше вісім тисяч років – такий вік найдавніших знахідок.
На таких однодеревках тисячу років тому руси та інші наші племена ходили каботажем [прибережною навігацією] до Константинополя.
Довбанки з дуба називали, відповідно, дубками.
Ця ж буде осокорова.
“У музеї судноплавства заповідника є багато човнів-моноксилів. Тепер буде і гарна сучасна реконструкція”, – пише Валерій Кемєнов у соцмережі, побувавши на міні-верфі у Великій Молоднязі.
Є в цьому щось філософське. Навіть арттерапевтичне. Створення об’єкту такого масштабу говорить про те, що арттерапія відповідна трагедіям, які ми нині переживаємо.
Довбанка – це однодеревня по Крип’якевичу, коментує, посилаючись на відомого історика, долучається до обговорення Микола Баришев: “…слов’янські племена везли своі продукти і дань т.зв. ОДНОДЕРЕВНЯМИ – човнами, заробленими з одного стовбура, прямуючи до Києва…” [І.П.Крип’якевич. Історія України, Львів, видавництво, «Світ», 1990 р.]
“Цікава назва, раніше не чув…” – дивується Сергій Шишков, один із авторів запорізького краєзнавчого видання «Спадщина». Та згадує свої дитячі роки: “Довбанки пам’ятаю з дитинства – на річці Сула, на Полтавщині. Дядьки ходили на них рибалити. Пам’ятаю, що довбанки ті були дуже хиткі. Дід мій усе казав :“Серього, не йорзайся, бо перевернемося”. Це при тому, що я ж ще дитиною був, тобто вагою меншою за дорослого дядька…” І додає: “У Крип’якевича мова про моноксил, однодеревку, але це була й основа, на яку ще дорощували борти”.
Історія переосмислюється та набуває реальних форм, і це відбувається поруч. І те, що старі осокорі впали не марно, – надає цій події величезного позитивного змісту.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА та учасників подій
