Більше року «МИГ» спілкується з ірландською письменницею Розмері Дженкінсон, яка за цей час двічі приїздила до Запоріжжя, відвідувала ближні громади, Мирове, Нікополь, Краматорськ. Пані Розмері – щирий друг України. Вона розповідає правду про велику війну своїм землякам. І допомагає тим самим простояти російській пропаганді, яка запустила свої тенета по всьому світу.
Після приїзду до Запоріжжя у травні цього року Розмері Дженкінсон написала дві великі статті: “Ілюзія нормальності у Нікополі” для газети Critic та «Україна: повернення до Червоної Зони» для журналу Fortnight. З фрагментами останньої пропонуємо ознайомитися нашим читачам.
Україна: повернення до Червоної Зони
Я їду нічним потягом до Запоріжжя, великого промислового міста на півдні України, і коли потяг під’їжджає, над металургійним заводом піднімаються клуби рожевого диму. Мій перекладач Олексій Стояновський підвозить мене до готелю головним проспектом Соборним, завішаним плакатами з обличчями загиблих воїнів. Далі їдемо на острів Хортиця, щоб побачити дамбу Запорізької ГЕС, яка постраждала від російських обстрілів. Відновлювальні роботи, що тривають, відлунюють над річкою. Вода наразі лине з греблі каскадами. Веселка вигинається в бризках, і в теплих сонячних променях вона відчувається як проблиск надії.
Мирове, Виводове, Нікополь, Запоріжжя
Моя головна мета приїзду в Україну — знову відвідати Мирове, оскільки я хочу побачити, як справляються люди, з якими я спілкувався під час останньої поїздки. За годину їзди від Запоріжжя, громада Мирове складається з групи сіл, деякі з яких знаходяться в зоні дії російської артилерії.
Ми зупиняємося біля закритого дитячого садка в Мировому, і нам показують маленькі ліжечка з рожевими пуховими ковдрами, де раніше спали діти. Видовище неймовірно зворушливе… Цього року було зафіксовано лише десять нових народжень порівняно з понад вісімдесятьма до війни. Тим часом було побудовано новий підземний притулок, його прикрашають домашні килими та кольорові іграшки.
У Виводовому зруйнована російськими ракетами школа також має нове підземне укриття. Вчителі та громада зібрали основні кошти, але ще потрібна допомога. Проблема полягає в тому, що гуманітарні та благодійні організації вважають за краще не працювати в «червоних зонах» менш ніж за 60 км від лінії фронту. До Виводового менше 30 км…
Через дорогу в будинку культури Віра та Людмила зайняті тим, що вишивають сорочечки-вишиванки для немовлят і передають їх до пологового будинку в Дніпрі. Проект називається «Народжені у вишиванці» і покликаний заохотити жінок народжувати дітей під час війни. Віра прикрашає мене традиційним червоним бісером і герданом. Я не можу повністю позбутися відчуття, що я отримую племінні намиста з віддалених корінних земель, але одна з причин, чому чужинців так тепло приймають, полягає в тому, що громади червоної зони втратили міжнародну увагу.
По поверненні до готелю, тієї ночі дзвонить Олексій і повідомляє, що Одесу атакували з Криму. «Очікується більше нападів на різні міста», — попереджає він мене. На щастя, ніч минає тихо. Вранці ми з Олексієм їдемо півтори години до Нікополя, куди ми отримали спеціальний дозвіл. Над кущами бузку на дорозі височіють опори. Ми проїжджаємо повз нафтобазу, яка сильно постраждала від «нальоту», як українці евфемістично називають ракетний удар, і зупиняємося біля торгового центру «Епіцентр», повністю зруйнованого двома іншими ракетами.
Нікополь часто обстрілюють з російського боку Каховського водосховища, а зі схилу пагорба добре видно окуповану Запорізьку атомну електростанцію за 6 км.
…Життя в Запоріжжі відрізняється таким чином, що люди на Заході не можуть собі уявити. Олексієву машину розбили в січні, і у воєнний час було важко дістати нове вікно. Він також сподівався під час цієї поїздки відвезти мене до Краматорська, але через погані дороги, якими ми їхали, колеса були надто розбиті.
Українці тепер фантазують
У той же час я бачу деякі позитиви навіть з огляду на гостроту війни. Наприклад, мені подобається те, що будівлі в Києві часто фарбують у теплі жовті та помаранчеві кольори, на відміну від звичайних скляних і бетонних передмість сусідньої столиці Варшави. Центр міста не заповнений спальними мішками безхатченків, як у кожній європейській столиці. Існує набагато більше відчуття спільноти, ніж на атомізованому Заході.
В останню ніч у Запоріжжі я зустрілася з Анною Чуприною з газети МІГ та Ольгою Вакало з «Радіо на Дотик». Анна каже мені, що читає молодих українських істориків, які пишуть про тисячолітнє протистояння України Росії. Вона також захопилася долею колишніх українських письменників, викреслених радянським режимом, і є пристрасною прихильницею подкасту літературознавиці Віри Агеєвої «Шалені авторки». Її надихає це нове відродження. Цінність мистецтва була продемонстрована війною. Найбільше мистецтво допомогло зміцнити українську ідентичність, що розвивається.
Питаю і Анну, і Ольгу, як, на їхню думку, буде розгортатися війна.
«Це просте запитання, — усміхається Ольга, — але дуже складна відповідь».
Під час нашої зустрічі в жовтні минулого року Анна сказала мені, що українці тепер не планують, а сподіваються. Тепер же вони «фантазують» про багато речей, а найперше, про перемогу України. Бо фантазії живуть у голові і здаються більш конкретними, ніж повітряні надії.
А Ольга каже: «Чим довше триває війна, тим міцніша моя віра, що на все воля Божа і віра переможе. Я починаю думати, що мої молитви можуть бути навіть важливішими за мою іншу роботу. Але… Можливо, віра впала, але повинні знайти в собі силу, щоб продовжувати».
Незважаючи ні на що, бойовий дух в Україні живе.
Розмері ДЖЕНКІНСОН
