Під час воєнних дій в Україні щиру підтримку нашим громадянам надає Республіка Польща. Зокрема, мешканці міста Бєльсько-Бяла у Шльонському воєводстві, яке є партнером нашого, на жаль, нині окупованого Бердянська.
Допомога громади і громадськості – з перших днів війни
Від початку повномасштабного вторгнення бєльщани збирали одяг, продукти, ліки для українських військових. Багато родин і закладів приймали вимушених переселенців.
Для координації зусиль уже 25 лютого 2022 року на Фейсбуці була створена Група Bielsko-Biala – Pomoc dla Ukrainy, де була зібрана інформація про можливості місцевої допомоги в Бельсько-Бялі та околицях, попит на цю допомогу та її організацію.
У березні 2022 року бєльщани провели акцію “Plecaczek” (“Рюкзачок”), аби хоч якось розважити і змусити посміхнутися маленьких українців. У результаті близько 200 українських дітей отримали рюкзачки з водичкою, соками, іграшками, олівцями, розмальовками та солодощами.
У квітні 2022 року студенти шкільного комплексу імені Юліана Тувіма вирішили не йти у подорож, натомість присвятити цей час, аби вишити яскраві подушки для дітей українських біженців.
У червні-липні в регіональному центрі культури демонструвалася вернісаж-виставка плакатів «Війна в Україні». То була презентація робіт студентів ІІ курсу за спеціальністю «Дизайн інтер’єрів» у Бєльській Вищій Школ і ім. Юзефа Тишкевича.
У 2023 у місті кілька місяців тривала акція “Бєльсько-Бяла для України”, організована Бєльсько-Бяльською лікарнею малоінвазивної та реконструктивної хірургії, Бескидською медичною палатою та Бескидською місцевою ініціативою. Загалом було зібрано півтори тонни продуктів харчування, засобів гігієни та медичного обладнання. Цей вантаж приїхав і до однієї із запорізьких лікарень, де відновлюються після поранень наші захисники.
Про усі ці та інші ініціативи підтримки містян регулярно інформувала газета “Кроніка Бескидзька”, журналісти і менеджмент якої вважають необхідність допомоги Україні беззаперечною, а українську тему взагалі – дуже важливою.
Українські жінки та дівчата хейту не відчувають
Нещодавній приклад – великий, на дві газетні сторінки матеріал редакторки Магдалени Нич “Українські дівчата: просто хочемо жити” – про п’ятьох вимушених переселенок, які оселилися на Підбескидді, виховують дітей, працюють та займаються громадською роботою, відвідують Групу підтримки для жінок з України. У кількох словах перекажемо розповідь пані Магдалени.
Психологиня зі Львова допомагає землячкам перезавантажуватися
Перший рік у Польщі у львів’янки Дзвінки з трьома дітьми пішов на пошуки тимчасового, а згодом постійного житла, залагодження бюрократичних процедур, призвичаєння до нових умов, вивчення азів польської мови. Потім якось прийшла на майстер-клас з фарбування одягу, що відбувався у Фонді Teraz Ulica – тут щотижня збирається Група підтримки для жінок з України. І відчула, що може і сама поділитися чимось корисним. Бо за професією є психологинею. Тож на волонтерських засадах почала проводити заняття з колежанками, а потім вступила до Вроцлавського інституту психотерапії, аби підтвердити свій український диплом.
Повертатися додому Дзвінка поки що не збирається, бо війна триває. Але коли б не безпека дітей, не виїжджала би з дому зовсім.
Фотографиня з Києва читає дітям українські байки
Киянці Дарині з сином та донькою дивом вдалося виїхати у групі, яку священик провадив до Львова. 12 років тому Дарина вчилася фотографії у Варшаві, і колишні співучениці, зв’язок з якими обмежувався привітаннями на день народження, одразу запропонували прихисток. Так Дарина з дітьми потрапила до Бєльсько-Бяли.
Вона дуже цінує допомогу (фінансову та психологічну), яку надали поляки. Зараз у філіалі бєльської галереї “Вілла Сикста” Дарина разом з іншими українками проводить заняття для дітей, читає їм українські байки та казки. її власні син та донька доходять віку, коли мовою постійного спілкування стає польська. Це природно, та Дарина з подругами хоче, аби діти не забули українську мову і більше знали про нашу культуру. Бо у Польщі навіть у дитсадку малюкам уже розповідають, хто такий Микола Коперник, і Дарина хоче, щоб і в Україні впровадили практику раннього знайомства з національними героями.
Полтавська вчителька викладає англійську
Вчителька англійської мови Альона з Полтави допомагала евакуювати до Німеччини вісьмох дітей наших військових. Рік прожила в тому містечку, до мешкають родини, які зголосилися прийняти українських малюків. Але коли почала предметно шукати роботу, виявила, що у Німеччині дуже важко підтвердити диплом. У Польщі це зробити легше. Тож Альона переїхала до Бєльсько-Бяли.
За цей час син вже став студентом, навчається у Словаччині, донька мешкає разом з Альоною, успішно закінчила 8-й клас місцевої школи. Сама Альона вдосконалює польську, заочно здобуває диплом магістра в університеті Кембриджа і працює викладачкою англійської мови. Вдячна Польщі, що може працювати, платити податки, нормально жити і почувати себе корисним членом суспільства.
Двічі переселенка з Луганщини мріє повернутися до України
Надія у 2014 році тікала зі Старобільська на Луганщині до Києва. У лютому 2022 довелося тікати з Києва до села на заході України, а звідти – до Вроцлава, де мешкали далекі знайомі. Там кілька місяців жила в хостелі і ходила на усі зустрічі земляків. Познайомилася з хлопцем, що має українсько-польські корені, за рік пара одружилася і переїхала до Бєльсько-Бяли.
Надія одразу почала шукати в Інтернеті групи комунікації, і так вийшла на групу підтримки для жінок з України, відвідувала майстер-класи з малювання та рукоділля.
Зараз у пари крихітний синочок. Коли малий підросте, Надія з чоловіком сподіваються попрацювати на заході Європи, заробити грошей і повернутися в Україну.
Дружина військового з Бердянська опікується дітьми та мріє про море
24 лютого 2022 року сину Руслани з Бердянська мало виповнитися три рочки. Сім’я запросила в гості велику родину. О п’ятій ранку бердянці прокинулися від вибухів. Зрозуміло, ніякого святкування не сталося. За три дні російські війська увійшли до Бердянська.
Руслана з чоловіком працювали в мережі супермаркетів, власник якої був прихильником «рускава міра» і наполягав, аби працівники не заважали окупантами безкоштовно забирати товари, натомість примушував торгувати “русской водкой”. Коли ті не погодилися, лишив їх без зарплати. В домівках уже не було тепла і світла, а Руслана відчула, що при надії…
У квітні сім’я з великими труднощами дісталася до Запоріжжя. Чоловік Руслани пішов добровольцем до війська, а жінка з синочком поїхала до Бєльська-Бяли – до ковіду подружжя працювала на місцевому автозаводі.
Зараз синочку Руслани п’ять років, донечці рік і вісім місяців. Після її народження до Руслани приїхали мама і бабуся. Чоловік воював два роки, отримав поранення ноги, зараз лікується, пересувається на милицях. Руслана сподівається, що незабаром він зможе возз’єднатися з сім’єю. Та дуже сумує за Азовським морем.
Усі жінки, з якими спілкувалася пані Магдалена Нич, казали, що поляки дуже приязно до них ставляться, жодного хейту вони не відчувають. Вірогідно, тому, що намагаються дати собі раду і гуртуються, допомагаючи одна одній.
Підготувала Ганна ЧУПРИНА
