Сімнадцятого липня мав ювілей наш автор, запорізький історик та краєзнавець Олег Власов. Нарис до свого 50-річчя до календаря «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя 2024» він написав сам, бо краще ніж будь хто знає про те, що привело його до вибору професії, про свої пошуки та знахідки на історічній ниві. Вітаємо молодшого наукового співробітника Національного заповідника «Хортиця» та бажаємо здоров’я та наснаги!
“Я народився у м. Запоріжжі 17 липня 1974 р. і навчався у СШ № 41 у Орджонікідзевському (нині – Вознесенівський) районі міста. Недалеко від дому була дитяча бібліотека, яку я відвідував, і ось, одного разу, ще у третьому класі, взяв там книжку «Люди ищут забытое царство». Читати я, по правді, не любив, але яскрава розповідь про розкопки давнього согдійського міста у Середній Азії наскільки вразила мене, що я з тих пір твердо вирішив стати археологом, до того ж почав з охотою читати книжки.
У 1986 р. я вперше прийшов до Обласної станції юних туристів, але не зовсім вдало, бо тоді вчився у другу зміну й відвідувати зайняття увечері не міг. Сергій Миколайович Кравченко, тодішній директор ОСЮТУР, дав мені «Полевую археологию» Д.А. Авдусіна: «Читай!» Поки «Шеф» (таке в нього було прізвисько) ходив десь по справах, я сидів у його кабінеті й читав; було нудно, іноді я ледь не засинав, а потім настав час, коли я не зміг більше приходити.
Восени 1987-го, просто на уроці у школі, в клас завітала молода жінка – Тетяна Іванівна Ставниста. Коли вона сказала, що прийшла з ОСЮТУР набирати собі групу в археологічний гурток, я, а також двоє моїх друзів (Вова Богданов та Ігор Співак) на радощах аж повистрибували з-за парт. Одна біда – тоді я вже відвідував художню школу, де мені зі знанням справи відбили любов до малювання. Та провагавшись, я все ж таки кинув її, про що зовсім не жалкую аж дотепер.
Найсильнішим спогадом з перебування у гуртку Тетяни Іванівни був перший «похід вихідного дня» на Лису Гору біля міста Василівка у грудні 1987-го. Це було просто вражаюче! – Справжні крижані тороси на Каховському водосховищі, височезні прибережні урвища, де можна було побачити неймовірну, як мені здалося, картину з десятків хвилеподібних шарів різнокольорових глин, плити й брили вапняку з відбитками стародавніх мушель, кристали прозорого… гіпсу (незбагненно!) а головне – археологія… Ми прийшли на поле у районі мису Лисої Гори подивитися на торішні розкопи скіфського городища ІV ст. до н. е., які мене не дуже вразили, бо там не було ніяких решток будівель, окрім нижніх частин господарчих ям. Проте на зораному полі нас чекало «щастя»: цілий великий поліетиленовий мішок знахідок. Я до цих пір чітко пам’ятаю ті брудно-помаранчеві уламки давньогрецьких амфор, темно-сірих скіфських ліпних горщиків та крихкі білі кістки тварин, і запах вогкого чорнозему, яким пахло все це… Здобич я забрав собі додому (яка честь!), старанно вимив і приніс у коробці з-під взуття на Станцію, де на кожній знахідці чорною тушшю ми написали: «ВЛГ-87» (Василівка, Лиса Гора, 1987 р.).
Ця подорож відбулася в будній день, тому я відніс у школу абсолютно необхідний за правилами тих часів папірець-відмазку. Напис на бланку з печаткою Станції і розписом директора сповіщав: «Поход по местам боевой и комсомольской славы». Всі прекрасно розуміли, що ніякою «комсомольською славою» на Лисій Горі й не пахло, проте формальність було дотримано й усі задоволені.
Згодом ми бували на Лисій Горі ще багато разів – тут знаходився колишній піонерський табір, який тепер належав ОСЮТУР. Особисто для мене головною розвагою тут було годинами копирсатися на прибережних пляжах у пошуках стародавньої кераміки, а особливо – крем’яних виробів, яких ми збирали доволі багато. Пам’ятаю огрядного дядю Костю – місцевого сторожа, на складі в якого ми брали матраци й величезні ватяні спальники… Згодом я возив на Лису Гору, сакральне для мене місце, свого маленького сина, якому тоді ще не було й чотирьох років. Дивовижно, але в той день він пройшов пішки 12 км й не вередував.
Перші «мої» розкопки відбулися у липні 1988 р. на о. Хортиця, у балці Липовій. Це були дослідження поселення доби пізньої бронзи (сабатинівська культура) під керівництвом Нелі Леонідівни Козачок. Виявилося, що археологія – це зовсім не така романтична розвага, як зображено у фільмах і на картинках. Це ще й спека, спрага і важка фізична праця. Знахідок було не так багато, як «у книжках», до того ж мене, Вову та Ігоря, як зовсім недосвідчених, поставили не у розкоп, а «на відвали» – пересувати «пусту породу». Фізично я був доволі слабкий, тому сильно втомлювався, втім, мав можливість потренувати м’язи й головне – безпосередньо доторкнутися до давнини. А це було дано ДАЛЕКО не кожному. Слід сказати, що всі мої однокласники в той самий час були вимушені працювати на так званих «відробітках» – збирати овочі на колгоспних ланах. А мені кожного року Станція давала спеціальну довідку про те, що я відпрацьовую на археологічних розкопках і, таким чином, рятувала мене від совєцького колгоспного рабства. Й хоча наша робота (з життям у наметі, готуванням їжі на вогнищі, спекою, спрагою, втомою) була, можливо, навіть і важча за колгоспні відробітки, я про це, м’яко кажучи, нітрохи не шкодую. Так само не шкодую, що жодного разу не побував у піонерському таборі. Зате були археологічні – з їхньою вільною атмосферою, неформальним спілкуванням із керівниками. Пам’ятаю, як у 88-му мене вразило те, що один із них – «дорослий дядько» Валентин – наполягав, щоб до нього зверталися на «ти». Ще в нього були різні причуди й через те він мав прізвисько «Шаман». Ще був якийсь пацан, що завжди ходив у рваній тільняшці й під розмальовану гітару біля вогнища співав пісні – все більше блатні, як от «Голуби летят над нашей зоной». І тут же хтось інший постійно крутив на магнітофоні хард-рок і хеві-метал: «Smoke on the Water» групи «Deep Purple», «The Final Countdown» групи «Europe», «Деревянные церкви Руси» групи «Черный кофе». І все в порядку…
Розкопи 1988 р. у балці Липовій не були засипані і я ось уже 35 років спостерігаю, як вони поступово опливають і заростають деревами. Бував тут десятки разів: згадую, збираю підйомний археологічний матеріал і здаю його у фонди Заповідника.
…Совєцька школа з одного боку, й ОСЮТУР та її експедиції – з іншого, – це було, як два різних світи. Станція – країна мрій, прихисток і місце порятунку від остогидлого «совка». Звісно, жоден із нас, принаймні на початку «Перестройки», ні в якому разі не виступав проти існуючого ладу та панівної ідеології – не те що вголос, а навіть у думках. Цей протест проти совка сидів глибоко в душі й виявлявся у повному несприйнятті всюдисущого червоного кольору, портретів Лєніна і лозунгів типу «Слава КПСС» – тихому несприйнятті, яке переходило у відразу. Станція ж замість усього цього пропонувала нам світ легенд і давнини, романтику далеких подорожей. Особисто я переживав кожен візит сюди з легким приємним хвилюванням, сприймав його, як маленьке свято. Справді, це був мій відпочинок від сірої буденності.
У зв’язку із цим згадаю один випадок з того часу, коли я вже перейшов у гурток Сергія Кравченка («Шефа»), бо Тетяна Іванівна пішла в декрет. Отже, я став свідком велелюдного засідання, де обговорювалося – хто найкраще працював у минулій експедиції та гідний турпоїздки до Середньої Азії. Набрали групу достойників (мене серед них не було), сіли на літак і полетіли до Узбекистану (тобто Узбецької РСР). Там наче все було гаразд, за винятком одного: у Ташкенті – далекому, екзотичному стародавньому азійському місті, групу (згідно програмі) звозили… до «Музею Лєніна»! Цей кричущий випадок дістав усіх до глибини душі.
Влітку 1989 р. відбулася, мабуть, найдовша моя експедиція – у Кам’янку-Дніпровську. Ми копали Кам’янське скіфське городище ІV ст. до н. е. та навідувалися на однойменний скіфський могильник Мамай-Гора, де працювали студенти ЗДУ. Здається, саме там я познайомився із Юрієм Юрійовичем Завгороднім, керівником гуртка «Гілея», і згодом перейшов до нього, бо відчув «спорідненість душі» з їхньою компанією. «Юр-Юр», як його називали, вже тоді виказував потяг до філософії, різних обрядів, символів, сакрального (хоч такого слова ми ще не вживали).
З того літа запам’яталася масова бійка з місцевим бидлом, яке вночі на тракторах і з горілкою приперлося у табір і захотіло дівчат. Я в бійці участі не брав, бо був іще «занадто молодий». Проте, нам, «молодим», роздали про всяк випадок заточені штикові лопати, з якими ми евакуювали дівчат до сусіднього табору студентів ЗДУ, за пару кілометрів. Згодом приїжджала міліція, був, кажуть, навіть суд, а місцеві привезли нам «вибачення» у вигляді живого барана, якого зарізали й зварили з нього суп-шурпу – дуже смачний.
Потім був «День археолога» – урочиста посвята в археологи з купою веселих обрядів: напад розмальованих «чортів» з нагайками, купання у багнюці, обсипання мокрих «неофітів» землею, причастіє бутербродами з гірчицею та згущенкою, лобизання скрепера та священної лопати й урочиста клятва. Було багато пісень. Серед них – весела «Скифская баллада» («Там за Танаис-рекой»), яка мені подобалася. Та був ще пафосно-героїчний «Орел шестого легиона»… Від нього, як на мене, так і тхне кондовим совком і я досі не розумію, як міг подобатися молодим людям пізньосовєцької доби цей текст, просякнутий імперським партійно-комсомольським духом? («Пусть даст приказ Тиберий-Август – мы тут же выполним его…»).
Цікава деталь: упродовж всієї експедиції я жодного разу не порозмовляв по телефону з рідними, бо не було можливості. Понад місяць! І при цьому всі ми сприймали це абсолютно спокійно, впевнені у тому, що все гаразд. Порівняйте з теперішньою ситуацією, коли забув мобільник удома…
З археологічними експедиціями 1990-91 рр. пов’язані мої перші в житті заробітки. У смт Велика Лепетиха Херсонської області ми копали пізньоскіфське городище межі нашої ери. Відповідно до нових економічних віянь, щовечора після розкопок обговорювали, хто як працював і в спеціальний зошит заносили суму заробітку кожного. У м. Кам’янці-Дніпровській розкоп заклали на місці запланованого нового цеху консервного заводу. Під керівництвом археологині Надії Оксентіївни Гаврилюк ми, лише з двома напарниками, менше ніж за тиждень, викопали площу 60 квадратних метрів на глибину понад 1,5 м. Знахідок майже не було, зате був легкий піщаний ґрунт і чималенька зарплатня. З неї, правда, взяли «податок за бездітність», хоча мені було всього 16 років. І сміх, і гріх…
Найбільш приємні спогади пов’язані з Ольвією – давньогрецьким містом біля с. Парутине Миколаївської обл. Від того, що в цьому легендарному, знаменитому місті, про яке пишуть у підручниках, де побував сам Геродот, побуваю і я, в мене була ейфорія. Перший візит був у травні 1990 року. Мене вразили як руїни стародавніх будівель, так і величезні купи з череп’я битих амфор, розкидані по місту: в нас у Запоріжжі старанно складають і описують кожен жалюгідний уламок, а тут на землі валяються нікому не потрібні амфорні ручки, ніжки, вінця! А якщо побродити по берегу, по навколишніх ланах – назбираєш цілу колекцію, й не тільки кераміки. Недалеко від Ольвії, у Широкій балці, в оголенні урвища ми знайшли верхню частину еллінської зернотерки – прямокутну плиту з рівним отвором у центрі.
Та ще більше вражень було від візиту влітку, коли ми кілька днів попрацювали в Ольвійській експедиції. Мене спустили на дно погребу елліністичного будинку, де знаходилися рештки невеликої, круглої в плані землянки перших колоністів. Тут я мав задоволення вперше відчути, що таке – працювати в розкопі не тільки лопатою, а й ножиком та пензлем: власноруч розчистив розвали двох посудин і знайшов кілька ольвійських мідних монет-дельфінів. На мій великий подив керівник розкопок не відчув ніякого захвату й навіть, як мені здалося, не зрозумів – а для чого було так старанно працювати. Прикре відчуття від того, що я тоді не додумався скласти «непотрібні» черепки в пакет, привезти їх додому й склеїти, не покидає мене й сьогодні.
Чи то від перегріву, чи то від контрасту спеки й холодного погребу, незабаром в мене піднялася температура до 39. Юр-Юр допомагав, як міг – побіг у Парутине, купив молока, дістав соди, закип’ятив, розмішав і заставив мене споживати цю гидоту. Й наступного ж дня прийшло полегшення, я потроху одужав. Іще раз дякую йому за це.
Невід’ємною складовою роботи усіх гуртків ОСЮТУР був туризм: подорожі вихідного дня, поїздки в далекі міста, «спортивні» походи з наметами. У Закарпатті, в селі Чорноголова, куди поїхали в марній надії покататися на лижах, ми спілкувалися з надзвичайно привітними, гостинними місцевими хлопцями, які матюкалися не гірше за мешканців робітничих околиць. У Ризі, столиці Латвії, яку ми сприймали, як ближній закордон, я вперше відчув, що таке, коли хочеться щось купити, а грошей катма. Їздили і в центральну росію, де шокували працівників місцевих музеїв тим, що увесь час щось конспектували. Увечері після повернення в готель відбувалася своєрідна вікторина, де ми мали показати засвоєнні знання. У такий спосіб керівники гуртків влаштували нам курси з «отєчєствєнной культури». Тобто, як не дивно і не прикро це сьогодні звучить, та в ті часи (всього 33 роки тому) освічене населення міст півдня совєцької України було цілком зрусифіковане й ототожнювало себе із рускім міром, вважаючи мову, культуру, історію московії «своєю». Я вважаю, що заперечувати це було би брехнею…
Походи у Крим – особлива тема. Перший, в якому я брав участь – похід по «печерних містах Криму», що відбувся на початку листопада 1989 р. – «на листопадові свята». Побували в ханському палаці (Бахчісарай), в тоді ще пустому й темному Успенському монастирі, в Чуфут-Кале й на Мангупі. На другий день походу планувалося пройти 20 км, й ця цифра наводила на мене жах. Було дуже складно й дуже соромно за свою слабкість, страшно підходити до урвищ (боявся висоти), дуже боліли мозолі. Коротше – я твердо вирішив, що це був мій перший та останній похід. У результаті згодом, уже після закінчення школи, я облазив увесь Гірський Крим, бував у Карпатах, Олешківських пісках, Побужжі, на Західному Кавказі й на Кольському півострові.
В іншому поході на турстоянці «Партизанська» біля Долгоруківської яйли ми зустрілися з двома молодими спелеологами. До цих пір пам’ятаю кілька анекдотів і страшилок, які вони нам розказали, наприклад, про «Білу Діву» та «Мангупського Хлопчика». Наслухавшись такого, в той вечір ми боялися навіть вийти з хатинки в туалет…
Носити важкий рюкзак, орієнтуватися по мапі з компасом, переходити річку босяка в льодяній воді, спати в наметі у мороз, вранці ламати тонкий лід у казанку з недоїденим супом, відчувати приємний запах диму від багаття, гріти руки об кружку із чаєм – з усього цього для мене тоді складалася романтика і своєрідний «героїзм». В душі я пишався не тільки тим, що маю можливість насолоджуватися краєвидами дикої природи, але й можу витримувати труднощі похідного життя, які багатьом знайомим здавалися чимось особливо екстремальним.
…Наш гурток «Гілея» розпався у 1991 р., коли, або після 9-го класу, або після закінчення школи, всі ми пішли кожен своїм шляхом. В 1993-1999 рр. я навчався на заочному відділенні історичного факультету Запорізького національного університету. З археологією не склалося, хоча історія стала справою життя. Працював у Запорізькому обласному музеї народної творчості та етнографії, після його розформування – у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї (відділ новітньої історії), далі – в обласному управлінні архітектури й нарешті, з жовтня 2008 р. – у Національному заповіднику «Хортиця», чому надзвичайно радий. Коло моїх наукових інтересів – історія острова Хортиця, його топоніміка, картографія, а також топоніміка Дніпровського Надпорожжя і всього Запорозького краю. Я люблю свою роботу й дуже вдячний Обласній станції юних туристів, де почався мій шлях науковця. До цього дня бачусь із багатьма людьми, з якими познайомився ще на ОСЮТУР понад 30 років тому. Окрім Юрія Завгороднього серед них – Юрій Вілінов і Сергій Бородін (які давали мені інтерв’ю під час роботи над розділом історії Хортиці у ХХ ст.). Також Олег Тубольцев, Дмитро Кобалія і Дмитро Гришко, які сьогодні є моїми колегами у Заповіднику. Крім того, багато інших колег і знайомих пройшли через ОСЮТУР у пізніші роки”.
З великого доробку краєзнавчого матеріалу пишаємось надрукованими у нашій газеті статтями
Освоение Большого Днепра: триумф или маразм? : [о том, что мы приобрели и что потеряли, воздвигнув Днепрогэс] / О. Власов // МИГ. – 2006. – 23 марта (№ 12). – С. 21.
Каким не стал остров Хортица / О. Власов // МИГ. – 2005. – № 37. – С. 24.
Маємо від пана Олега мапи та довідники з історії Хортиці, якими ділимося із колегами зо всієї України.
На фото: ювіляр у колі друзів та колег, із люльками, створеними у майстерні Олександра Шкалікова
