У Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного 8 лютого відбулася презентація альбому-каталогу «Крихка спадщина. Архітектурний модернізм Українського Півдня та Сходу: кінець 1950-1980-ті», що вийшов друком у дніпровському видавництві «Герда» в 2023 р. Альбом-каталог присвячено архітектурному модернізму Півдня й Сходу України, що наприкінці 50-х – 80-х років ХХ століття застосовувався в містобудуванні, а з 2014 року зазнає непоправних втрат унаслідок російської агресії. Видання вже було презентоване у Запоріжжі та Дніпрі.
Альбом – результат проєкту «Крихка спадщина: Портал архітектурного модернізму прифронтових та тимчасово окупованих регіонів України», підтриманого Українським культурним фондом і реалізованого у творчій співпраці Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради, Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки імені В.Г.Заболотного й Баугауз-Інституту історії та теорії архітектури і планування (Університет Баугауз).
Розпочала захід Наталя Світла, директорка ДНАББ ім.В.Г. Заболотного:
– Мені дуже приємно сьогодні вітати таких поважних гостей. Приємно бачити викладачів, професорів, справжніх науковців, які дадуть правильну нашій нашій роботі. Я хотіла б розпочати з зі слів вдячності колективу бібліотеки, який був задіяний у цьому проекті. Усім, хто підбирав, хто упорядковував, хто складав матеріали, хто опрацьовував області Півдня та Сходу України. Було знайдено та оброблено більше 500 джерел, відскановано більше 14 000 документів. І зараз наступний етап: ми розповсюджуємо це видання по всіх бібліотеках, тому що для нас найважливіше, щоб це видання отримали бібліотеки. Ми відправили примірники каталогу до Львова, до Дніпра, в Суми, в Одесу, в Херсон, до київських бібліотек…
І цього всього не сталося, якби не кипуча енергія автора задуму та ідеї. Це Павло Павлович Кравчук, головний спеціаліст Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради.
Йому слово:
“Нашим головним завданням було, по-перше, нормалізувати ставлення до архітектурної спадщини. Бо в історіографії доволі часто до неї відношення, як до певного казусу.
Але ж, який це казус, коли дві третини міських мешканців живе у середовищі, сформованому у цей період. Це не казус, це життєве середовище, яке визначає наш повсякденний ритм життя.
Другим завданням була необхідність оприлюднити спадщину цього періоду в областях, які найбільше потерпають від російської агресії. Для нас це було важливо, із усвідомленням того, що відбудова має відбуватися на користь тих людей, які живуть у цих регіонах. І ми цілком усвідомлюємо, що втратити спадщину цього періоду значить позбавити міцності культурне поле, яке пов’язує усі наші регіони. Ми воліли показати, що аналогічні процеси відбувалися як у центрі, на заході, так і на півдні та на сході нашої держави. Що це був єдиний спільний процес із певними регіональними відмінностями, про які ми можемо впевнено розповісти.
Третій аспект – необхідність інтегрувати архітектуру цих років до інтернаціонального контексту, адже це інтернаціональна по суті архітектура. Проблема у тому, що з подібною комплексною забудовою за межами колишніх радянських республік ніхто не стикався, але контекстуалізація нашої архітектури як архітектури інтернаціональної – важливий момент, який ми бажали досягти.
У вивченні цього періоду здебільшого покладаються на сучасну візуалізацію, тобто сучасні фотографії, які, по-перше, нерелевантні у цьому обсязі, тобто сучасні фотографи точно не мають доступу до Донецької і Луганської областей та Автономної Республіки Крим… Відповідно, ця спадщина відпадає, і ми вже стикаємося з проблемою єдності культурного простору через, скажімо, неналежне використання джерельної бази.
Але у нас є джерельна база, яка зберігається у бібліотеці. Вона нас відсилає до інших пластів джерел, які зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління та у Центральному державному науково-технічному архіві. Тобто синергія цих джерел певним чином нам дозволяє показати увесь обсяг спадщини, усі важливі аспекти архітектури і містобудування кінця 50-х – 80-х років. І оцей джерелознавчий аспект для мене, як для історика, виглядає доволі фундаментальним. Адже лише покладаючись на нього, ми можемо рухатися далі.
Допомога спеціалістів бібліотеки імені Заболотного дозволила нам вийти на стартовий рубіж, і дев’ять регіонів, які ми залучили, а це Херсон, Миколаїв, Одеса, Автономна Республіка Крим, Дніпропетровська область, Запорізька область, Харківська область, Донецька та Луганська області – відрізняються навпрочуд різним ставленням до своєї спадщини. Щодо Донецької та Луганської областей, тут мені прикро казати, але навіть серед людей, які переїхали до підконтрольної території, на жаль, немає інтересу до цього періоду. Він сприймається зазвичай як радянщина. Хоча, насправді, там є про що казати. Щодо Автономної Республіки Крим, у нас сталося невеличке відкриття. Я звернув увагу, що цим займався Анатолій Трофимович Полянський, виходець із Донбасу, який усе своє життя піклувався проблематикою розбудови українських курортів, і певним чином зробив омаж рідному місту Донецьку, подарувавши проєкт молодіжного комплексу «Юність». Я зрозумів, що це людина, яка душею завжди була з Україною, і це український сюжет, про який ми мало знаємо. І я в принципі впевнений, що ми маємо продовжувати дослідження творчості цієї людини, яка залишила доволі обширне надбання на території українського Криму.
Щодо Одеси, травмуючою була ситуація, що ми не зможемо дати ладу цьому регіону, адже його представники налаштовані на те, що модернізм до них не має ніякого відношення. Мовляв, у Радянському Союзі ніякого модернізму не було. Та, намагаючись виявити найкращі зразки інтернаціональної архітектури цього періоду в Одесі, ми певним чином попрацювали. І тут нам допоміг фонд негативів, які зберігаються у бібліотеці, – здебільшого конкурсні матеріали, зокрема щодо створення курорту Куяльник.
По Запоріжжю і Дніпру було працювати, як ви розумієте, найпростіше, адже тут ми маємо середовище однодумців, які певним чином трактують і своє уявлення про розвиток архітектури цього періоду. І маємо свій візуальний ряд найкращих зразків архітектури, за якою ми можемо судити про творчість того періоду.
Херсон та Миколаїв – міста, які нині знаходяться під потужним тиском ворожої армії. Майже усі знавці архітектури виїхали з цих міст, однак діалог відбувся, ми консультувалися, виходили на спільне розуміння найкращих об’єктів, які мають бути представлені у нашому виданні.
Зрештою, я гадаю, ми досягли певних результатів. Наше завдання було не просто подати світлини, а розказати про ті об’єкти очима людей, які їх досліджували у цей період. І, власне, візуальний ряд, створений у 50-80-х роках, для цього було найдоцільніше використовувати, адже саме він найбільше нас інформував про образність того проміжку часу. Звісно, зйомки з квадрокоптеру – це завжди захопливо, але людина того періоду не завжди мала можливість скористатися такою опцією.
Тепер щодо ідейного наповнення цього видання. Скажу відверто: довелося поборотися за кожну тезу, яку ми висловлюємо на початку каталогу-альбому. Передусім – поборотися з міжнародною спільнотою дослідників архітектури цього періоду, яка збиралась у квітні 2023 року в Берліні. Там обмірковувались можливі шляхи подальших досліджень архітектури цього періоду, зважаючи на проблеми, пов’язані з російською агресією. І ми мали презентувати не лише сучасні об’єкти, а й презентувати своє уявлення щодо архітектури цього періоду. Тези, розміщені на початку видання, були озвучені на цій конференції у Берліні.
Ми зробили певне відкриття: освоєння інтернаціональної архітектури у Академії будівництва і архітектури УРСР відбувалася паралельно із загальносоюзними процесами, і не лише паралельно, а деякою мірою самостійно. За що, звісно, архітектори мали проблеми. Я не наводжу цей сюжет у виданні. Однак дам приклад: УРСР мала свій павільйон на виставці у Марселі. І те, як оформлювати цей павільйон, яким чином представляти архітектуру Радянської України, вирішувалось у межах Української Академії будівництва і архітектури та українського Держбуду. Цей злам, який відбувся у другій половині 50-х років, певною мірою зівпав із зламом історичним, і він допоміг певною мірою нашій відчизняній архітектурі отримати власне звучання серед цього великого європейського явища, яке називається другий модернізм.
Ми проходили цей шлях масового будівництва, створення комплексної житлової забудови, формування громадських центрів, освоєння величезних територій тими засобами класичної архітектури, які були вже засвоєні і доволі уміло використовувалися до початку 50-х років.
Та цим не можна було вирішити головну проблему, яка стояла перед країною ще наприкінці XIX століття. Бо не треба думати, що житлова проблема – це породження радянської влади. Вона була і в XIX столітті, але ж вона хронічно не вирішувалася, і над тим, щоб її розв’язати, думали не лише радянські теоретики та практики архітектури, думала вся архітектурна спільнота Європи.
Власне, Афінська хартія, яку було ухвалено 1933 року, – саме про це. Про те, як здійснити правильно робітниче розселення великими масивами в домах за типовою забудовою і вільним розташуванням на майданчику з використанням багатоповерхових об’ємних елементів. Це так ми зараз називаємо типові будинки.
Ця тема була актуальна і для Європи, і для Радянського Союзу, тим більш, коли вони зазнали внаслідок Другої світової війни значних втрат житлового фонду. Людям нема було де жити! І тому, коли війна завершилася на територіях європейських держав, вони повернулися до модернізму, який давав можливість у найстисліші терміни найбільш якісно розселити людей у містах.
Радянська система, як ви розумієте, ґрунтувалася на інших пріоритетах, їй було необхідно засвідчити, скажімо так, художніми засобами перемогу у Другій світовій, для них – Великій Вітчизняній війні. І тому оця пафосність не давала можливості виходити на соціальну проблематику. Але настав час, коли стало зрозуміло, що люди не можуть так далі жити… На прикладі Запоріжжя можу вам сказати, що на початку 50-х років третина мешканців жила у бараках, третина – на винайманому житлі (не у багатоповерхівках, а у врем’янках та усіляких халабудах та сараях). І це треба було виправляти, бо Європа житлову проблему вже вирішила. Тож, треба було це вирішувати у, скажімо так, боротьбі двух світових таборів. Треба було показати, що і Радянський Союз вміє долати настільки складні проблеми.
Тільки давши людям індивідуальну квартиру, соціальна революція відбулась. Але, якими засобами, якими наслідками для архітектурної творчості… Микола Мефодієвич Дьомін, присутній на зустрічі, казав, що покоління архітекторів, які вступили на шлях архітектурної творчості на початку 80-х років, дуже було незадоволене художньою програмою та економічними обмеженнями, які існували на той час. Наразі інтенсивної урбанізації у нас немає, а тоді вона відбувалася на Півдні та Сході України, і з середини 50-х до кінця 80-х найкрупніші міста збільшилися у два рази… І де мали жити ці люди? Ось на ці питання відповідала архітектура, про яку йдеться у нашому виданні. Тому ми, мабуть, уперше показуємо не лише індивідуальні об’єкти, а й містобудівні комплекси як зразки тієї архітектури.
У виданні присутні багато інших меседжів, і головний той, що покоління архітекторів цього періоду створило середовище, в якому сьогодні живе більшість міського населення. І ми маємо вклонитися цьому поколінню архітекторів. Це не був безпроблемний період. Але це був період не тоталітарної а тотальної архітектури, – як це розумів Вальтер Гропіус. Тобто архітектури, яка інтегрально поєднує економічні складові, соціальне планування, архітектуру та економічні аспекти творчої діяльності.
Наталія Світла презентувала виставку рідкісних видань та документів, негативів, фото та листівок, які зберігаються у бібліотеці, та послугували джерельною базою для роботи над альбомом-каталогом. У своїй промові пані Наталія додала емоційної складової події: “Незважаючи на критичне ставлення до радянської епохи, цей альбом посів своє місце в серці кожного містянина Дніпра, Одеси, Запоріжжя, Луганська, Донецька, Миколаєва, Харкова, Херсона…”
Та прочитала відгук і слова подяки всім, хто працював в проєкті, від директорки державного архіву Миколаївської області та Центрального державного архіву вищих органів влади та управління. Лариса Левченко, про її рідне місто: “Яке фото не візьми, кожна будівля зазнала руйнувань від рашистських обстрілів. І так не лише в Миколаєві, а й у інших містах…”
“Мы здесь видим обобщение опыта строительства очень интересного послевоенного периода”
Доктор архітектури, професор, завідувач кафедри міського будівництва Київського національного університету будівництва і архітектури Микола Дьомін сказав, що йому “очень приятно подержать в руках эту книгу. Мы здесь видим обобщение опыта строительства очень интересного послевоенного периода. Мы знаем несколько таких ярких периодов в архитектуре не только Украины, но и в целом Европы и мира… Это 20-30-е предвоенные, позже сороковые годы, которые были очень яркими, особенно в Советском Союзе. …50-80-е годы – это уже типология массового строительства, переход на индустриальное строительство и поиски типологических решений. Ну, и реализация их на практике. Менялись строительные технологии, были поиски таких технологий, которые позволяли бы ускорить ввод в эксплуатацию зданий… Отсюда – крупноразмерные крупноблочные, панельные, каркасно-панельные системы, о которых речь… Тогда уже построили завод в Тернополе, чтобы запустить систему, которая дала бы действительную возможность маневрировать архитектурными решениями и получать интересные экономические эффекты. И такие архитектурно интересные решения были. Но потом случились девяностые годы, все разобрали, формы, уже готовые, уничтожили. Началась новая жизнь, своеобразная. Мы её не критикуем, воспринимаем такой, как она есть. И наша задача посмотреть, изучить, осмыслить, и каким-то образом дать оценку и, значит, указать на какие-то несуразные вещи, которые мы видим. Которые, может быть, случайны, но этих случайностей становится столько, что это становится уже системой. Эту работу хотелось бы продолжить.
Потому я смотрю на это издание как на первый том. Положено хорошее начало, оно хорошо осмысленно, структурировано, и я бы не ограничился вот этими регионами. Хочется посмотреть, а что же тогда было уже на севере и на западе?..
Благодарность выражаю инициаторам, потому для того, чтобы собрать и сделать это в наше время – надо иметь и фантазию, и гражданское мужество. Молодежь должна издание видеть”.
“…щоб наші наступні кроки в творчості були цікавими і стали історичними”
Архітектор, доктор архітектури, президент Української академії архітектури Олег Семенович Слєпцов, президент Українскої академії архітектури;
“Я хочу сказати, що вражений об’ємами та якістю проведеної вами роботи. Мені приємно, що бібліотека працює так якісно, і я радий на презентації бачити наших викладачів, наших студентів, які отримують цю інформацію. Нам потрібно залучати молодь, і ми це робимо. То треба це видання використовувати,бо його потребують студенти вишів, викладачі, і треба надати максимальне розповсюдження, і не тільки по цих областях України.
Академії архітектури у лютому виповнюється 80 років, і як би не було складно збирати нині інформацію, та таку роботу треба вести, бо це дуже красива та якісна робота про історію нашої України. І нам потрібно її аналізувати задля того, щоб наші наступні кроки в творчості були цікавими і стали історичними.
Користуючись нагодою, хочу сказати що в рамках Академії ми завершуємо більше ніж дворічну роботу, і має вийти з друку енциклопедичний словник архітектурних термінів. Це третє видання. Воно повністю зроблене на українських прикладах, і проілюстроване студентськими роботами”.
“Український радянський модернізм – це, в першу чергу, українська архітектура”
Олена Мокроусова, кандидат історичних наук, дослідник архітектури Києва, фахівець Київського науково-методичного центру з охорони, реставрації та використання пам”яток історії, культури та заповідних територій, запитала на початку виступу: “Можна я трошки посмішу, та, може, засмучу. Бо чому? Буквально сьогодні прочитала в одній із груп у Фейсбуці великий емоційний пост про Крематорій на Байковому кладовищі. Про те, що це така страшна річ… Що лише у хворій уяві могла з’явитися така архітектура… І як цей проект міг перемогти на конкурсі 1976 року?
Ну, добре, людина може мати свою точку зору… Та ось інший приклад – дискусія на Фейсбуці з приводу необхідності і можливості відтворення Військового собору. Дуже палка дискусія: якщо треба, мовляв, то можна й Палац піонерів на Печерську знести, чи частину цієї будівлі. Якщо треба, то можна зачепити й готель «Салют»… Де можливо, мовляв, ми залишимо, але можна й пожертвувати заради відродження пам’ятки українського бароко…
Ну, а якщо комусь подобається радянський модернізм – то це вже діагноз, бо зрозуміло, що він подобається тільки ворогам України… Це виглядає ніби дивно і смішно на професійному рівні, але в суспільстві ці речі дуже гостро обговорюються, і ми маємо про це пам’ятати. Бо якщо ми не будемо намагатися довести, що український радянський модернізм – це, в першу чергу, українська архітектура, а в другу – радянська, то ми можемо втратити цю спадщину от саме через такий підхід. Тому головне – про це говорити, навіть на такому рівні, що я знаю архітектора, який це побудував, чи це чийсь родич цей будинок проєктував, чи знайомий – що все це рідне, що все це українське. Можливо, таким чином вдасться якось ще врятувати цю спадщину…
Бо насправді оці процеси заперечення всього, історії, і в тому числі мистецтва, дійсно дуже загрозливі зараз, і руйнування фізичного відбуваються на ментальному рівні. То це чудове фахове видання дуже гарного сучасного дизайну, це приємно бачити, і дійсно потрібно розгортати більш потужну комунікацію і пояснення значення цього спадку.
На шастя, завдяки кропіткій роботі учасників проекту – фахівців Державної наукової архітектурно–будівельної бібліотеки імені В.Г. Заболотного, Інституту Bauhaus, Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради за підтримки Українського культурного фонду ми сьогодні маємо цей чудовий альбом–каталог”.
Про людяну забудову, потрібну кожній людині
Наталя Кондель-Пермінова, архітектурознавець, письменник, історик архітектури, визнала, що альбом-каталог «Крихка спадщина…» є дуже вагомим внеском, оскільки це видання виводить нашу архітектуру цього періоду у світовий контекст.
“І це важливо, оскільки ми весь час існували в дуже обмежених рамках. Ми всі зараз переживаємо важкий період, і як ніколи можемо відчути перевагу і здобутки саме наших архітекторів цього періоду. Наприклад, можу сказати, що особисто я відчуваю, наскільки комфортним було мікрорайонне планування: пяти-дев’ятитиповерхова забудова з чітким плануванням. Всередині мікрайону – школа, дитячий садок, і все у пішохідній доступності, все розумно. Інша справа – якість, яка в Радянському Союзі була не відповідною, але сам підхід, саме планування – відповідними. І це ми можемо порівнювати, маючи перед очима оці божевільні хмарочоси і якість життя…
І, як ніколи, розумієш нині цінність того ставлення архітекторів до розпланування. І це планування дійсно наше, оскільки відбувалося на нашій землі, з урахуванням особливостей місцевості й дійсних потреб людей. Ми відчуваємо, що саме п’яти-дев’ятиповерхова забудова – це є людяна забудова, якої потребує кожна людина. Це сприяє й комунікації громади. Це сприяє відчуттю сусідства. А в екстремальних умовах відчуття сусідства – це взагалі надзвичайно важлива і необхідна річ.
Тож, дійсно зараз дуже відповідальний момент маємо розширювати рамки, посилювати комунікацію, і пояснювати цінність здобутків, які були закладені. Ще раз вітаю з подією”.
Трохи полеміки
Викладачка Академії: “Я викладаю історію української архітектури саме XX сторіччя на архітектурному факультеті Академії, я б зауважила, що модернізм – це саме 20-30-ті роки, а те що було після, – це розвиток. Та тим не менш, зібрання всієї цієї інформації у каталозі – безцінно для студентів”.
Павло Кравчук відповів: “Для мене особисто важливий зв’язок між першим та другим модернізмом, однак “нельзя объять необъятное…” Та людиноцентричність цієї забудови, згоден, ще не осягнута”.
“Ми робили архітектуру так, як ми її бачили, і вийшло непогано”
Вадим Жежерін, архітектор, представив себе як “саме ту особу, яка займалася архітектурою саме в означений межами часу період”, в який багато чого було побудовано.
“Збудували ми чудовий мікрорайон, а потім я їду, наприклад, до Фінляндії, і дивлюся ті самі мікрорайони, які вони зараз будують, – такі, як наші були у 60-70-ті… Але тільки ми повинні знати, з чого ми їх будували… це бозна що, без грошей та без матеріалів. У нас завжди проводилися наради, де раз на рік нас, архітекторів, збирало наше радянське керівництво. Робили зустрічі між проєктувальниками і будівельниками. І від нас весь час вимагали зменшити кількість бетону, металу, дерева, – не треба, мовляв, нічого… І з цього нічого оце мало бути побудовано – без благоустрою. Бо на благоустрій, так виходило, грошей не вистачало. Інколи, коли я приймав, наприклад, п’ять будинків одночасно на масиві, у них не було каналізації. Ми не підписували відповідні документи. І нас саджали, ніби як в тюрму – поки ми не підпишемо… Ви розумієте, як це все робилося? І це жахлива історія знущання над архітектурою 50-80-х. І нам було абсолютно все одно, як ви цей період назвете – постмодерн, премодерн чи суперклектика. Як хочете, так і називайте. Ми цього не знали, і не знаємо. Ми робили архітектуру так, як ми її бачили, і потім воно вийшло непогано. А якщо ще й причепурити і зробити нормальний фасади, нормальне планування, нормальний благоустрій на цих масивах – це буде значно краще, ніж те, що будують сьогодні. Я в цьому впевнений абсолютно.
Там можна жити, і можна жити нормально, хоча й ті квартирки маленькі. Та у Фінляндії також маленькі квартирки, бо там не складають «на потім» на балконах, як складаємо ми. Бо ми не знаємо, що буде завтра, і ми нічого не викидаємо, у кожній квартирі. І кожна родина живе з тим, що завтра нічого не буде…
Фіни все викидають! Утилізують. І кожен рік там зовсім інше життя. А у нас для життя треба було зробити шухляди, більші ніж квартири.
Та ми повинні розуміти що архітектура – це наш світогляд, по-перше. І коли він не відповідає викликам, …виходить на те, що виходить.
Сьогодні нам дорікають на той період – мовляв, була у нас радянщина. А я кажу: була ще московщина, петербурщина… І це пішло, і ми набудували, і стоять наші міста міста – нормальні, класні своєю архітектурою кам’яною, створеною і до 1917 року… А потім будували те, що втрачене після 1917 року… коли збиралися знести все абсолютно, “мы наш, мы новый мир построим”…
І ми маємо про це знати, тому закликаю нас спокійно ставитися до того, що ми зробили. І ми ще зробимо.
А книжка – чудова. Вона дуже потрібна”.
Підготувала Інеса Атаманчук, фото авторки та надані організаторами презентації
Текст на сайті ДНАББ ім.В.Г. Заболотного http://dnabb.org/modules.php?name=Pages&go=page&pid=1833
Відео:
https://www.youtube.com/watch?v=kOE-rTv4J6U