13 січня 85-річний ювілей мав Віктор Максимович Ахінько, запорізький журналіст та письменник. Напередодні ми зустрілися та поговорили.
На початку ми згадали рідну Вознесенку, козацьке село, яке поглинуло, проковтнуло наше Запоріжжя.
– Який спогад з дитинства найсильнійший?
– Сільське життя було щастям для дитини. Ми бігали по землі… Я сидів на шовковиці, на величезній… [Тут і я у спогади поринаю. У моїй Новій Каховці також були величезні шовковиці, на яких ми сиділи, як птахи, ласуючи ягодами, – авт.]
У городах кукурудза росла, гарбузи, капуста, огірки. Я, малий, воду носив, щоб городину поливати.
– Звідки?
– Був фонтан на вулиці, треба було відрами носить.
– На Миколаївщині це називалось «басейна».
– А тут називали «фонтан», навіть «хвонтал», бо звука «ф» в українській мові не було. Люди качали воду дніпровську, набирали відра і носили.
– Де було ваше подвір‘я?
– Це нині вулиця Слави Зайцева, недавня Лєрмонтова. До речі, Вознесенка, як і Гуляйполе та інші козацькі міста, була поділена не на вулиці, а на квартали, ми жили у п’ятому кварталі.
Та якщо бути точним, то народився я не у Вознесенці, а у Великому Запоріжжі. Таку назву мав і «Больничный городок», від нинішнього бульвару Шевченка до нашого п’ятого кварталу, і далі до греблі Дніпрогесу, а також Правий берег до фонтану. Це було перше у світі соціалістичне місто, відзначене нагородою Паризької виставки 1937 року…
***
Я ж згадую листи, які отримувала родина моєї «української француженки» Анни Остапець у Вознесенівці, від її батька, який емігрував у 1920-му. На конвертах теж не було ще вулиць, був вказаний квартал. А про «Больничный городок» розповідав мені запорізький художник Олександр Міняйло: будівлі медичних закладів зводили на території сільського цвинтаря, де ще недавно стояли козацькі хрести.
Ось такий жмут спогадів та фактів дає згадка про Вознесенку.
– У нашому місті, по-моєму, ніколи не було керівників із Запоріжжя, всі варяги були, тому й знищили Вознесенку, нічого не залишили… – говорить Віктор Максимович.
Не сперечаюсь, бо точно не знаю. Та й ті, хто, може, й місцеве походження мав, зберіг хіба що епістолярну спадщину. Як-от Юрій Каптюх, який підтримував роботу краєзнавця Ігоря Павелка та історика Валерія Стойчева, які видали низку матеріалів щодо Вознесенки, де заступник мера й народився і ріс. Та з моєю французькою подругою Анною розмовляв російською, бо мову забув, тож я перекладала… Шукав розуміння, питав Анну, чи не має вона можливості допомогти у створенні музею рідного села її батька?..
– Мої батьки розмовляли тільки українською мовою, – говорить Віктор Ахінько, – розповідає Віктор Максимович. – У нас на Вознесенці були фамілії і були прізвища. Наше прізвище було Гончарі, а фамілія Ахінько. Так було з козацьких часів… Мама Софія Семенівна була з Тесленків. Тато Максим Михайлович 1903 року народження.
Андрій Остапець, батько моєї француженки, – народжений 1904-го. Тож, пережили батьки Віктора Максимовича та Анни Андріївни схожі обставини. Треба подивитися дані про родини Ахіньків та Тесленків у «Щоденнику Трохима Кармазя», яке готував до друку Валерій Стойчев.
Віктор Максимович має цю книжечку. Я ж не маю – подарувала Анні Остапець, бо ці матеріали стали початком для відновлення зв’язків із запорізькою родиною: є там згадка про Остапців.
– Знищили Вознесенку, і осталось лише приміщення школи на вулиці Сталеварів, в якій я починав учитися, – каже Віктор Максимович. – І вона є. Там, на мою думку, і треба зробити музей Вознесенки. – Вона кам’яна, міцна…
– Це не школа, – кажу, – а приміщення, де мешкали вчителі. Та нині там укриття. Якщо вціліє після цих воєнних часів, – най би і був музей.
***
Питаю про Другу світову війну.
– Чи виїхала родина із Запоріжжя?
– Куди було виїжджать? Батько знімав станки, мотори – на Коксохимі та Запоріжсталі. Аж тут прийшли німці. А в родині троє дітей. Куди бігти? Залишилися ми в окупації.
Та цікаво, що коли німці тікали звідсіля, вони виганяли нас із собою. І більшість тих, хто з ними поїхав, не повернулися. Тому що… бомбили наші.
– А коли поверталися, їх забирали до таборів.
– І це було. Тому батько, щоб не їхать із німцями, взяв сокиру і перерубав дишло візка. Німці: чого не їдете? А він: нема не чому.
Іще розповім цікавий епізод. Коли вже тікали німці, зайшов до нас у двір поліцай, місцевий, наш. Питає у матері: «Борщ є?» – Вона каже: «Є». Винесла кастрюлю і вилила її йому під ноги. Той зняв автомат, каже: «Ставай до стінки».
Мати пішла, стала. І в цей час увірвався німець на подвір’я: що тут? Мати каже: «Він хоче мене пух-пух». І німець того поліцая прогнав. Так мати жива осталась.
– Мати якого року?
– 1905-го. Я маю сказать, що і в моєму житті випадок роль вирішальну мав. Та, мабуть, у всіх інших, та вони того не помічають.
– Хто до літератури схильний, помічає…
– Випадок зіграв, може, вирішальну роль у моїй долі. Я разів, може, двадцять повинен був загинути. Особливо запам’яталося, як я під плот пірнув – на Дніпрі тоді ганяли плоти, це ж ще до Каховської ГЕС було. Пірнув, а виринути не можу – бо плот широкий… То, як виліз, я не знаю. Доля. Доля…
***
Про вибір професії та журналістський доробок Віктора Максимовича візьму цитату з сайту обласної бібліотеки для дітей «Юний читач».
«Письменники Запоріжжя та уродженці Запорізького краю – ювіляри 2019 року» [http://www.zobd.zp.ua/uvel.html].
Віктор Максимович Ахінько народився 13 січня 1939 року в Запоріжжі, в сім’ї козаків від діда-прадіда. Закінчив середню школу, потім служив у лавах Радянської Армії. Тягу до літературної творчості відчував з дитинства. У п’ятнадцять років написав своє перше наївне оповідання. У 1966 році закінчив філологічний факультет Ленінградського державного університету.
На журналістську стежку потрапив у Кузбасі, працюючи в газеті «Новая жизнь». Та стежка привела в рідні краї, де влаштувався на роботу в редакцію газети «Днепровский металлург» заводу «Запоріжсталь». У 1974-1983 роках працював в газеті «Индустриальное Запорожье».
Справжній професіоналізм прийшов до Віктора Максимовича, коли він почав працювати завідувачем запорізького відділення видавництва газети «Известия». Цій посаді журналіст віддав одинадцять років…
З газетних років згадав Віктор Максимович головного редактора «Індустріалки» Андрія Степановича Клюненка, його наступника Петра Івановича Горбачова, за сприяння якого й потрапив до редакції «Известий».
Анатолія Абрамовича Аграновського згадав: “Ми з ним спілкувалися, він дуже талановитий був”.
Та спілкувалися недовго, мабуть, рік: “Якось я йому телефоную, жінка взяла трубку, кажу: мені треба з ним зустрітися, а вона відповідає: його вже нема”.
І говорить мені Віктор Максимович: про це писати не треба. А я думаю: як не треба, якщо «Филозофия Шаи Дынькина» Абрама Аграновського, народженого у Сосницькому районі Чернігівщини, була мені кращою наукою, як газетні матеріали переростають газетні шпальти та стають літературою?
***
Кав’ярня затишна, кава смачна, стільчик нам дали, картонку підклали. Ірина зварила нам кави… Та завтра останній день працює… Люди різні поруч, люди цікаві…
Мій співбесідник підглядає до папірчика.
– Тепер – в чому різниця між журналістом і письменником. Це гарне запитання. Справа у тім, що журналіст працює з суспільними новинами – і часто сухо, безобразно. А письменник, на мій погляд, повинен мислити образами. Про всесвіт. Про бога. Він має зробити з маленького факта явище. Це дуже важко.
Та ви це ви знаєте і по своїй практиці. Пишете ніби про художника, про виставку. А як зробити з цього подію, явище?..
В спілці письменників, по радіо, на телебаченні… всюди вчили нас: письменник має володіти словом. Він повинен дуже красиво уміти сказати, мати метафори, порівняння, писати про свою землю, про матір… Все це гарно, але цього дуже мало для письменника. Тому наша сучасна художня література в основному провінціальна.
Журналістська робота майже знищує стилістику письменника. Тому що це інший матеріал та інше завдання. І дуже важко вирватися з оцих журналістських лещат.
І література ділиться на дві частини.
Більшість літератури – це розваги.
Та є інша література, яка аналізує життя. І така література, звичайно, абсолютно не потрібна була сталіну, леніну. Їм потрібна була служниця. І будь-яка влада, якщо вона не мудра, має одну мету: щоб література їй служила.
А мудрі, далекозорі керівники держав розуміють, що шедевр, якщо він є у державі, то і є держава…
І поступово наш діалог переходить у монолог.
***
– Ти теж не розумієш до кінця, що я кажу.
Маю таке порівняння.
Є релігія, яка досліджує те, чим наука не займається.
Релігія займається життям після смерті. Релігія занімається сенсом життя.
Релігія користується методами мистецтва. Там образи. Там музика. Там співи. Це все для того, щоб люди вірили.
Науку це не цікавить, бо вона цього не знає, і ніякими фактами цього не докажеш. Наука – це чисто логічна сфера. Не образна, а логічна.
Є ще філософія, яка знаходиться між релігією та наукою, і теж логічна.
Мистецтіо – те ж саме, що релігія, наука та філософія, з тою різницею, що мистецтво все робить за допомоги образів.
Це зовсім інша сфера…
Це сфера уявлення, це сфера мрій, фантазій.
***
– Одна з тем, яка мене дуже приваблює, – це Нестор Махно. Вважаю, що досі не помічають його пророчу роль. Безсмертну жагу власної свободи! Хоча, чи розумів це сам Махно, не знаю…
Його роль була у тому, щоб територія мала свої великі права. Як комуни в Швейцарії. Це тільки зараз у нас стали надавати владу територіям. Так це ж і є те, за що воював Махно!
А все це перевернули так, ніби махновці – це темні анархісти, бандити, що це п’яниці. Але ж це були кращі, відповідальніші люди…
– Син охоронця Петлюри, Саша Щерба, з яким я бачилася у Франції, в Ліоні, в гостях у Анни Остапець, згадував про розмову Махна і Петлюри. Тато його розповідав: сумували, що не об’єдналися.
– У нас взагалі ніхто не говорить про те, що зброю – патрони, гвинтівки – махновцям деякий час давав Петлюра. І Махно йому запропонував об’єднати армії. Петлюра сказав: добре. І вони домовилися під Уманню зустрітися. Махно приїхав, а Петлюра втік. Він злякався. Бо Махно Григор’єва розстріляв. То Петлюра й думав: і мене вб’є. Та якщо реально подивиться, то це могло б і бути.
Я не кажу, що Петлюра був неправий. Я кажу, що такі були обставини. Та об’єктивно вони повинні були об’єднатися.
Бо, якщо подивиться на нашу українську історію після Богдана Хмельницького, то найпотужніше масове повстання – це й були саме махновці.
***
– Ще хотів сказати: ось, людина щось говорить. Людина щось робить. Людина щось думає.
Оце і є суть людини? Чи ні?
Більшість скаже: про людину треба судить по її ділам. А я дійшов висновку, що все це глибоко не характеризує людину.
А що тоді? – Бажання.
Бажання – це пружина кожної особистості.
Чому наші олігархи ніколи не скажуть, які бажання у них є? Чому наші політики ніколи не скажуть про свої бажання?
Тому що це темна стихія – бажання. Ти навіть сам можеш не знати, чого ти бажаєш.
А воно проявиться чимсь таким неймовірним… Ми ж бачимо, чим іноді справжнє бажання людей проявляються. Хіба путін признається, що дурить росіян, проливає кров і сльози мільйонів людей виключно заради своєї особистої влади?
Так от, зрозуміти, показувати бажання – одне з головних завдань художника.
***
Повернувшись з філософських теренів до реальності, додам, що Віктор Максимович продовжує творчо працювати. За недавні роки написав рідною мовою інтелектуальний роман, декілька повістей та оповідань.
Посміхається: “Ще й задуми маю! Коли був молодий, дивувався: «Яка ж творчість може бути у 70 років!?»
А виявляється, творчість триває значно довше…
Натхнення вам, письменнику!
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
