Думки вголос
Закон карми, або Кіно мого дитинства
Коли на початку літа 1980 року я звільнився в запас із морської піхоти, де після того, як мене вигнали з другого курсу фізичного факультету університету, проходив строкову військову службу, я склав список найближчих справ. Він складався із двох розділів: «кого зустріти» та «що зробити з ним».
Фігурували в ньому чотири прізвища, навпроти кожного з них я помітив: «набити морду».
Я народився недоношеним: був кволим і слабким, але водночас завжди – починаючи з недоношеного дитинства, був зухвалим і свавільним: волю свою виявляв навіть там, де треба було б мовчати. За це був битий. Нерідко – жорстко. До крові. Але ніколи не плакав, і чомусь був певен, що настане година і мої кривдники пошкодують, що мене ображали.
Першим у моєму списку був Коба. Він був старший за мене років на п’ять і, коли мені було років одинадцять, побив мене… за мій морський ремінь – з бляхою з якорем.
Цей ремінь мені тоді привіз мій старший брат, і він дуже доповнював мою тільняшку, що виглядала в мене з-під розстебнутої сорочки. Власне, тільника у мене не було: це був шматок тільняшки – мого старшого брата, трикутник, пришитий моєю мамою до моєї сорочки – зсередини. Але це виглядало дуже ефектно.
Ремінь у мене випросив Коба. Сказав, що зніматиметься в кіно і йому оголосили, що він обов’язково має бути з морським ременем. Довго він мене вмовляв. Я не вірив, але… погодився – віддав.
Повернути ремінь Коба пообіцяв за три дні.
Через три дні я його зустрів на вулиці і попросив повернути ремінь.
– Молокосос! – зашипів на мене Коба і, розмахнувшись, щосили вдарив в обличчя. Розбив ніс.
Витираючи руками кров, я спробував нагадати його розповідь про зйомки в кіно з моїм ременем, за що отримав ще один удар… а потім ще.
Я не заплакав, але сам собі пообіцяв помститися.
За дев’ять років я прийшов додому до Коби.
До речі, сил на все майбутнє життя я став набиратися в університеті: відвідував секцію вільної боротьби і мене частіше можна було побачити в спортзалі, ніж на лекціях. Ну, а потім навичками рукопашного бою опановував на військовій службі, носячи тільник і чорний берет морської піхоти.
– Ну що, – питаю я Кобу, – у кіно ще знімаєшся?
– У якому кі-но? – питанням, щоб виграти час, відповів він трохи тремтячим голосом.
І став відсторонюватися від мене.
– Куди ти? – поклав я йому руку на плече. – Стій тут.
І нагадав йому про кіно з мого дитинства.
– Я не пам’ятаю цього, – поспішив з відповіддю Коба.
– Зате я пам’ятаю!
Коба спробував скинути мою руку з плеча, заявивши, що йому треба поссати, але я стиснув його плече сильніше, від чого він скрикнув, помітивши при цьому:
– Тут, суко, обсисишся. В моїх руках.
Втім, до мокрої справи справа не дійшла: я взяв до уваги вибачення Коби і вибачив його. Більше ми у житті не перетиналися.
Щодо решти фігурантів, як кажуть чиновники, з мого списку:
один помер у в’язниці від туберкульозу,
другого, коли він працював у геологічній партії, викинули з вертольота,
третього товариші по чарці вбили і спалили в кочегарці, порубавши попередньо на шматки.
Хтось за мене їм помстився. Причому жорстоко.
Я потім розповів про все це одному своєму знайомому.
– Закон карми, – відреагував він.
І я кивнув головою, хоч тоді ще не дуже розумів, що це таке.
*
Що я зараз, після десятиліть, можу сказати про це? Якщо коротко: не лише наші вчинки, а й слова… та що слова – навіть думки можуть спричинити кармічний удар. І він може бути жорстким, щоб не сказати – жорстоким. Світлі думки створюють навколо людини ауру добра, формують її світле майбутнє. Інакше станеться так, як показано на малюнку, який я використовував як ілюстрацію своїх думок уголос про закон карми.
Чи дотримуюся я цього закону – головного закону життя, закону вічності, якщо хочете? На жаль, не завжди.
Володимир ШАК