Психологиня проєкту #SOSДІТИ Оксана Панасенко – про особливості роботи із переселенцями у Запоріжжі

“Ви маєте знати, що є людина, яка без оцінок, спокійно і розсудливо підтримає. Це те, що не можуть зробити родичі”, – каже Оксана, яка працює у Запоріжжі, місті, що стало проміжним пунктом для втікачів від війни зі Сходу та Півдня України.
Ми розпитали фахівчиню про її роботу у проекті, який реалізується разом із партнером «СОС Дитячі Містечка в Україні» – громадсько–правозахисною організацією «Егіда – Запоріжжя».

– Як давно ви працюєте з ГПО «Егіда – Запоріжжя» у рамках проєкту #SOSДІТИ?
– З травня, коли з’явилося багато запитів на допомог дорослим – до цього шукали здебільшого спеціалістів для дітей. Але потрібно розуміти, що маля до восьми–десяти років дуже прив’язане до мами. Тому часто, коли бачимо стан дитини, то розуміємо: ймовірно, треба працювати і з мамою.
Часто телефонують щодо проблем з дитиною. Я ставлю стандартні запитання: як спить, як їсть, як поводиться? А далі мама розповідає про себе, і я розумію, що треба працювати з нею, стабілізувати її. Бо діти ніби «змальовують» емоції зі значимих близьких. Якщо мама стабільна і спокійна, дитина буде стабілізуватися через рідну людину – і навпаки. 
– Чи охоче звертаються по допомогу ті, хто рятується від війни? 
– По–різному. Наприклад, у проєкті є жінка з досвідом особистої терапії. У неї складна життєва ситуація, проблеми зі здоров’ям, вона розуміє для чого потрібен психолог, і не боїться слова «психотерапевт». Такі люди охоче користуються можливістю отримати безкоштовну підтримку. Ми проводимо ефективні сесії і люди записуються на наступні.
Приємно бачити результат. В однієї мами після консультацій навіть змінився погляд – очі засяяли, з’явилися сили. Вплинули і зовнішні обставини – чоловік повернувся з війни на перепочинок. А ще жінці допомогли знайти роботу у Запоріжжі.
Із людьми старшого віку часто спілкуємося телефоном. Та й інколи легше щось сказати співрозмовнику, коли його не бачиш. Виговоритися, поплакати, заземлитися… Почути, що їхні почуття та емоції нормальні. Ненормальна ситуація, в якій ми опинилися. 
– Із якими проблемами найчастіше звертаються по допомогу?
– Ключових я би виокремила кілька:
Дуже багато тривоги за близьких, котрі залишилися на окупованій території, з якими немає зв’язку.
Компульсивні дії [нав’язливі повторювані дії] – приміром, 20 раз перевірити чи зачинили двері, 30 разів помити руки, бо Здається, що вони брудні.
Втрата житла, туга за зруйнованим будинком. До того ж, часто такі люди забороняють собі горювати, бо здається, що ця втрата незначна на фоні того, що хтось втратив близьких. 
Ще велика травма, пов’язана з втратою ідентичності. “Я тепер не глава родини, не господар, а невідомо хто. Я безпритульний”.
Труднощі з відновленням сил – відчуття повної безпорадності і фізичного виснаження. 
Нав’язливі «картинки» перед очима, з якими людина засинає і прокидається.
Загострення стосунків у родині, яка після евакуації опинилася в іншому місті, в некомфортних умовах, у тісному контакті з чужими людьми, без доходу.
– Які найважчі випадки пригадуєте? 
– Зверталася жінка, чоловік котрої загинув через ракетний обстріл. Була літня пацієнтка, яка повністю втратила сенс життя, почувалася самотньою і непотрібною. Наприклад, дорослі діти за кордоном, а вона сама у чужому місті. 
Чоловік, котрий не знав, як сказати дружині, що їхній будинок зруйнований. І взагалі, звідки брати сили, ресурси і фінанси, щоб починати життя з нуля.
Але найтяжче, напевне, було розібратися із ситуацією, коли тітка і бабуся мали сказати дітям, що їхня мама померла від поранень. Дітей врятували, а маму не змогли. Це дійсно страшна біда.
– Ви займаєтеся із групами чи індивідуально?
– Залежно від запитів. Можливі і групи, але більша потреба в індивідуальних консультаціях. Групи були дві – із вагітними та з жінками з одного міста, це Гуляйполе – pайону бойових дій і постійних обстрілів. Ми домовилися про заняття на свіжому повітрі, взяли килимки для дітей. І поки діти повзали у травичці, ми працювали з мамами. Взагалі, консультую і очно, і телефоном, і по відеозв’язку.
– Як довго тривають заняття? 
– Все індивідуально, до стабілізації психоемоційного стану. Я завжди кажу підопічним – телефонуйте мені у будь–який час, якщо «накриє». Бо так буває, що людина ніби вже не потребує допомоги, але в якийсь момент може зірватися. Для цього ми завжди лишаємо телефон і просимо зв’язатися з нами. Людина має знати, що є спеціаліст, який без оцінок, спокійно і розсудливо підтримає. Це те, що інколи не можуть зробити родичі.
Якщо ви або ваші близькі переселилися до Запоріжжя і потребуєте психологічної допомоги, звертайтеся до ГПО «Егіда – Запоріжжя» за телефонами: (097) 435–17–64, (095) 245–30–88.
«СОС Дитячі Mістечка в Україні» – недержавна благодійна організація, яка в Україні вже більше 18-ти років допомагає дітям–сиротам та сім’ям, що опинились у складних життєвих обставинах. Організація є частиною міжнародної федерації SOS Kinderdorf, яка представлена у 137-ми країнах світу та має 72–pічний досвід роботи з дітьми, позбавленими батьківського піклування, та родинами у кризі.