Цю тезу – опосередковано – я виклала у есеї, написаному для цьогорічного бліц-конкурс Запорізької обласної організації НСЖУ «І серце, і життя віддам за Україну!»
Мій твір був визнаний третім, та журналісти, що посіли перше та друге місце, – справжні письменники: Микола Бордюжа та Валентин Терлецький. Тому моя робота – «Один день і все життя», яку я хочу оприлюднити нижче, є, скоріше, ілюстрацією творчого життя Запоріжжя, яке було, є та буде.
Бо – у місті подовжено яскравий симфонічний сезон. Прем’єри готують та дають запорізькі театри. І творчість запорізьких митців, справді, дарує рівновагу та відчуття єдності.
Тож, «Один день і все життя».
День 24 лютого мав бути звичайним моїм днем.
Ранком – зустріч із краєзнавцем Юрієм Віліновим. Вже майже готовий до друку четвертий том «Спадщини», яку він пише у співавторстві із Сергієм Шишковим. Моіяли про презентацію, обирали, яку статтю із нової збірки – для привернення уваги опублікувати… І де? Так, у «Слові просвіти». Так, у газеті «МИГ», з якою Юра співпрацює десятки років.
Три томи «Спадщини» збираємо для відправки у Приморський музей. Юрій робить дарчі надписи у кожній книзі. І ми відправляємо цей щедрий дарунок історичних розвідок, роздумів та передбачень. Так само, як деякий час до того відсилали до Полог, до Чернігівки, до Каховки, до інших міст та селищ України. Наклад у тисячу екземплярів – і це відповідальне рішення авторів та спонсорів грунтовного видання – має бути представлений у закладах культури нашого краю…
У цей день, 24 лютого, я пишу свої враження з відкриття напередодні виставки акварелей Лариси Єрмак-Долгової у Запорізькому обласному художньому музеї. Бризки сяючої води – наших дощів та морських вражень із подорожей – наче стоять у мене перед очима.
Анонсую прем’єру вистави у Запорізькому обласному театрі молоді – 17 березня мають вийти до глядача Станіслав Шкляренко та Тетяна Арікова-Іщук у неймовірно переможній виставі «Жан і Беатріса». Розмова із Стасом, який є також і режисером цієї виставі, бринить у вухах непідробними вистражданими емоціями.
Зранку зі мною – скрипка. Вже декілька років вона сумує за музикою, бо нема кому грати. То ми вирішили подарувати інструмент Володимиру Галіченку (колись доньчин педагог Яков Львович Гіпсман мав своєрідний банк інструментів, які власноруч налаштовував для своїх учнів). А саме у цей день, 24 лютого, нарешті має відбутись концерт класу Володимира Галіченка, неперевершеного соліста Запорізької обласної філармонії. Я маю бути на цій події, щоб продовжити розмову із улюбленим скрипалем – вже з точки зору музичної педагогіки…
А ще я чекаю на нову книжку. Маю два улюблених поета – Сергія Осоку та Наталку Фурсу. Зранку шукаю у Фейсбуці нові рядки від них. А коли назбирується на книжку – пишу авторам, замовляю, чекаю. Це голос мого народу, чесний та вражаюций у саме серце відбиток сьогодення. Поважаю класику. Та кожному часу притаманий власний голос…
Сьогодення – це «Слово просвіти», газета, яку передплачую декілька років та збираю – як енциклопедію українознавства. Це голос українців із Франції – який за щедрот редактора «Українського Слово» Жана-Поля Филипчука я отримую вже п’ятий рік… Це сподівання на співпрацю із журналом «Антиквар» – чекаю на перший номер, як освідчення у коханні…
Моє сьогодення – це сподівання на наукові конференції у Києві у вересні та у грудні, до яких треба підготувати зібрані за роки краєзнавчого пошуку матеріали…
***
Це був тільки один мій день.
Концерт відміняється. Скрипка лежить сиротиною.
Вистава відміняється. У театрі швидко розгортає роботу волонтерський штаб.
Написані матеріали лежать, заверстані до друку.
Новий номер «МИГу» виходить тільки онлайн.
Березневий номер яскравого журналу «Афіша» залишається у комп’ютерах…
Книжки застрягли у дорозі на Приморськ та на Запоріжжя…
Газети, журнали припиняють свій політ містами України.
У моїй країні війна.
Люди, що вважали себе братами, лізуть із танками та гарматами до України, виправдовуючи себе загрозою від моєї культури, моєї мови. «…надо было нашему володьке раньше с вами разобраться, когда вы начали Мазепой и Шухевичем увлекаться», – пише моя однокласниця, моя щира подруга шкільних років…
«А что, сильно вы разбогатели, когда от нас к Европе отвернулись?», – піклується про мої статки рідний племінник.
Величезна, як ведмідь, із придушеними бажаннями та мріями мільйонів своїх громадян країна кидає у бік України вигадані звинувачення та бомби і снаряди, начинені лютою ненавистю.
Як це було щодо мови? «Девочка, подвинься, ты мне мешаешь…»
Треба було раніше зрозуміти, що ми заважаємо росіянам лише тим, що ми є. Що маємо смілівість бути та відбуватись – у мистецтві, у самобутній культурі нашіх міст і сел, у наших виставках та концертах. А особливо ми дратуємо нашого сусіда із кгб-стським кістяком держави нашими історичними розвідками, вже два десятиліття поспіль у його країні не можливими.
Бо ж знатимуть щось! Про те, що він є насправді, цей сусіда!!!
***
А до нас знання повертаються!
Знайшлися у нетрях «Нової пошти» підписані і тепер подвійно раритетні томи «Спадщини».
Добралась до мене чудова збірка віршів Наталки Фурси.
Читаю «Слово Просвіти» – маю вже два номери, що вийшли наприкінці травня та доїхали до Запоріжжя.
Відвідую дитячий театр «Свія», який вже третій місяць дає вистави, що зробили би славу будь-якій європейській сцені.
Готуємо до друку вже п’ятий номер журналу із красномовними слоганами – «Приречені на перемогу», «Незламні», «Народжені жити».., який на волонтерських засадах готують запорізькі фотомайстри та поети…
Я впевнена, що культура – це та кров, яка живить мою державу.
І з примноженими цим розумінням силами готова заради неї працювати, підтримувати, висвітлювати, ділитися, запрошувати, вивчати, писати.
Пишатися.
Бо ніяке 24 лютого не перерве нашого життя.
Інеса АТАМАНЧУК
