Для початку – трохи історії.
8 грудня 1912 року у місті Харкові у заможній єврейській родині народився Юрій Зойфер. Врятувавшись із обіймів радянського режиму, сім’я оселилась а Австрії. І впродовж свого недовгого життя Юрій Зойфер [Jura Soyfer] – драматург, поет, журналіст, автор політичних памфлетів та скетчів для популярних у донацистській Германії кабаре. Він передбачав, що влада Гітлера й нацистів – не щось тимчасове, а загроза для людства. У 26 років, 16 лютого 1939 року, він помер від тифу у Бухенвальді.
«Пісня про Дахау» Юри Зойфера стала табірним гімном свободи:
Vor der Mündung der Gewehre
leben wir bei Tag und Nacht.
Leben wird uns hier zu Lehre,
schwerer als wir’s je gedacht,..
тобто “Перед дулами гармат ми живемо день і ніч. Життя стає для нас тут уроком, складнішим, ніж ми коли-небудь думали”.
Вам нічого не нагадує цей не поетичний переклад?
У 2014 році драматург Михайло Хейфец за біографією Юрія Зойфера створив п’єсу «Кабаре «Асторія». У 2020 році її поставили на київській сцені і – треба віддати належне, у російському провінційному театрі на Уралі.
4 червня 2022 року у запорізькому театрі «Свія» відбулась прем’єра моновистави «Кабаре «Асторія».
“Режисуру ділимо на двох”, – так характеризує роботу свого учня Максима Кондратова, цьогорічного випускника студії «Свія», Світлана Ємець.
Сценічне оформлення – Світлана Дудник.
Світлове оформлення – Андрій Ємець.
Хореографічні рішення – Катерина Сай.
“Це трагіфарс із прямим посиланням на сучасність України – так позиціонуємо спектакль ми, – говорить керівник «Свії» Світлана Ємець. – Тож, 1938 рік, анексія [насильницьке приєднання] Австрії до нацистської Німеччини, котре отримало назву «Аншлюс».
Гітлерівська Німеччина отримує в Австрії всю повноту влади, знищуючи всіх, хто не відповідає створеній Гітлером картинці «ідеальних громадян ідеальної держави». Найнеприємніше, що найбільш «незручними» виявляються найбільш талановиті…
Народження вистави відбулося під час російського вторгнення в Україну”.
ГЕРОЙ. “Раз на нас ніхто не нападає, давай самі комусь оголосимо війну! …І назвемо це аншлюс. Воз’єднання з історично та культурно спорідненим нам населенням і териториальним утворенням, на яке ми маємо незаперечне історичне право”.
Нічого не нагадує???
Про обставини створення вистави «Кабаре «Асторія» розмовлямо із актором Максимом Кондратовим.
– За словами Леся Курбаса, “режисер може …обійтися без автора. Він може сам зробити цю штуку, або автора переробити». Наскільки матеріал «Асторії» був змінений з точки зору сучасної війни?
– Звичайно, текст мінявся. У нашому театрі й не буває, щоб вистава була створена повністю за п’єсою, ми ставимо за мотивами.
А щодо напрямку – «режисери обходяться без автора» – так працюють студенти режисерського відділення у Стаса Жиркова, у Києві. Та й у нашому театрі «Свія» є подібні експерименти.
Щодо відповідності тексту, то, як на мене, режисер має прочитати п’єсу, запалити іскру, зачепити режисера. Щоб виникла тема, ідея її реалізації. А вже потім починається природний процес: як п’єса буде відозмінюватись у належності від того, чого потребує вистава.
– Змін і вистава потребує, і життя… Бо театр насичується життям. Тож автор – режисер – актор – не пряма лінія, це якась еволюційна крива…
– У мене асоціація не з геометрією, а із стравою [сміється, – Авт.]. Усього у різних пропорціях!
– О! Мені здалось – як людині, яка готує, і статті також – треба прибрати деякі деталі. Навіть сукні, які символізують жінку, зайві. Мені б вистачило перуки.
– Може бути. Бо вистава як мале дитя. Наша «Кабаре «Асторія» тільки-но народилась. Вона буде рости та змінюватись.
– То ви вже доросла людина у режисерській справі.
– Ще не зовсім. Та як викладач – хореограф молодших груп, я працював у студії «Свія».
Але, чесно зізнаюся, сподіваюсь, і навіть впевнений, що згодом стану режисером. Хочу доносити до людей якусь думку, ідею. А для цього замало бути актором.
Усі ролі п’єси виконує Максим Кондратов. Він один – і за Ведучого, Підсудного, і за Адвоката, і Голову, і за Секретаря, і за Суддю, і за Цензора, і за Вченого…
ГЕРОЙ. “Шановні пані та панове! Друзі! сьогодні у нас урочистий день! Сьогодні на ваших очах на території нашого скромного кабаре «Асторія» буде проголошена абсолютно нова та з усіх боків ідеальна республіка з одноіменною назвою «Асторія»!”
– Важливо знати, як це зробити, та вміти показати, як це зробити. Із яких думок, відчуттів склалася вистава «Асторія»?
– Насправді, цю виставу ми готували довше, ніж попередні, бо вона більша і складніша. П’єсу знайшли випадково. Шукали текст для мене на вступні екзамени. І у колекції Світлани Олександрівни знайшовся фінальний монолог із цієї п’єси. Вона мені дала почитати «Кабаре «Асторію», щоб я краще його зрозумів.
Я ж, прочитавши, був у захваті. Мені так сильно сподобалось, що прийшов і сказав: “Ще не знаю, як, але з цієї п’єси можна зробити хорошу моновиставу!”. І ми вирішили взяти її до роботи. Підготовка зайняла приблизно півроку.
Щодо суголосності часу, був момент, ще до війни, коли ми вийшли після репетиції, і Світлана Олександрівна каже: “Чи мені здається, чи справді – у обставинах, що розвиваються, наш театр нагадує «Кабаре «Асторію»?”
І невдовзі в Україні почалися схожі події… 24 лютого, у перший день війни, Світлана Олександрівна вирішила, що нам не варто приходити. Але згодом домовились, зібралися, провели репетицію… І нам навіть війна не завадила працювати!
– Вона вас не спинила! Та – чи не лякає вас наш час? В які часи ви б воліли жити? Опинитись у минулому, у майбутньому?
– Під час підготовки до «Асторії я читав багато книжок. Та взагалі, нам потрібно знання історії! І вистава – лише привід.
Я помітив, що у кожному столітті відбуваються якісь жахливі речі. Тяжка війна, гоніння через релігію, голод.
Я уявляв собі, як би поводився, коли в один момент трапилось, що нема їжі, зерна нема – і невідомо, скільки терпіти, скільки це триватиме.
І я зрозумів, що нічого не міняється, випробування будуть продовжуватись, із століття в століття. У кожному часі буде своя біда… Проблеми можуть бути ще гіршими, ніж сьогоднішні, і з цим нічого не зробиш.
Та найважливіше, чому вчить історія – люди ж це якось усе пережили?! І голодомори, і війни, і непевні 90-ті роки.
Значить, і ми якось це переживемо.
А ще мені було б дуже цікаво контактувати з людьми, які увійшли в історію. Як Медведчук, який для мене не лише проросійський політик, а ще й живий свідок історії. Я б хотів знати більше про тих, кого вивчають діти в школах.
– Думаю, це небезпечно – спілкування із такою людиною, як Медведчук.
До речі, у моновиставі «Нескорений, або Шлях ста зневір» у театрі Магара Василя Стуса блискуче зіграв Сергій Собержанський.
Особистості живуть поруч із нами.
– Так, і у нашому столітті теж будуть люди, яки увійдуть в історію.
– Я сумую, що не бачила деяких ваших вистав на тему війни.
– Це «Двоє в темряві» – про Чеченську війну. «За дверима» – про події часів Другої світової. Головний герой, німець – повернувся з війни… І так сталося, що для нього уже всі двері зачинені. Поки він воював, поки сидів у полоні, життя пішло далі. І йому місця вже не знайшлось.
Це дуже цікава вистава, Але найближчим часом її навряд чи можна побачити, бо нема кому грати. Там повна група грає, а у Запоріжжі зараз перебуває невелика кількість студійців.
– Як ви потрапили до «Свія»?
– Я був ще малим, студія працювала при нашому дитсадку. А потім «Свія» переїхала у приміщення на Гагаріна, у бізнес-центр «Форум», і не було кому водити дитину… Але мій друг продовжував туди ходити, я знав, що він займається у театральній студії, мабуть, заздрив. Я ж тим часом опинився у секції з плавання. Мені це дуже, дуже не подобалося! Я б навіть сказав, що я це ненавидів! При цьому і мене, і батьків не полишала думка, що дитина має чимось займатися! Якщо не плавання, тоді що? Та, нарешті, роки через чотири чи п’ять батьки вирішили, що…
– Досить!
– …як єдиний можливий варіант була студія, це було перше, що приходило в голову. І мене в останній місяць навчального року прийняли до студії. Я був тоді у середній групі, а вже на наступний рік мене перевели до однієї з трьох старших груп. І так все почалося.
– Тобто зернинка була посіяна ще у дитячому садочку, і вона там зріла…
– До речі, це дуже влучний образ. Бо – я навіть не надавав цьому значення, але в якійсь моменти життя уявляв, що було б, якби я займався у театральній студії…
Якось, пам’ятаю, як на плаванні прикинувся, що у мене болить живіт – заради того, щоб мене відпустили з тренування. Але ж мене так виховували, що брехати не можна. Тому я – щоб не брехати, переконав себе, що живіт у мене насправді болить. І я відчув, що у мене болить живіт – і не збрехав!
– Чудово! Це така маленька роль. Я так робила, щоб не йти до школи і почитати книжку.
До речі, я дуже вдячна тому театральному товариству, яке створилось навколо «Свії». Воно повертає нас до дитинства…
– І ніби повертає у реальне життя!
– І повертає, і допомагає краще осмислити.
Є у виставі місце закоханості:
– А ця «Асторійська притискалка» не така й погана річ.
– Насправді це блюз. Но я радий, що тобі сподобалось.
[Вікторія Яременко та Максим Кондратов],
є й цинізму:
ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ. Справа номер 5898! Повія! Повія! (одхекуючись, йде бере її справу лікоруч) …
Є й трагедія – головний герой помирає. Як і багато інших, безіменних жертв нацизму та ілюзій.
ГЕРОЙ. “Великий Барабан – він небагатослівний та неквапний.
Іноді його звук подібний до биття серця.
Чуєте?
Прислухайтеся іноді до його звучання. Поки ви чуєте його глухі удари, я живий. Втім, як і ви. Хто сказав, що це звук лише мого серця?
А чи не його, її, не всіх нас?
Бум-Бум… Бум-Бум… [Переходить на шепіт.] Чуєте? Ми ще живі з вами. Принаймні ви – точно.
І, повірте мені, це дуже і дуже здорово!”
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
