День 18 січня. Пам’ятні дати та події

18 січня, напередодні дванадесятого церковного свята Хрещення Господнього, християни східного обряду святкують Надвечір’я Хрещення, яке у народі ще називають Водохресним Святвечором або ж Голодною кутею.

Як і перед Різдвяною вечерею, віруючі весь день дотримуються суворого посту, а увечері, коли на небі з’явиться перша зоря, родинами збираються за святковим столом. Як і на Багату кутю, на Голодну готують лише пісні страви, але в меншій кількості (кутю та узвар, вареники з капустою, млинці на олії, квасолю, все мочене, квашене тощо).

18 січня у храмах відбувається святкове богослужіння, а також здійснюється велике освячення води, яку слід першою споживати під час Святої вечері та з молитвою кропити нею всіх членів сім’ї, подвір’я, домівку, криницю, свійських тварин. Ця вода має таку ж цілющу силу, як і вода, що освячується 19 січня, яку називають Йорданською – лікує тілесні і духовні хвороби, не псується і зберігається протягом року.

ПОДІЇ ДНЯ

18 січня 1654 року, у Переяславі, відбулась рада козацької верхівки, на якій генеральна старшина на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, а також полковники та сотники ухвалили рішення присягнути на вірність московському царю.

Як відомо, у 1648 році в Україні спалахнуло антипольське повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час якого Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких і постала козацька держава на чолі з Гетьманом.

Однак здобута українська автономія опинилась затиснутою між трьома великими державами тогочасної Східної Європи: Річчю Посполитою, Кримським ханством та Московським царством. За таких умов Богдан Хмельницький, неодноразово зраджений союзниками під час війни з поляками, був змушений піти на визнання протекторату московського царя над Україною.

18 січня 1654 року на міському майдані Переяслава, в присутності московського посольства під проводом боярина Бутурліна, пройшла загальна рада, на якій Хмельницький назвав чотирьох кандидатів на роль верховного володаря України – польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Зрештою, вибір старшини упав на православного правителя, московського царя Олексія Михайловича.

Варто зауважити, що присяга у Переяславі на підставі усних домовленостей, досягнутих у ході переяславських переговорів, не була всенародною і одностайною. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, Полтавський, Уманський та Брацлавський козацькі полки, деякі міста, а також українське духовенство на чолі з митрополитом Сильвестром Косівим.

Не присягала і Запорізька Січ.

Відповіддю на Переяславську раду були царські «Березневі статті», в яких московіти давали гарантію щодо збереження державних прав України, однак неодноразово їх порушували і, врешті решт, широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася нанівець протягом наступних 120 років.

Окрім того, вже через кілька років було порушено умову визволення всієї України від польської окупації.

Московія і Річ Посполита підписали між собою договір про мир, й, зрештою, розділили Україну між собою.

У ЦЕЙ ДЕНЬ НАРОДИЛИСЯ

В УКРАЇНІ…

Григорій Павлуцький (1861-1924), історик мистецтва, дослідник стародавнього українського зодчества, іконопису. Один із лідерів київської школи мистецтвознавства.

У 1886 р. закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, слухав лекції у Сорбонні.

У 1897 році, захистивши докторську дисертацію на тему «Про жанрові сюжети у грецькому мистецтві до епохи еллінізму», був обраний професором щойно заснованої кафедри мистецтвознавства, де працював до самої смерті.

Фахівець з класичного мистецтва, у кінці XIX ст. він активно включається у вивчення давнього українського церковного зодчества, зокрема дерев’яної народної культової архітектури.

Його книга «Давнє дерев’яне церковне зодчество у південно-західному краї Росії» стало першим серйозним дослідженням цієї теми. На межі XIX-XX ст. вийшли його праці:

• «Про походження форм українського церковного зодчества»,
• «Про походження давньоруського живопису»,
• «Дерев’яне і кам’яне зодчество України»,
• «Найдавніші храми Києва і Чернігова»,
• «Історія українського орнаменту».

У добу змагань за самостійну і незалежну Україну брав участь в розробці малого й великого гербів України, малюнків грошових знаків.

Був серед тих, хто порушив питання про відкриття Української академії наук, Українського державного університету, Української академії мистецтв.

Григорій Павлуцький уперше ввів до академічного курсу цикли лекцій з історії українського мистецтва та з сучасного українського мистецтва.

Виховання Павлуцьким цілої плеяди учнів визначило розквіт київської школи мистецтвознавства в 1910-1920-х р.р.

***

Параска Павленко (1881-1983), найстаріша відома майстриня петриківського розпису і одна з найвідоміших майстринь цього напрямку на початку 20 століття.

Параска Миколаївна згадувала, що її мати малювала квіти прямо на комині й стінах, і коли хату білили, то квіти не забілювали, і вони зберігалися на стінах по 2-3 роки. Її саму мати привчила малювати років з шести. Деякі фарби купували, інші виготовляли самі.

Наприклад, коли не було зеленої купованої фарби, то її робили з молодого зеленого жита – розтирали його качалкою, сік відціджували, розмішували з жовтком – і фарба була готова.

У роботах Параски Павленко, як і в творах інших найстаріших майстрів Петриківки, зберігається ще багато спільного з давніми настінними розписами. Врівноважені тональні плями, злагоджена кольорова гама, легкий, віртуозний малюнок притаманні роботам Параски Павленко.

Павленко накладає мазки не щільно, між ними завжди проглядає біле тло, і це вносить у розписи художниці мереживну прозорість і легкість.

Найчастіше використовувала майстриня п’ять чистих анілінових фарб: червону, малинову, синю, зелену, жовту.

Параска Павленко прожила 98 років, створила тисячі робіт і виховала десятки учнів. Її доньки – Віра Павленко та Ганна Павленко-Черниченко стали відомими художницями і розвивали традиції петриківського розпису, працюючи на Київському експериментальному кераміко-художньому заводі.

***

Олександра Екстер (дівоче прізв. – Григорович; 1882–1949), художниця театру і кіно, педагог.

Була членом об’єднання «Бубновий валет».

У 1924 році емігрувала до Франції. Народилася майбутня художниця в місті Білостоці Гродненської губернії (нині – Бялисток, Польща).

Дитинство майбутньої художниці минуло в Києві, куди згодом переїхала родина. Ася – так називали Олександру в родині – навчалася в київській гімназії Святої Ольги, а потім – у Київському художньому училищі. Разом з нею навчалися такі відомі в майбутньому митці-авангардисти, як Олександр Богомазов та Олександр Архипенко. Ранні роботи Екстер були виконані в імпресіоністичній манері, але, попри успіх, художниця не бажала наслідувати відомих майстрів і почала шукати свій шлях у мистецтві.

Щоб поглибити знання і віднайти власний, неповторний стиль, дівчина поїхала в Париж, для навчання у Паризькій академії мистецтв. На той час Ася Григорович уже була Олександрою Екстер: одружившись з відомим київським правником Миколою Екстером, вона взяла прізвище чоловіка і під цим іменем увійшла в історію світового мистецтва.

Познайомившись із одним з найцікавіших поетів того часу – Гійомом Аполлінером, вона потрапила до кола найвидатніших новаторів європейського мистецтва – Пікассо, Брака, Леже. У середовищі кубістів Екстер знайшла те, що марно шукала в стінах Академії – нову філософію мистецтва.

Потім була мандрівка до Італії, знайомство з футуристом Боччоні, який переконав Олександру, що людям необхідно показати сучасне місто, в якому сконцентрована велика сила життєвої енергії. А динаміку сильного руху, динаміку архітектури міста можна відтворити, використовуючи новітні пластичні форми.

Згодом Екстер блискуче втілила це в одній зі своїх найкращих живописних робіт – «Київ. Фундуклеївська вулиця увечері», у картинах «Севр. Міст», «Порт», «Місто», «Венеція» тощо.

Після Італії Екстер повернулася до Києва. Її квартира на Фундуклеївській вулиці, стала місцем зібрань творчої інтелігенції Києва. Сюди приходили Бурлюк, Богомазов, Ахматова, Гумільов, Шкловський, Лівшиць, Лифар та інші. Екстер приятелювала з Генріхом Нейгаузом і Каролем Шимановським.

З легкої руки Ліфшиця за нею закріпилося міфопоетичне визначення «амазонка авангарду». Мистецька спадщина Екстер вважається класикою авангардизму. Вона була однією з тих, хто сміливо ламав стереотипи, прокладаючи шлях новому мистецтву. Доробок української художниці – величезний.

Живопис і графіка, театр і кіно, монументальні композиції і проекти нових меблів, одягу, кераміка і маріонетки, книжкові ілюстрації та оформлення інтер’єрів – в усьому вона була пристрасним творцем, лицарем ідеї, невтомним відкривачем нового.

Розуміючи, що її футуристичним творам немає місця у соціалістичному реалізмі, вона заповідала свої твори й архів другу-художнику Семену Ліссіму, який жив у Нью-Йорку.

Таким чином, уся спадщина Екстер потрапила до Америки. У 2000 році в Парижі створено «Товариство Олександри Екстер».

Протягом багатьох років ім’я мисткині в Україні було майже під забороною.

Лише в 2008 році в Києві відбулася перша виставка нашої великої співвітчизниці.

***

Осип Лещук (1894-1949), письменник, теолог, педагог.

Навчався у Віденському та Львівському університетах. Під час буремних подій 1918-1919 рр. служив у частинах Українських січових стрільців.

У 1921 році закінчив Перемишльську духовну семінарію. Працював (1921-1944) у Рава-Руській реальній гімназії та школах.

Осип Лещук є автором ряду теологічних праць. Все своє життя він займався опікунською діяльністю: дбав про бідних, сиріт, калік, безробітних.

Спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким, Осипом Маковеєм, Богданом Лепким.

Був закатований енкаведистами у сталінських таборах під Полтавою у 1949 році за віру та національні погляди.

***

Олексій Швачко (1901–1988), кінорежисер.

Працював, зокрема у театрі «Березоль». З 1925 року співробітничав у кіно з О. Довженком.

Був режисером Одеської, а з 1928 року – Київської кіностудії.

Зняв фільми: «Народні таланти», «Мартин Боруля», «Земля», «Кривавий світанок», «Діти сонця», «Мораль пані Дульської», «Любов на світанні», «Ніна» та ін.

***

Лукія Гумецька (1901–1988), мовознавець-славіст.

Доктор філологічних наук, професор. Протягом 1945-1965 рр. працювала в системі АН УРСР – спочатку у Львівському відділі Інституту мовознавства, а з 1951 року – в Інституті суспільних наук (Львів), де у 1956-1971 рр. завідувала відділом мовознавства.

Утворила перший в Україні осередок істориків-лексикографів львівської ономастичної школи. Автор праць з історії української мови, української та слов’янської лексикології і лексикографії; керівник авторського колективу і голова редколегії «Словника староукраїнської мови ХІV-ХV ст.» (1977-1978; премія ім. І.Я. Франка, 1981).

Роллан Сергієнко (1936 -2020), режисер.

Народився на Чернігівщини у родині вчителів. Закінчив режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (майстерня О. П. Довженка). З 1963 р. працював на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка.

За совєтів фільми митця мали непросту долю. Фільм «Білі хмари» за романом Олександра Сизоненка був авторською спробою заговорити в шістдесяті роки про «соціалізм із людським обличчям», але через правдиве художнє відтворення того, що відбувалося насправді у роки колективізації і під час Голодомору, фільм було заборонено.

«Освідчення в коханні» – повнометражне документальне кіно чесно розповідає про трагічну долю жінок України за півстоліття совєтської влади. У ньому слово дають жертвам сталінських репресій, інвалідам Другої світової війни, колгоспницям, робітницям. У фіналі фільму жінки із Донеччини власноруч переносять і монтують рейки для будівництва залізничної колії.

Така правдивість обурила чиновників совєтського кінематографу. Україна поставала інакшою, ніж у пропагандистських агітках. Авторів фільму звинуватили в «нігілізмі» і в тому, що вони «викривили» радянську дійсність. Після численних переробок фільм все одно поклали на полицю. Єдина копія збереглася у Москві, в музеї Сергія Ейзенштейна.

Драматично склалася доля ще одного фільму «Відкрий себе»: після чотирьох нищівних переробок його «поклали на полицю». Ця кінострічка була присвячена 250-літтю з дня народження Григорія Сковороди.

Через майже два десятиліття за цей фільм режисера було удостоєно званням лауреата Шевченківської премії.

***

Анастасія Коженкова (1986), олімпійська чемпіонка з академічного веслування, чемпіонка світу та Європи.

Народилася у м. Ковель на Волині. Тричі ставала чемпіонкою Європи: у 2009 та 2010 роках у парній четвірці, у 2011 році в двійці.

Чемпіонка світу-2009 в парній четвірці (Світлана Спірюхова, Тетяна Колеснікова, Анастасія Коженкова і Яна Дементьєва).

У складі парної четвірки (Анастасія Коженкова, Яна Дементьєва, Катерина Тарасенко й Наталія Довгодько) стала чемпіонкою на Олімпіаді 2012 року в Лондоні.