Ми всі убеділіся, що сценарій не потрібен, он только мєшаєт, тому його сьогодні не буде. («Шоу довгоносиків». Серія 4. «Пурга в Сингапуре»)
На зустріч із Віктором Андрієнком я несла кільограм (мені здається, саме так смачно говорили Іван Шпикуляк, шоувумен Анжеліка Багнюк та інші численні герої телесеріалу «Шоу довгоносиків») несмаженої картоплі та вистраждане питання:
– Куди поділось інтелектуальне телебачення 90-х?
Віктор Андрієнко, якого я впіймала на сходах кінотеатру імені Довженко – де саме йшов того дня до фінішу кінофестиваль ZIFF – наче чекав мене із відповіддю:
– Е… Пішло ногами вперед у велике майбутнє. У безсмертя, – каже мені. І сміється.
– І не повернеться?
– Повернеться. Розумієте, в чому проблема. Є спокуса, відпрацювавши гумор на КВНі, все спрощувати, все менше шукати сутності, якоїсь глибини. Друга причина – рівняння на американські стандарти. Та ці вимоги – геть не весь Голівуд. Бо загалом Голівуд мені подобається саме деталізацією – візьміть, наприклад, спілбергівський Schindler’s List – як Ліам Нісон бере до рук есесівський значок, як він його чіпляє – навіть у миті є елемент гри.
Та зараз, дійсно, є враження, що деталі не потрібні. Що є потреба швидко робити гарячі пиріжки та кидати їх глядачеві – хай їдять! – і відразу ж ліпити нові. Тому все стало фастфудом – це моя як би особиста думка.
Але нема нічого страшніше розлюченого митця, якому перешкодили творити для вічності. А гроші його [режисера] не турбують. Якщо вони, звісно, є. Але якщо нема… (Серія 7. «Продюсеры»)
– Спрощення, спрощення, спрощення…
– А за за спрощенням ми забуваємо про людські долі. І хоча кожен режисер знає смаки свого глядача, та …не може все бути шаленим весіллям. Має бути й інше кіно – коли ми говоримо про патріотичні, історичні фільми… А такого вже замало чи майже відсутнє. Бо все бігом – робимо пиріжки та кидаємо…
Хоча в цьому русі до упростизму (назву його simplicity – звучить краще – авт.) працює достатньо людей адекватних. Більше того – маємо багато молодих кінематографістів та аніматорів, які намагаються робити своє кіно.
Та часто не вистачає саме скрупульозності, уваги до деталей.
Почнемо з самокритики, тобто з себе (б’є Шарика сценарієм по голові) […] А тепер,.. я буду самокритикувати усєх остальних. (Серія 3. «Синдром пучеглазия»)
– Тому що це потребує часу та зусиль.
– Так. Але ж намагаючись конкурувати, із скажімо, американським чи європейським фільмом категорії А, де робиться все по-іншому, – автори не розуміються, у чому просідають. Гроші витратили, мультік чи фільм зробили… Та не помічають купу деталей – наприклад, персонаж хороший, а локації погано промальовані чи по звуку щось зроблено не на рівні. І не тому, що грошей замало – саме ставлення до роботи інше. І спрощення згодом починає бити по якості. Впливати на реакцію глядача. Він не буде жувати щодня одну й ту саму гумку, він її виплюне, бо набридла. А ви не можете щодня вдягати нову маску, бо існує класика жанру. Сумно, коли актор створив образ, знімати його не хоче, а він вже не працює.
Режисер: Алло! Алло! Це Берег Слонячих Копит? Вашому телебаченню Шоу Довгоносиків не треба? Що?! Шо таке телебачення? (Серія 31. «Перемикаючи канали»)
– Маска мстить?!
– Так. І, розумієте, я радію, що Довгоносики вчасно пішли – та залишились у пам’яті. Це було правильно зроблено, правильно сприйнято, бо ми б почали повторюватись… і нам би сказали: задовбали!
Я думаю, Довгоносики живі, бо на той час наш глядач перебував у двох категорях: від трьох до 12-13-ти років, потім тінейджерський провал – і всі старші 30-ти були наші. А зараз ті, хто виріс на Довгоносиках, самостійні самодостатні люди, працюють десь у владі, в бізнесі – і вони нас пам’ятають.
Е, потвора! Поправ мені німб, то впаде якась благодать, так щоби не вбило. (Серія 13. «Апофеоз хэппи-энду»)
– Ось звідки цей другий подих.
– Те саме було у Чапліна. Відпрацювавши своє кіно, він мав великий провал – здавалось, всі забули, хто він такий. І раптом його запросили почитати лекції у Цюрихському університеті. Він приніс свої фільми і почав читати лекції по німому кіно. І трапився сплеск популярності: молодь раптом побачила пласт мистецтва, про який не знала… Тоді Чапліну дали Оскара… за вислугу років.
І ці ритми природні. Бо коли Довгоносики відпрацювали своє, трапився великий вакуум, і надовго. А зараз подорослішали люди, які їх пам’ятають і ностальгують.
Можливо, що сучасна молодь буде згадувати КВН, Лігу сміху. А хтось згадуватиме… Довгоносиків, хтось – Купріна. Хтось – Лесю Українку…
Батьківщина на нас возложила велику гірю народного просвєщєнія! («Культурный канал»)
Зустріч у Запоріжжі відбулася у вересні. Віктор приїхав на фестиваль ZIFF.
– Мене засто запрошують пожуріть. Інколи я роблю якісь зауваження, та не критиканствую, а намагаюсь пояснити, як викрутитись із ситуації, що склалась. Ось, наприклад, зараз на фестиваль привіз свій фільм хлопець, і каже: Вікторе, я пам’ятаю, що ви мені сказали, коли я починав цей фільм два роки тому… І я дуже вдячний, що ви підказали, що та як треба зробити.
І я думаю: ось, не дарма. Я ж це говорив не для того, щоб показати, які ви погані, я намагався достукатись, що жанр інший. Одна справа, коли ти виходиш на естраду і висолопиш язика на три метри. А на екрані це виглядає мінімум як патологія…
Хоча колеги мені дорікають: чому ти безкоштовно розповідаєш, як врятувати сценарій?
І правильно, у зірки повинні бути свої причуди! …Ви ж поймітє, зірка, вона ж така, як кочанчик капусти! Зелена, не понімає, зверху лахміття іміджу! Чого тут тільки нема – дивіться, тут (рве листя на капусті) картонні лімузини, обояніє, алкоголізм, ой і всякі там прочі красивості оптовоспріятія внутрі! О! Святая святих – його кочерижка таланту! (Серія 24. «Звєзди на телебаченні»)
І тут зателефонував Віктор Бронюк… Бо розмова відбувалась 19 вересня, саме у день народження мого співбесідника: Дякую. Друже. Дякую. Ну, дай Бог, дай бог. Хочеться щось знову з тобою наколядувати вдвох – бачиш, віршами заговорив! – І я нарешті почула рідний сміх Довгоносика, за яким скучила за …чверть століття. Та, на жаль, це неможливо передати словами.
Підійшов передати вітання Віталій Семенюк:
– Ставай на табуретку, вітай!
– Від фестивалю Бригантина… від Олександра Махотіна… Від винороба Руслана Лопатко…
Фотографую їх разом. Андрієнко – Семенюку:
– Можете навіть пофейсбучить…
І ще комусь, у слухавку:
– Зараз я інтерв’ю доб’ю…
– Ну що ж, добивайте! Що вас зараз пов’язує із Запоріжжям?
І тут мій герой починає сердитись:
– Як це! Ви самі відповіли на своє питання! Людина народилась у цьому місті!
Коли мені таке кажуть, я відповідаю питанням на питання, мовляв, ось ви… такий розумний. По Майамі живете. По Франціям подорожуєте. А ви не думали, де вас мають поховати? Тому вчора я був на могилі своїх батьків. Бо де б я не був поблизу – у Дніпрі, Енергодарі, тим більш, у Запоріжжі – я обов’язково маю там бути. Тому що… якщо ми не пам’ятатимемо тих, завдяки кому ми живемо, – то це… нащо це все?
– То з ким із запоріжців ви зараз підтримуєте стосунки? – виправляюсь, червонію.
– З однокашників можу назвати лише Галю Собко.
А друзі вже всі у Києві. Це Вітя Кошель, з яким я завжди зустрічався, коли приїздив додому, а він працював у Молодьожці. Зараз він – актор театру ім. Лесі Українки.
Булітко Віту підтримую з часів дуету «Халва». Вона теж має театральний досвід, тому робота у Dizel’ях для неї – як пальцями клацнути. Добре працює в антрепризі з моїми харківськими друзями її колега Оля Кіяшка…
І хочеться запитати, хто ж сидить у тих трамваях влади?.. звідки у нас стільки влади? Звідки у нас стільки влади у нашій маленькій країні?! […] Але це гарна ідея, Коля, правильно. Візьмемо усю владу, посадимо в ешелон і відправимо за кордон, у Сибір! І хай там ніяку не грушу околачівають, а пусть кєдри околачівають! Але це потім, потім хлопці, а спочатку треба… прорватися до корита! (Серія 12. «Компромат»)
І тут з’являється пані, яка заважає нам «добити інтерв’ю»…
– Вікторе Миколаєвиче, хочу вам тему підказать… Ось я їхала в трамваї у нашому місті… – і далі вона розповідає про тата, який чи не тричі за поїздку втовкмачує сину щось на кшталт: запомни, сын: милиция – это зло, а люди добро, люди вокруг хорошие… Мовляв, ви зробіть з цим щось… Чи не могли би хоч раз на місяц… гуморити на такі теми?..
Андрієнко реагує миттєво:
– Ви не до того звернулись. Наразі я не маю ресурсу, ні бажання про це віщувати. Якщо хочете, ми з вами разом станемо у цьому трамваї та я також буду кричати, що люди добро. Це єдиний канал, який я наразі маю.
Та це я просто жартую! Не звертайте уваги! Це з мене виразки гумору виходять.
Пані тікає, я говорю:
– Впевнена, що ми можемо бачитись не в трамваї, а на виставах…
– У мене чотири вистави.
– Я тільки одну бачила…
– Ну, це ваш мінус. Ось зараз ми разом із Русланою Писанкою та Миколою Григоренко їдемо до Маріуполя, веземо «Джекпот для какаду». До Запоріжжя повернусь у жовтні… із старими дірками – бо декілька місяців тому люди купили квитки на виставу «Потяг Одеса-мама», і не здають – нам гроші не треба, ви нам театр везіть! То мусимо їхати.
Маю моноспектакль «Человек перед зеркалом» – я його привозив до Запоріжжя… Граємо «Приключения бравого солдата Швейцера» – ось ці чотири вистави ми робимо.
– А книжка? Ви презентували «Легенди Чарівнолісся» у Запоріжжі та зробили щастя людині, яка стала вашим глядачем саме у дитинстві та пише у соцмережі: “увидел анонс творческой встречи с Виктором Андриенко. И тут меня накрыла та самая ностальгия. Вспомнилось, как в уже далекие детские времена я смотрел Шоу долгоносиков (да, и смотрел я это шоу прям «взахлеб»)… На встрече получил мощную дозу позитива. А заодно приобрел написанную Виктором Андриенко и Еленой Шульгой книгу «Легенди Чарівнолісся». В этой книге рассказывается о мальчике, который побеждает зло. Прям на обложке подпись – «Навіть маленька людина може врятувати великий світ». Все вырученные от продажи книг средства пойдут на благотворительность”… То я впевнена, що ви зробили щастя не тільки цій дорослій дитині.
– Розумієте, коли немає кіно, пишемо книжки.
Попереджаємо, що авторські права на телеверсію охороняються чотирма собаками.(Серії 39-40. «Зелена Дура»).
– Над чим ще працюєте?
– Нас попросили написать сценарій – та американці вирішили його вкрасти! Ми кажемо, ну, крадіть, а ми раніше за вас випустимо комікс за цією книжкою!
Зараз працюю над третьою книжкою.
Та маю оптимізм. Я зніму своє дитяче кіно. Зроблю свій мультфільм за «Островом сокровищ» – про це мене перед своїм відходом Давид Черкаський. Це мій …обов’язок честі, маю його виконати.
Я намагаюсь не зважаюти ані на коронавірус, ані на ворогів… Це їх путь.
А мені треба йти своєю дорогою. Продовжувати. Дослухатись до суті.
Бачите – вони в масках, потому шо від їх мордулєнцій надходить таке сяйво напруженої думки, що всі слєпнуть, хліби наклоняються, коні – рожають, сліпиє начинають ходить, глухії – говоріть, а зрітєлі плачуть квадратними сльозами! (Серія 30. «Ювілей 1+1»)
Інеса АТАМАНЧУК, фото з відкритих Інтернет-ресурсів
«Шоу довгоносиків» – українська гумористична телепередача-серіал. Виходила на телеекранах України та Росії з 18 травня 1996 по 1999 рік щотижня, отримавши чотири сезони, усього 70 епізодів (близько 50 збереглося).
