Іван Михайлович Бічук народився в селі Червоне, Володавського повіту Седлецької губернії (нині це Любленське воєводство у Польщі) 10 грудня 1896 р. Цього дня і навіть у ту ж годину помер Альфред Нобель, винахідник і фундатор Нобелівських премій. Вже пізніше,коли цей збіг вразив трохи підрослого Ваню, він вмотивував і наснажив його на те, аби його власне життя було прожите не марним.
Батько його – сільський народний вчитель, син кріпака, родом із села Олевковичі Брест-Литовського повіту Гроденської губернії. Половина мешканців села мала прізвище Бічук, що натякає на козацький родовід. Є прізвища, що утворилися на межі української і татарської мов. Наприклад «самсика» татарською означає «метелик». «Бічук» – «той, хто швидко виймає ніж». Ніж татарською звучить приблизно «б’чак», ми звикли до середньоазійської вимови «п’чак», або навіть «печак». В узагальненому, розширеному сенсі прозвище «бічук» можна розуміти як «задеркуватий», що було насправді повною протилежністю вдачі Івана Михайловича. Мати краєзнавця родом із села Вознесенки, саме тієї з численних Вознесенок, що була поряд Олександрівська і на теренах якої нині центральний Вознесенський район міста Запоріжжя.
Бічук у спадок, окрім газетних дописів, залишив два десятки робіт «самвидавського» типу у роздруківках на тонкому папері, це щоб на одну закладку у друкарську машинку виходило більше примірників. Нині у Мережі на запит «І.М. Бічук» ці роботи можна відшукати у збереженому краєзнавчим відділом обласної бібліотеки фонді краєзнавця Л.І. Адельберга, якому Бічук свого часу дарував примірники. Серед робіт – величенька, на 215 сторінок тека «Мої спогади», спираючись на яку, а також на особисті розмови у спілкуванні з самим Іваном Михайловичем та іншими краєзнавцями, зокрема з В.М. Шовкуном, Л.І. Адельбергом та А.В. Остапенком, із вдячністю та пошаною згадаємо життя і краєзнавчу діяльність І.М. Бічука.
Іванового батька часто переводили з однієї сільської школи у іншу, доки він не випросився в село Сидорки за п’ять кілометрів від міста Бяла-Підляська, де була гімназія. Окрім Вані, у родині були старші діти – два брати і дві сестри, усі гуртом вони ходили до гімназії кожного дня по півдесятка кілометрів туди і назад пішки, аж поки батькові не вдалося придбати будиночок у самому місті. Більшу частину грошей на нього дала вознесенівська бабуся, як своєрідний «запізнілий посаг» за мамою.
Читати Ваня навчився вже у чотири рочки самотуж, ніби граючись, за географічними картами. Родина вчителя зазвичай мешкала в тому ж приміщенні, що і школа. Після уроків Ваня забрідав до класу, де по стінах були розвішані карти, і все допитувався у старших братів і сестер, вказуючи на кружечки, які позначали міста: «А це що?» – «Київ… Варшава… Вільна…» Пристрасть до географічних і топографічних карт залишилася у нього на все життя.
Пізніше батько, вгледівши схильність молодшого сина до географії і історії, купував йому книжки з цих галузей. Три з них найулюбленіші – словник Павленкова, «Народи Європи» та про археолога Шлімана – Іван Бічук через усі лихоліття зберіг до кінця життя. Генріха Шлімана, котрий заробив собі великий статок не просто заради багатства як такого, а щоб мати можливість відшукати стародавню Трою, Ваня разом з батьком вважали найрозумнішою людиною у світі.
Захрплення гімназиста географією помітив і директор гімназії, німець Емануїл Миколайович Пфейфер, який викладав цей предмет. Він був одинаком, мав вільні час і гроші, аби влітку на канікулах подорожувати. Директор вирішив за три літні сезони змандрувати усю Європу, а старанного учня взяв із собою у якості компаньйона, тобто прислужника і секретаря.
Більше третини сторінок спогадів Івана Бічука присвячені саме цим трьом подорожам. За літо 1912 року вчитель та учень об’їздили всю північну Європу, 1913-го – південну. В Афінах, зокрема, Ваня отримав змогу особисто вклонитися могилі Шлімана. У липні 1914 року у швейцарській Женеві їх наздогнала звістка, що насувається світова війна. Ваня, як завше кожного ранку, приніс директорові свіжі газети, той прочитав і суворо промовив: “Ми збираємося додому. Пам’ятаєш, минулого року ми гуляли на майдані міста Сараєво? Ото саме на тому майдані сербський екстреміст застрелив спадкоємця Австро-Угорського престолу ерцгерцога Фердинанда і його дружину. Буде велика війна…” – “А може, якось обійдеться? У нас попереду ще Португалія, Гібралтар, Мальта і Єрусалим”. – “Ні! Не обійдеться, я розуміюся у світовій політиці!” – і вони ледве встигли перетнути російський кордон…
Фронт підступав до міста Бяла, а 28 квітня 1915 року гімназист Бічук достроково отримав атестат зрілості. Родина евакуювалася у найближче університетське місто – до Києва. Ваня мріяв стати вчителем географії, але виявилося, що у всій Російській імперії географічного факультету на той час не було. Щоби вчитися на географа, треба було поступати на фізмат, де викладали ще й географію. Іван Бічук був зарахований і у нього залишалося ще ціле літо до початку занять. На власний страх і ризик він поїхав до Асканії Нови на будь-яку роботу до Фальц-Фейна. Господар маєтку і заповідника поставив хлопця обліковцем. Іван залюбки пропрацював у заповіднику літо, при тому допомагаючи ще й робітникам, хоча того від нього й не вимагали.
Закінчивши перший курс Київського фізмата, Бічук вже на правах «бувалого» ще одне літо пропрацював у Фальц-Фейна. Університет з Київа перевели у Саратов, звідти Івана призвали до армії і направили до школи прапорщиків – знову до Київа. Війна тяглася вже два роки, офіцерів не вистачало, то ж призивали студентів. Школа прапорщиків у Києві містилася в будівлі колишньої Києво-Могилянської Академії. Тут колись вчився Хмельницький, стажувався Ломоносов, тут навчалися прапрадід, прадід і дід Гоголя. Іван Михайлович згадував: “Коли я дізнався про це, то до кожної сходинки, кожної колони почав ставитися з великим благоговінням”.
Лютневу революцію Іван Бічук разом із більшістю своїх товаришів зустріли із захватом. 1 травня юнкери брали участь у демонстрації. Всіх турбувало: що-то станеться з державою? У серпні Іван закінчив навчання і був відправлений на Румунський фронт.
Чергував у нічних вартах, кілька разів ходив у розвідку через лінію фронту. При артобстрілі поранило в шию і стегно, його відправили до шпиталю. Випросився у Саратов, де на той час перебували батьки.
Поїзд йшов через всю Україну і значну частину Росії. Бічук пересварився з медиками, вимагаючи, аби його переклали з нижньої полиці на верхню, бо він, як географ, мовляв, має бачити усе за вікном. Санітарам же було зручніше перев’язувати його внизу, а сусід зверху був легкопораненим і ходячим. Все ж Бічук вразив медпрацівників знаннями про будь-яке місто чи містечко, через які проходив поїзд, і вони погодились. З верхньої полиці можна було все бачити, ледь повернувши голову.
В Саратові Івана комісували і звільнили від військової служби. У тамтешньому університеті фізико-математичного факультету не було. На сімейній раді батьки, особливо за материних наполягань, умовили Ваню вступати до факультету медичного. Документи прийняли, а до початку занять знову лишалося півроку вільного часу. Аж тут саме нагодився лист від Фальц-Фейна: “Дуже радий був би вас бачити”. Без зайвих зволікань рушив парубок у дорогу, але поки «на перекладних» дістався Асканії-Нова, бездумна більшовицька націоналізація майже миттєво призвела заповідник і маєток до занепаду. Роботи не стало, а самого колишнього власника Іван застав у повному розпачі. Той почувався ніяково через свій необачний виклик, та маючи широкі ділові зв’язки і дружні стосунки з багатьма діячами науки і виробництва, справу як міг владнав, вручивши Іванові найкращі рекомендації до свого давнього приятеля саратовського агронома. Отак прокалатавшись, Бічук повернувся до батьків у Саратов і до осені пропрацював у теплицях.
На медичний факультет були зараховані 180 студентів, але перед самими заняттями вийшла постанова радянської влади, що вступати може будь-хто, не зважаючи на вік і наявність атестату про середню освіту. Студентів набралося аж до трьох тисяч – що робити з такою оравою? Передбачалося, що значна частина відсіється через непідготовленість і тяжкі умови життя – власне, так воно і сталося. Лекції відбувалися у дві зміни, Іван слухав двічі – і вранці, і увечері.
1919 рік склався важким у Івана Бічука, як і для всієї країни. З листа сестри він дізнався про смерть обох братів – один загинув на війні, другий помер від туберкульозу. Іван переїхав до сестри у Київ. Невдовзі померла від тифу мати, слідом сестра. Потім відійшов і батько. Залишився Іван один у світі. Навчався на лікаря, працював нічним сторожем, часто перемерзав, захворів на туберкульоз. Лежачи у лікарні, одинокий, голодний і хворий, вчинив спробу самогубства, на щастя, невдалу.
У країні не вистачало лікарів, і студенти вчилися без канікул: дев’ять місяців перший курс, потім одразу другий. Так звичайне п’ятирічне навчання на медфакультеті було завершене за три з половиною роки. У грудні 1923 року Іван Бічук одержав омріяний диплом лікаря і попросився на роботу до Уманського повіту, бо знайомий поштовий службовець розповів, що у повіті не так голодно, а сама Умань займає друге місце в державі по кількості відправлених посилок.
Майже два роки відпрацював у райцентрах уманського повіту. Бувало всякого… Лісові бандити одного разу вивезли лікаря із зав’язаними очима, аби той перев’язав їхнього пораненого, якось обійшлося, хоча могли із міркувань безпеки й застрелити… Проводив медичну комісію для вступу до військового училища хлопця з підвідомчого села Оксаниного – майбутнього генерала армії, двічі Героя Радянського Союзу І.Д. Черняхівського. В Умані Іван Бічук одружився з дочкою знайомого залізничника Нагурного Валентиною і дожив разом з нею до золотого весілля.
Наприкінці 1925 року лікар Бічук поступив на дворічну інтернатуру окулістів у тодішній столиці України Харкові.
У квітні 1926 року відбулася подія, яка визначила долю І.М. Бічука на все подальше життя – поїздка до Дніпрових порогів. Тоді тільки й говорили про майбутній Дніпробуд, і Іван Михайлович вирішив побачити пороги, які мають зникнути назавжди. Була висока вода і трьох екскурсантів через пороги за один день провіз на дубі лоцман з Лоцманської Кам’янки. Вони причалили і переночували в урочищі Сагайдачному, а далі лоцман пішов водою далі продавати свого дуба, а екскурсанти два дні оглядали околиці майбутнього будівництва. «Тут 27/ІV і вирішилася моя доля. – пише Бічук – Подумки я дав собі слово, що після інтернатури окуліста, куди б не закинула доля, рано чи пізно я буду тут. Так воно і сталося – 1 березня 1930 року я був уже “навіки” тут».
Після інтернатури треба було відпрацювати два роки, і Іван Бічук обрав місто Марганець, за 47 кілометрів від Дніпробуду, аби бути ближче до омріяного дива. Влітку кожної неділі, а взимку раз на місяць їздив на будівництво. Сідав на попутний товарняк, залізничники впізнавали і знали про його захоплення, начальник станції «Кічкас» був добрим знайомим.
Колектив правобережної поліклініки. Фрагмент світлини. І.М. Бічук у центрі. 1932 р.
На початку весни 1930 року мрія збулася. Начальник медично-санітарного управління Дніпробуду приймав на посаду виключно лікарів, які раніше працювали на селі і були здатні надати будь-яку допомогу, на відміну від розпещених міських і особливо лінькуватих лікарів з клінік. Він казав: “Тут велике будівництво. Кожної хвилини може статися будь-що: і тяжкі травми, й гострі захворювання, чи якась епідемія”. П’ять років будівництва окошилися щонайменше півтора тисячами нещасних випадків включно із смертельними. Це пише І.М. Бічук – свідок і учасник подій. Плюньте межи очі тим «дослідникам», які спираються на офіційні радянські документи і стверджують, що нещасних випадків і смертей на тому «вавилоні» було зовсім мало!
Працював Бічук і на швидкій, і окулістом. Викроював час для участі у розкопках. “Познайомився з археологом Д. Яворницьким, якому зобов’язаний тим, що я нині собою являю. Це була чудова людина. Таких більше мені не траплялося”.
Якось лікаря послали на боротьбу з малярією до села Привільного. А там саме стояв табір археологів, очолюваний Яворницьким. Той запросив Бічука: “Іване Михайловичу, ви кохаєтесь у історії, і я теж. Ви полюбляєте міцний чай – і я так само. Нащо вам ночувати у хаті, а перебирайтесь-но до мене у намет”.
Бічук згадує про Яворнцького: сім разів той перепливав пороги, ламаючи руки, вісім разів відвідав місця Запорозьких Січей. “Оповідач він був пречудовий. Такого патріота свого краю я ніколи не зустрічав”.
Девізом Івана Михайловича стали загальні правила життя Яворницького: “Працюй не задивляючись уперед і не озираючись назад; працюй не чекаючи не від кого ані нагороди, ні подяки; працюй, допоки служать тобі руки і б’ється у грудях серце”.
Не забуваючи улюбленої географії, Іван Михайлович не менше захопився історією. Відомий французький географ Еліас Реклю казав: “Географія – це історія сьогодні, а історія – це географія у минулому”.
На Дніпробуді Бічук став лектором: спочатку з медичного просвітництва, а потім додались краєзнавство та міжнародне становище. Слухачі гомоніли: “Такого лектора-лікаря у нас ще не було!”, а головний лікар дав йому півставки санпросвітника.
Доводилося Бічукові зустрічатися із О.В. Вінтером, особливо при надзвичайних подіях. При повідомленні про нещасний випадок чи пожежу швидка допомога виїжджала одразу, але Вінтер завжди раніше опинявся на місці події. Виявляється, він наказав у таких випадках телефонувати спочатку йому, а вже потім до швидкої або пожежної.
Олександр Вінтер особисто доручив Іванові Михайловичу чергування на машині швидкої допомоги в день урочистого відкриття Дніпрогесу 10 жовтня 1932 року. Він виказав упевненість: коли на чергуванні буде Іван Бічук, нештатних ситуацій вдасться уникнути. Іванові Михайловичу, звісно ж, кортіло бути присутнім на врочистостях, але особиста дружба з Вінтером зобов’язувала… (До слова, у О.В. Вінтера на 10 жовтня припадав день народження).
За кілька днів після відкриття станції Вінтер особисто вручив Іванові Михайловичу значок Дніпробуду. Значок був у коробочці, срібний, емальований, на закрутці, з номером та посвідченням. Такі значки пізніше були вручені всім учасникам будівництва. До значка додавалась премія у сумі одного, півтора, чи двох місячних заробітків, залежно від кількості відпрацьованих років.
Цей значок Бічук цінував більше всіх пізніше одержаних нагород, навіть військових, і завжди носив на грудях. Одного разу він ніяк не міг придбати залізничного квітка до Запоріжжя від станції Іловайськ і зайшов до начальника станції. Той побачив значок Дніпрогесу, і бувши сам дніпробудівцем, одразу допоміг. (Коли Бічук описував подію в Іловайську, назва міста не мала нинішнього «забарвлення», як і назва чеченського міста Хасав’юрт, де Бічук працював у шпиталі).
Як вже згадувалося, І.М. Бічук цікавився картами. Якось «відповідні органи» впритул зацікавилися: а навіщо лікареві (навіть не вчителеві) збирати мапи навколишньої місцевості?! Чи не шпигун? До масових репресій залишалося ще кілька років, але, 37-й рік, як і ще багато чого радянського, започатковувався саме на Дніпробуді. Все могло скінчитися дуже погано, але Бічука врятував сам начальник будівництва Олександр Васильович Вінтер. Він особистим авторитетом зміг переконати чекістів, що лікар І.М. Бічук закохана в історію краю людина, і аж ніяк не шпигун.
З докладною льотною картою Бічук літав над Запорозьким краєм. В німецьких та болгарських колоніях була поширена трахома і Іван Михайлович консультантом облітав більшість сіл області.
Великою втіхою життя Івана Михайловича були книги: його домашня бібліотека була однією з найкращих у місті. За книгами дуже жалкував, коли довелося покинути Запоріжжя. З початком війни лікар Бічук був мобілізований, його направили у Мелітопольський госпіталь, який був евакуйований спочатку до дагестанського міста Хасав’юрт, а потім в околиці Махачкали.
У шпиталі І.М. Бічук завідував відділенням, під його опікою був цілий поверх, який вміщував 70 лікарняних ліжок. А коли дізналися про його лекторські здібності і навички, то до всього ще й приставили читати лекції про міжнародне становище і стан на фронтах, що на той час було майже одне й те ж саме.
У жовтні 1945 демобілізувався і повернувся до Запоріжжя. Сльози накотилися, коли побачив стан Дніпрогесу. Колись, у 1912 році на майдані Зірки у Парижі, юному Вані сказали, що це найкрасивіше місце в світі. Бічук же до своїх останніх днів був впевнений, що підкова греблі Дніпрогесу і навколишні місця є найгарнішими! І отаке диво було вщент спаплюжене і зруйноване.
Відновлення Дніпрогесу не походило на Дніпробуд – не було такого людського мурашника – «стовпотворіння». Не всі лікарі повернулися і роботи було дуже багато. Іван Михайлович працював за трьох: як окуліст, на швидкій і як дільничний (тоді казали – «квартирний») лікар. До того ж, був зайнятий лекціями.
Держава видавала позики для бажаючих «будуватися». Бічука теж вмовили, видали шість соток землі на Другому селищі, де з 1951 по 1955 рік він збудував будинок за адресою Черкаський провулок, 13. Довелося суміщати кілька робіт і економити. Будинок цей стоїть досі, здалеку видно вже старі блакитні ялинки, одні з перших у місті.
З 1954 року Іван Бічук освоїв фах екскурсовода, який вважав дуже відповідальним. Екскурсії проводив до самого кінця життя. У медицині залишив за собою тільки прийом окуліста, але разом з екскурсіями і лекціями завантажував себе, як і замолоду, «на повну». Написав кілька екскурсійних маршрутів Запоріжжям і Хортицею, а також маршрути в Асканію-Нова та Херсон, Кам’яні Могили, м. Жданов (Маріуполь), Полтаву і Миргород, Софіївський парк в Умані. Ну і звичайно – на Чортомлицьку Січ і на могилу Івана Сірка.
Свою втіху – домашню бібліотеку, яка загинула під час війни – Іван Михайлович відновив і у кілька разів примножив. Одночасно вдома були ще окремі бібліотеки дружини (музична) і онучки. Онучка – Тетяна Борисівна Жолтикова працювала штатним екскурсоводом Запорізького бюро подорожей та екскурсій, як писав Іван Михайлович у своїх спогадах, онука «перещеголяла» діда, бо він був екскурсоводом позаштатним. Дівчам Бічук брав її на свої екскурсії, і це їй упригодилося.
У 1974 році, 78-річним, І.М. Бічука вийшов на пенсію. У нього набралося п’ятдесят років лікарняного стажу,і при тому, що за ці півстоліття жодного дня за лікарняним листком для себе. Ще рік, на прохання керівництва поліклініки, попрацював лікарем – санпросвітником.
І.С. Бічук у своїх спогадах зазначав: “…лекції читаються, екскурсії проводяться, книжки купуються, рукописи з краєзнавства та топоніміки пишуться. Зайнятий, хоча і пенсіонер, а часто навіть не вистачає часу”.
Помер Іван Михайлович Бічук 10 квітня 1982 року на 86-му році життя. Ще вранці він був бадьорим, приймав вдома друзів, а вдень розірвалося серце. Смерть була миттєвою, він, мабуть, навіть болю не встиг відчути. Про такий кінець життя можна тільки мріяти. Поховали його на Кочубеївському (Осипенківському) цвинтарі у правобережній частині Запоріжжя.
Єдине прижиттєве друковане видання за авторської участі І. Бічука
Серед літературного доробку І.М. Бічука, окрім краєзнавчих робіт «самвидаву» та газетних статей, усього одна невеличка, на 91 сторіночку книжечка «Герої не вмирають. Їх іменами названі вулиці м. Запоріжжя» (Дніпропетровськ. «Промінь». 1968), до якої йому «приписали» ще трьох співавторів. Молодші дослідники, які виросли вже за вільних часів, іноді «морщать носа»: «Усього тільки одна книжечка!». Варто нагадати їм, що за совєтів видатися було майже неможливо, більшість краєзнавців взагалі не мала можливості надрукувати жодної книжки. Їхній доробок обмежувався дописами у місцевій газеті.
Рукописна спадщина
Іван Михайлович у останні роки життя
Друкували здебільше «перевірених, вірних і відданих» членів письменницьких спілок, існувало своєрідне замкнене коло: щоб друкуватися треба бути «членом», а стати ним без друкованих книжок – як?
Довге життя краєзнавця Івана Бічука випало на морально і матеріально важкі часи. Мабуть легше на початках було Дмитрові Яворницькому, якого влада почала мордувати тільки у останні роки життя, хоч якось все ж рахуючись із його авторитетом. Та й ми, автори, у другій половині свого життя, незважаючи на безлад у державі і вже семирічну війну з РФ, позбавлені хоча б лютого внутрішньополітичного тиску і за допомоги благодійників маємо змогу поділитися багаторічними напрацюваннями з читачами. А Іван Михайлович скільки міг віддавав людям свою працю і з того довіку почувався щасливою людиною.
*Значний військовий товариш (також знатний, зацний, заслужений, славетний) – козак, який виділявся знатністю, заможністю, тривалим терміном служби у Війську Запорозькому та/або шляхетним походженням і мав більш розширені привілеї, порівняно з простим козаком.
Юрій Вілінов, Сергій Шишков
