Вистави на сцені живуть – і кожна своє життя. Є такі, під час яких оновлюєшся. Є такі, з якими занурюєшся в своє минуле… Змінюються актори – маєш нові відчуття. Змінюються реалії життя – сприймаєш події на сцені гостріше чи віддаленіше…
У суботньої вистави у камерному залі Запорізького театру молоді безліч складових, які пов’язують її з нашою реальністю. Довгоочікувана поява «Вальсу випадку» після вимушеної паузи – це й ознака крихкості буття, і перемога акторів, що долають негаразди та страх, на які нас обрікає війна…
П’єсу французький драматург Віктор Аїм написав у 1986 році. У сюжеті, в особистій біографії автора та й у тому деякому віддаленні часу створення є сталий дисбаланс, в якому чоловіки беруться, якщо не судити, то принаймні зрозуміти жіночу природу. Ну, хоча б простити жінку, яка їх покинула… Ви багато бачили здатних на такий широкий жест чоловіків? Та отож.
У Запоріжжі цю п’єсу, яку на сцені Театру молоді новаторськи поставив режисер Геннадій Фортус, першими грали Любов Фріган та Віктор Гончаров. Саме цього складу я не бачила. Та встигла відчути неймовірну спорідненість із героїнею пані Люби, вже в парі із Максимом Березнером, на великій сцені. І нині Максим у цій ролі царює.
Його впевнено тихий голос, його поставу й …невидиму корону на його розумній голові спромоглася хитнути героїня нинішня – Анна Симонова. Хитнути у кращому сенсі.
Бо часи змінюються, жінки змінюються… нічні обстріли не припиняються, чоловіків мало… вони на війні…
Тому доводиться бути сильними, навіть якщо маєш тремтливо ніжні руки, пристрасні локони та витончені, ніби порцелянові ніжки, взуті у туфлі на неймовірних для нашого життя підборах.
Значно менші підбори стали мені проблемою у намаганні не спізнитися на виставу.
І мене легко і швидко обійшов високий молодий чоловік, який поспішав туди само, куди і я, ніжно-обережно несучи перед собою букет білих квітів. Для Анни Симонової.
Це було щемно-знаковим передчуттям жіночо-чоловічого порозуміння, до якого так важко йшли герої Ані та Макса на сцені [ми теж поспішаємо це зробити у своєму житті].
Той, хто квіти ніс, вже знав, що любов переможе. І Жінка, яка так заповзято сповідувалась перед залом, розповідаючи про своє життя, яка так просила відпустити її на один день на землю, бо є справи, які треба залагодити, яка так намагалася довести, що вона гідна раю… – має почути, що її люблять, і що саме так має бути.
І була у цій виставі ще одна роль, яку грала на першому місці другого ряду глядацького залу Люба Фріган.
Я відчувала її емоції здаля, та кожен рух стривожених рук та гордої голови був підтримкою, трансляцією сили та любові – Ані Симоновій, яка на сцені.
І закінчилася ця спільна жіноча роль обіймами, вже поза сценою. Це було солоно-гірко-щасливим моментом. І фотографувати це я не могла через цей смак близьких сліз.
Що поробиш – я поганий папараці.
Та між тим щиро ділюся побаченими та відчутими моментами.
І запрошую йти за ними – на виставу «Вальс випадку».
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
