На передній лінії чи на лінії вогню опинилися регіональні журналісти Запоріжжя в ситуації, коли епідемія і карантин перекреслили звичні умови праці і, власне, життєвий уклад практично усіх верств населення. Звичайно, про лінію вогню – це, певною мірою, – метафора, але вона, на жаль, часто-густо набирає загрозливої схожості з тим, що нині відбувається в суспільстві.
Пояснимо на конкретних прикладах. Буквально кілька днів тому медійний простір сколихнула інформація про те, як творчу групу телеканалу НТМ, яка знімала порушення карантинного режиму на так званому Бахчисарайському ринку Запоріжжя, ледь не побили якісь молодики за те, що журналісти просто виконували свою роботу. Від рукоприкладства ретивих поборників ринкового свавілля та загрози пошкодження дорогої апаратури журналістам довелося захищатися за допомогою газового балончика.
В поліцію заявили, відеозйомку порушення надали, обіцянку розібратися одержали. НСЖУ різко висловила протест, колеги підтримали. Але поки що – тиша. Хоча нападник легко ідентифікувався і довгих розборок ситуація не вимагала. Склалося враження, що правоохоронним органам не дуже й хотілося цим займатися.
І буквально кілька днів поспіль – наступний випадок, який, на глибоке переконання журналістів, тільки підтверджує думку, що саме інертність правоохоронних органів в розслідуванні та оцінці грубих порушеннях прав журналістів на одержання інформації, безкарність та байдужість, породжують нові випадки правопорушень проти працівників ЗМІ.
День тому під час проведення рейду по перевірці дотримання вимог карантину на ринках міста, які нещодавно відкрилися, грубим нападам, психологічному тиску та образам піддалися журналіст та фотокореспондент найтиражнішої обласної незалежної газети «МИГ». Трапилося це спочатку на стихійному ринку по проспекту Металлургів. До речі, розташований поруч офіційний ринок, на якому міською радою дозволено торгувати, був практично порожнім. Зате поруч, вздовж всього проспекту йшла жвава торгівля і м’ясом, і рибою, і овочами без елементарного дотримання санітарних норм, без масок, без будь-якого дозволу і без документів.
Поява кореспондентів, які, до речі, представилися і показали свої посвідчення, викликала хвилю обурення. До них підбіг якийсь кремезний молодик характерної зовнішності, став кричати і погрожувати. Його підтримка з боку торговців була одностайною. Дякувати Богові, завдяки твердій позиції і мужності журналістів та наряду поліції, який випадково находився, до побиття справа не дійшла. Але ті ж поліцейські сказали журналістам, що розбиратися з стихійними торговцями – то не їх справа. Нехай, мовляв, цим займаються ті, кому належить. І пішли собі далі.
А журналісти, оговтавшись від нападу, продовжили виконання редакційного завдання і поїхали на ринок біля залізничного вокзалу Запоріжжя-1.
Ситуація повторилася майже з точністю 100 відсотків. Офіційно відкритий ринок з лабораторією якості і цивілізованими рядами був майже порожнім. Зате поруч, у закуточку, стихійники просто «з землі» продавали рибу, м’ясо, овочі. На прохання журналіста надати документи на продукти, нагадування про правила роботи в умовах карантину – крики і агресія з боку жінок-продавчинь. Журналісти опинилися в оточенні розлюченого натовпу. Ціною неймовірних зусиль і витрачених нервів їм вдалося з тієї облоги вирватись.
Поліції, як і очікувалося, поруч не виявилося. Про цей стихійний ринок, як і про той, що на проспекті Металургів, правоохоронці прекрасно знають. Знає про них і міська влада. Але якимось чином (як тут не згадати класика: «Шукайте, кому це вигідно?») ситуація залишається незмінною навіть у карантин, коли мова вже йде про поширення смертельної хвороби. Стихійники працюють, а тих, хто повинен призвати їх до порядку – немає.
Тож при такому ставленні до проблеми правоохоронців та місцевої влади журналісти і опиняються часто-густо не просто на передній лінії, до чого, власне, їх зобов’язує професія, а на лінії вогню, де замість них повинні перебувати ті, колу це належить за обов’язком, статутом і совістю. Може, все-таки слід нагадати нашим правоохоронцям про те, що їх справа – служити закону і людям, охороняти і захищати всіх, і журналістів, зокрема, бо вони завжди там, де небезпечно, добувають інформацію, щоб донести її суспільству. В тому їх нелегкий обов’язок.
Валентина Бистрова
