Незважаючи на те, що я не є шанувальником оперного мистецтва, одну екранізовану оперу таки знаходжу на Ютубі досить часто. І коли гарний настрій, і коли він чимось зіпсований. Ця приголомшлива українська опера, в якій головну роль виконав уродженець запорізького краю Іван Паторжинський, називається… ну, звичайно ж
«Запорожець за Дунаєм».
Закінчивши у себе в селі (а знаходилося воно на березі Дніпра – на території нинішнього Вільнянського району Запорізької області) церковно-парафіяльну школу, Іван Паторжинський вступив до Катеринославської духовної семінарії, де одразу почав співати у церковному хорі. А потім гарний оксамитовий бас 15-річного юнака побачила викладач Катеринославського музичного училища Зінаїда Малютіна. Вражена його голосом, вона почала безкоштовно займатися з Іваном, а коли в Катеринославі [нинішній Дніпро] відкрилася консерваторія, взяла його до свого класу вокалу.
Перший сольний концерт Івана відбувся 21 липня 1918 року на Голубівській копальні [теперішнє місто Голубівка, що знаходиться під контролем рашистів]. У 1925-1935 роках Іван Паторжинський – соліст оперного театру у Харкові, звідки 1926-го вирушає на стажування до Італії – до найвідомішого театру Ла-Скала. 1935 року співак уже в Українському театрі опери та балету у Києві. З 1946 року – професор Київської консерваторії. У 1952 році Іван Сергійович йде з театру і на сцену повертається тільки… 8 жовтня 1953 року, щоб у трисотий раз виконати партію Карася в опері «Запорожець за Дунаєм».
*
Отже,
«Запорожець за Дунаєм», 1953 рік.
Екранізація однойменної опери Семена Гулака-Артемовського, Київська кіностудія. Режисер: Василь Лапокниш; оператор: Олексій Мішурін; художник: Михайло Юферов; актори: Іван Паторжинський (Іван Карась), Марія Литвиненко-Вольгемут (Одарка), Єлизавета Чавдар (Оксана), Микола Шелюжко (Андрій), Михайло Гришко (Султан).
Сюжет: 1775 року, після ліквідації Запорізької січі, частина запорожців у пошуках «вільних земель» переселилася за Дунай і потрапила під владу султанської Туреччини. Проте запорожці невдовзі зрозуміли, що обіцянки поселити їх на «вільних землях» виявилися обманом і почали вимагати повернення на батьківщину. Розуміючи, що запорожці готові силою зброї пробитися додому, турецький султан був змушений дозволити їм повернутися до України.
Умовно можна вважати, що прообразом Івана Карася був кошовий отаман Задунайської Січі, а пізніше – наказний отаман Азовського козачого війська Осип Гладкий, який помер [5 липня 1866 від холери] і похований у Запоріжжі. Могила його було відреставровано у 1992 році і має статус об’єкта культурної спадщини. А у 2010 році Осипу Гладкому у Запоріжжі поставили навіть пам’ятник. Хоча по суті, отаман зрадив задунайських запорожців і, після його втечі – у травні 1928 року, в росію з двома сотнями козаків та їхніми родинами, турки жорстоко розправилися з населенням Задунайської Січі, що залишилося. А це тисячі українців. За неписаними законами Січі, за таку підлість отаману належала смерть. А у Запоріжжі йому пам’ятник поставили. Але це окрема історія.
Якщо ж повернутися до опери, її головна ідея – не у цих трагічних подіях. І автор опери, і її герої постаралися розповісти глядачам про свою любов до України. І це їм вдалося. Тому я із задоволенням знову і знову повертаюся до картини. І, гадаю, не лише я.
Володимир ШАК
Іван Паторжинський у ролі Карася, кадр з фільму «Запорожець за Дунаєм»