Виставка Валентини Чикіної у Запорозькому обласному художньому музеї – навпрочуд різноманітна. Це спонукає розглядати її фрагментами, йдучи по залах експозиції, сформованих кураторкою Людмилою Іванівною Травень за різними напрямками творчості художниці.
Живопис. Графіка. Скульптура. Текстильна аплікація. Дизайнерський одяг. Ювелірні прикраси.
Розмова з художницею, що відбулася під час відкриття виставки «Вікно у третє тисячоліття» – теж має декілька напрямків, і цікавих, і барвистих.
Звідки все почалося?
Маленьку Валю привела до художньої студії Івана Федяніна у Будинку піонерів неподалік нинішнього стражденного Народного дому мама. Дівчинку, яка хотіла малювати портрети та задивлялася на гіпсові копії італійської скульптури, марно було вмовляти створювати композиції та фантазувати. Все це з освітою прийшло згодом. А тоді, в родині, яка у післявоєнні роки займалася тим, що у ветеранській артілі заробляли, створюючи сучасною мовою кажучи, колажі – портрети рідних. Щоб зберегти про них пам’ять.
“Інвалідів після війни було багато, хто без руки-без ноги повернувся, та вони працювали. І тато організував артіль «Червоний Схід», де робили портрети за фотографіями. Їздив чоловік по селах, збирав фото – цього з цією поєднати, парою, або бабусю з дідусем…Артільники фотографували – часто це були крихітні фото на документи. Потім це все друкували на потрібний формат. Мама моя фото ретушувала: і позитив, і негатив, очі собі, звичайно, посадила… Це була прибуткова справа, бо всі хотіли пам’ять якусь мати… Ой, скільки я цих фотографій переглянула, як це все мені подобалося!”
Так, розмовляючи з пані Валентиною, зрозуміла, звідки любов до портрету. І роздивлятися їх на виставці цікаво, бо в кожному – відбиток обставин, а завдяки баченню художниці – колаж часу.
Згадали й родину художниці. Маму, яка привела доньку до студії, а коли Іван Федорович Федянін сказав, що та замала [художниці було шість років], пошуткувала: “Не хочете вчити Валю Чикіну, візьміть онуку Колядюка”. А художник Федянін товаришував із одним із перших запорізьких фотокорів: Колядюк працював у «Запорізькій правді».
Збираючи ці спогади, згадую й сучасників наших: волонтерів «Гуляйпільських старожитностей», які нині вивозять, оцифровують – рятують історичну спадщину. І ще додам: про гіпсові копії італійської скульптури, які згадує й Валентина Чікіна, раніше розповідав мені Владлен Дубінін. Вони ймовірно, із світлого «ательє» технічного училища, де до революції викладав Володимир Невський, у 1922-му – вже керівник Запорізької профшколи. Потім вони опинилися у Федяніна. У студії, де долучалися до мистецтва майбутні художники.
Талановитого Анатолія Киргеєва згадали, він на декілька років старше: “Я досі бачу цю картинку: їдуть велосипедисти по треку… І Толік спромігся ці колеса показать …якби штрихом смазаним – і вони поїхали!”
Справжнє мистецтво народжує та продовжує справжнє.
Ми згадали й ще одного вчителя – Сергія Латанського. Вітання із відкриттям виставки прислала Оксана Латанська, що нині перебуває в Італії. Подякувала про пам’ять про батька.
Тож, виставка Валентини Чикіної – це місце для розуміння, що народжує мистецтво – любов рідних і власний досвід, бажання бути красивою і створювати красу, твори майстрів, які можеш бачити вживу, і відданість своїй справі наших вчителів.
А триптих, що дав назву виставці, – роздуми біля панорами про життя та майбутнє великого міста.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА