Вистава “Все про жінок” у Запорізькому театрі молоді вийшла на велику сцену, та від збільшення відстані від глядача до дійства не втратила ані своєї дотепності, ані щирості, ні емоційності.
Театр, як на мене, найвпливовіше з мистецтв саме на стан душі. Тому ніколи не хочеться повертатися туди, де тебе не розуміють, де нічого не торкається твого життя, де все ніби не про тебе.
А тут – все для тебе та про тебе.
Автор, хорватський драматург Миро Гавран, людина мого покоління, тому все, що відбувається на сцені, не треба транспонувати у часі. Дитсадок та очікування мами… Родинні непорозуміння, глибокі. як коріння старого дерева… Робота, сплетена із сексуальною самореалізацією… Старість, будинок ветеранів сцени – теж буде колись, нікуди від цього не сховаєшся!
Іпостасі кожної героїні Олени Денисенко, Ольги Петровської, Олесі Плохоткіної – дівчатка, подруги, конкурентки, мами, доньки – це ми, цікаві і собі, і чоловікам.
Тож кожна новела – не тільки сміх, а й сльози полегшення та дотичні до серця та розуму слова.
Актриси плачуть і радіють по-справжньому.
І я з першого ряду побачила, як бризнули сльози Олі, дитинки у жовтому платтячку, що співає на дитячому святі: “Мама все плостить, злозуміє все….!” – і раптом бачить, що їй нема кому співати: “Моя мама не плисла! Моя мама обманниця!”
А! Скільки горя. І я його також пам’ятаю.
“Мій чоловік буде великий, як тато”.
“А мій лисий, як тато!”
“А я бачила, як директор дитсадка цілував виховательку. Ну, там, де швабри стоять…”
І хто ж такого не бачив у своєму житті?)
І навіть історія про закриту машину, до якої не може потрапити родина у купальних костюмах, бо тато замкнув у ній ключі, була. Тільки я сама відімкнула замок “Таврії”. Лінійкою.
Ну, ще згадаю робочий момент, коли втративши шанс піднятися по драбинці успішності, секретарки шиплять щасливиці, скажемо так, у спину: “Чим дупа секретарки генерального краща за наші?” І справді – чим????
Розмови про секс не припиняються з дитинства до… місця, де опиняються всі колись, у старості.
І коли справи доходять до притулку, де героіням пристало писати мемуари, народжуються справжні меми.
“А ми нічого не крали… Нічого чужого не їли… Таблетки усі прийняли, і свої, і чужі...”
“Весна. Півні співають, лізуть на курочок, коні ржуть, кішки в’ються біля котів. Мені вже 87 років, а все одно в розум всякі пестощі лізуть…”
“Я тебе хоронити буду!” – “Не будеш, стара потаскухо!” – “Кого ти назвала сторою, гадюко?” – це не просто театр, це театр на пенсії. Зіркове мем-тріо “Ревматизм”. Десь я це бачила… На лавочці чи начиїсь кухні. І на творчій також!
А дівчата чудові, занурені у свою “старість”, і треба постаратись, щоб викликати їх на біс: “Аплодуйте, бо не почують та не вийдуть”.
І ще думка, сумна зі сцени, яку кристалізувало життя, та майже розбив наш жорстокий час: “У кожної жінки в хаті має бути чоловік”…
Най повертаються з війни наші чоловіки. Най сміються та пізнають нас на сцені.
А у Миро Гаврана, до речі, є п’єса “Все про чоловіків”…
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
