Львів’янин Святослав Сірий очолював «Національний корпус» у Львові. У перший день повномасштабної війни Росії проти України вже обороняв Маріуполь, служив артилеристом. Був поранений під час виконання бойового завдання 20 квітня 2022 року, і до виходу за наказом командування у полон – перебував у так званому, створеному самими бійцями, госпіталі на заводі «Азовсталь».
Святослав повернувся із російського полону у травні 2023 року. Бої за Маріуполь називає найважчими у його бойовому досвіді, а умови в російському полоні – нелюдськими.
Після реабілітації Сірий хоче повернутися на військову службу.
Про все це – у розмові з ним журналістки Галина Терещук, «Радіо Свобода».
– З 2015 року ви керували Цивільним корпусом «Азову», згодом «Національним корпусом», були громадським активістом у Львові. На початку 2020 були у складі «Азову», пройшовши вишкіл. У день повномасштабного нападу Росії на території України, де ви вже були?
– Пройшов базовий курс бойової підготовки і вибрав спеціальність артилериста. По суті, з 2020 року вже був при виконанні військових обов’язків і бойових завдань якраз у районі Маріуполя.
Початок повномасштабної війни застав на базі біля Маріуполя, де ми розташовувалися і звідти почався найскладніший період за життя ‒ це бої за Маріуполь, «Азовсталь», поранення, російський полон.
У нас було декілька баз в Юр’ївці і Урзуфі, це в радіусі 30 км від Маріуполя, в бік Бердянська. Ми були на базі, але вже зібрані і готові. Після того, як пролунала тривога, буквально до 30 хвилин в повному бойовому складі, бойовому порядку, з зачепленими гарматами виїхали у бік Маріуполя, щоб там організовувати оборону і зустрічати противниками.
– Коли ви зрозуміли, що ситуація стає дуже складною і не на користь українців? Що Маріуполь, очевидно, потрапить у російську окупацію?
– Маріуполь розташований так, що, в принципі, до початку повномасштабної війни було зрозуміло, що однозначно потрапить в оточення. Можливо, це буде пів оточення, можливо, це буде котел. Але розташування цього міста на Сході України є найгіршим.
Ми розглядали, що десант буде висаджуватися в Бердянську і по лінії з Волновахи і з Бердянська будуть замикати. Якщо у перші декілька днів ми не вийдемо з міста, то опинимося в повному оточенні і треба прориватися з великими втратами, важкими боями або чекати допомоги зовні.
Для нас було шокуючою новиною, це був кінець, коли ми зрозуміли, як російські війська рухаються з Кримського перешийку, тобто вони зайшли в Мелітополь буквально день-два.
1 березня я зі своєю групою працював на те, щоб знищувати ворога, який був біля селища Нікольське. Наступного дня дійшли до Бердянська, а звідти до Маріуполя ‒ 40 км по прямій, якраз через наші позиції. Для нас це був трохи шок, тому що ніхто не очікував, що там 300-400 км в бойовому порядку від Кримського перешийку можна собі спокійно проїхати і почати замикати українські підрозділи з тієї сторони. Навпаки, ми чекали допомоги від українських військ. По суті, 1 березня я зі своєю групою працював на те, щоб знищувати ворога, який був біля селища Нікольське, що 20 км від Маріуполя з запорізького напрямку.
З 2 березня російські війська вже пробували заходити в Маріуполь і починались міські бої. Це для нас було шоком, тому що така велика кількість сил противника, техніки, авіації, артилерії, всіх систем, які можуть наносити ураження, настільки швидко подолала таку відстань і намертво замкнула нас у Маріуполі.
Всім мало б бути зрозуміло, що Маріуполь залишається найважчим містом, яке знаходить 15 до 20 км від лінії фронту на той момент. За вісім років з Маріуполя повинні були зробити місто-фортецю. Якщо Маріуполь дійсно хотіли втримати, з нього мали зробити фортецю, з усіма укріпленнями, дуже ретельно підготувати у прямому сенсі, запакувати місто технікою, озброєнням, всім чим можна відбиватись. Вище командування мало про це думати у першу чергу. Але сталося не так. Місто до оборони не було підготовлене.
Пам’ятаю, як я вступав у взаємодію з підрозділами, коли ми стояли на окраїні Маріуполя, відбивали першу атаки, і у мене був перший шок, коли ми бачили, як просувається противник – Мелітополь, Херсон, Бердянськ ‒ і заходить нам у спину.
Знищений житловий будинок в Маріуполі під час масштабного вторгнення Росії до України. Маріуполь, Україна, 30 березня 2022 року
Другий шок: я зрозумів непрофесійним оком, що все дуже погано. Тому що замість того, щоб були зроблені протитанкові рови, бетонні укріплення, капоніри для гаубиць, мінометів, для того, щоб були зроблені доти для роботи танків, поробити якесь мінування і так далі… всього цього не було.
З 2 березня російські військові просто заїжджали. Якби не було цього характеру і героїзму українців, які обороняли Маріуполь, то все могло закінчити набагато швидше і набагато сумніше.
Коли вони вже заходили з правого берега безпосередньо пішими порядками, вже велика частина лівого берега була просто зрівняна артилерією, з величезними цивільними втратами. Вже тоді лежали загиблі цивільні люди по боках доріг. Ніхто цим не займався, ніхто не дивився. Багато будівель, особливо приватних будинків, було знищено і ситуація виглядала дуже складно.
– Ви були поранені? За яких обставин?
– Я був поранений 20 квітня на околиці Маріуполя, біля сміттєзвалища. Ми там мали свої позиції, свій сектор, оскільки мою гармату знищили 12 березня і ми 16 березня, по суті, перші добровольці з артилерії, хто пішов у піхоту, одразу потрапили на лівий берег.
Ми з групою йшли на підкріплення хлопцям, яких штурмували, щоб зачистити сусідню будівлю. І по дорозі нас догнали 82-гі міни. Я і мій побратим були поранені.
Була критична кровотеча, але завдяки тому, що в нас в «Азові» завжди був високий рівень медичної підготовки, ми мали якісні аптечки, то я зміг собі надати першу допомогу. Ми перечекали перший обстріл, доповзли без зв’язку до нашої першої позиції.
Далі перебував уже у госпіталі на «Азовсталі». По суті, 22 квітня вже всі сили оборони замкнулися на «Азовсталі», бо був наказ.
Не було засобів у місті укріплятися, якось стримувати оборону.
Одним із місць, де велися тривалі та інтенсивні бойові дії у 2022 році, був металургійний комбінат імені Ілліча в Маріуполі
– Коли ви вже розуміли, що може бути ситуація, що ви не вийдете з «Азовсталі» взагалі? Були такі думки?
– Такі думки, звичайно, були. У середині березня було зрозуміло, коли по всьому місту велися важкі бої, нас підтискали, закінчувались засоби зв’язку, багато було поранених, що 120 км оточенні, 60 км з яких ешелонові технікою.
Ні із одної сторони, ні з другої пробити, фактично, неможливо. Спроби, звичайно, були, у це хотілося вірити, але здоровий глузд підказував: поки що цей білет в один кінець.
– Прощалися із рідними?
– Не раз. З дружиною прощався тричі. Недавно наважився перечитати, що писав.
– Коли ви виходили з «Азовсталі», чи ви усвідомлювали, що російський полон, про який вам говорили і те, що на вас там реально чекає: це можуть бути дві великі різниці?
– Ми це все з хлопцями обговорювали. Коли вже почув, що нас вивозять в Оленівку, запитав товариша з Донецької області, де це. Він каже: під Донецьком. І я подумав: ого…
Всередині себе знав: буде дуже важко, і не всі переживуть, і не факт, що переживу я, що прийдеться пройти через сором, злість, всі кола пекла…
Але коли вже була фінальна домовленість, то за будь-яку ниточку чіпляєшся.
Нас, дійсно, переконали, що це буде почесний полон (президент України Володимир Зеленський називав це розблокуванням і евакуацією, що це буде 3-4 місяці і всіх відпустять, що будуть хороші умови і ніхто не буде чіпати, допитувати, лише первинні бесіди ‒ і все.
Президент України Володимир Зеленський називав це «деблокуванням» і «евакуацією» за домовленістю із лідерами інших держав та Червоним Хрестом. «Домовлялись про те, що розблокуванням будуть займатися посередники – західні партнери. Я домовлявся з Туреччиною, Швейцарією, Ізраїлем, спочатку з Францією через стосунки лідерів з Російською Федерацією – коли ми бачили, що військовим шляхом розблокувати неможливо», – казав 20 травня 2022 року президент України.
Якби я знав тоді, що доведеться пройти… Досі не можу собі відповісти: яке б рішення я ухвалив!
Тому що з першого дня, коли ми попали на Оленівку, було зрозуміло, що абсолютно всі домовленості летять під три чорти.
Потім, коли ми вже попали у Донецьке СІЗО, зрозуміли, що нас, як «Азов» – найбільш ідеологічних ворогів супостата (країни-агресора Росії – «Радіо Свобода»), вирішили, як кажуть, «катнути по повній програмі».
Просто знищити фізично, морально, «в нуль», щоб навіть, якщо нам вдасться повернутися додому, навіть якщо нас обміняють, щоб ми були просто непридатними, зламаними…
У військовому підрозділі нас вчили іншому, і характер виховували зовсім інший. Тому, їм цього не вдалося зробити майже ні з ким із хлопців.
Ми, майже всі, хто не мав поранення, всі в більшій чи меншій мірі повернулись до своїх обов’язків.
– Ви, очевидно, під пильним оком: зі Львова, громадський активіст, з 29 на 30 листопада 2013 року були у Києві на Майдані побиті беркутівцями у групі студентів. Завжди мали позицію чітку щодо Росії, російської мови, російської пропаганди і культури, говорили про те, що слід очікувати від Росії.
– Дуже трішки розповім, до кінця всієї хитрості не розкажу… Може колись. Своє минуле мені вийшло приховати. Це було дуже непросто. Я досить довго після того як закрутив цю маленьку хитрість, думав: буде як буде. Випливе, то випливе.
Був шанс спробувати і я спробував. Так, за те, що я львів’янин, артилерист, за те що по посаді навідник-розвідник, за татуювання, за українську мову ставилися найжорстокіше у тих умовах. Найбільше вони злились на герб України.
– Татуювання на спині?
– Так, за нього довелося «добре»… Казали, якщо до завтра не зітреш, то ми зітремо. Ну зітруть, то зітруть, я сам не буду. І не вчиняли таких дій. Тобто, страшити страшили: випалимо, виріжемо, зітремо.
– В яких місцях було гірше гіршого у полоні?
– У бараку, де був один поверх, розрахований на 50 в’язнів, нас було 330. У деталі вникати не буду, бо побратими залишаються.
У Оленівці було набагато краще, тому що ти міг хоч дихати свіжим повітрям. Як не як, вийти у двір міг. Було шалене перенаселення, тому що у бараку, де був один поверх, розрахований на 50 в’язнів, нас було 330.
Ми навіть з товаришем майже два місяці спали на вулиці, під абрикосою.
В Донецькому СІЗО було значно гірше… Це одне з найгірших місць, куди можна було потрапити.
Там залишається багато «азовців», які перебувають у нелюдських умовах.
Це у них називається «яма», там стоячий режим (вдень доводилось стояти – «Радіо Свобода»), ніяких особистих речей взагалі не дозволено: ні папірчика, ні ручки.
За все можна сильно отримати…
В Донецькому СІЗО було значно гірше… Це одне з найгірших місць, куди можна було потрапити. Там залишається багато азовців
Звичайно, обмеження по їжі, обмежений доступ до води.
Не заглиблюючись у деталі, за цей період ми пройшли все найгірше, що могли пройти. Різні фізичні акції з їхньої сторони, холод, голод, спрагу. Не декілька годин, що ти не їв чи пив, а реально взагалі.
Особливо була проблема з водою влітку… Коли дуже спекотно і не було води – це найгірше, бо ти сходиш з розуму.
Серед ночі можеш прокинутися і сниться, що з крана крапає вода, ти його відкриваєш і відкриваєш, дивишся, чи вода тече…
Морально і фізично це дуже важко. Багато наших хлопців ще там.
– Скільки за вашими даними, неофіційними, ще українців у російському полоні?
– «Азовців» – близько 700. Всього гарнізону Маріуполя – близько 1900. Всіх військовополонених українських разом із цивільними – там ситуація постійно змінюється, цифри, які я чув, неофіційні – це близько 7 тисяч. Це неймовірно величезне число. Звичайно, що всюди умови утримання різні. Логіки в тому, як кого розприділяють нема.
Окрім добровольчих батальйонів, як «Азов», «Донбас», «Айдар», «Правий Сектор», яких катають по СІЗО, підвалах, по всіх тих речах…, більшість перебувають в колоніях, в Оленівці. Всі ці місця це нестерпно і жахливо.
Кожен день перебування у російському полоні ‒ це за рік, як і в моральному, так і фізичному плані. Це дуже важке випробування.
– Розумію, що ви не дуже хочете згадувати ті катування, тортури, які були з огляду того, що побратими залишаються в російському полоні. Але це ті самі методи застосовують росіяни нині, які в минулому столітті НКВД? Нагадувало вам сторінки з історії?
– Мені про це говорити неважко, але після звільнення всіх українців з полону, після перемоги можна буде відверто все розказати і, надіюсь, притягнути до відповідальності тих, хто в цьому був замішаний.
Методи дуже подібні, як з психологічної точки зору, так і що стосується слідства.
Хто би що собі не думав, у тих місцях ти підпишеш, що завгодно і візьмеш на себе будь-що і будь-що розкажеш. Наприклад, згідно з протоколами спецпідрозділів, військовослужбовець має у полоні протриматись декілька годин, щоб з ним не робили, поки зміняються всі імена, паролі, всі речі і так далі. Потім можеш будь-що робити, але ти лише повинен вижити, залишитись у живих для того, щоб повернутися і продовжити справу.
Тут теж треба розуміти, що там зламають будь-кого, якщо це їм буде потрібно, тому методи дуже схожі з НКВД і є нововведення, тому що репресивна система не стояла на місці 70 років.
Треба розуміти, що не дуже щось змінилося, умови утримання ‒ точно. Можна піти в тюрму на Лонцького на екскурсію і повернутись у часі, подумати, що ти потрапив в те саме місце.
– Рік без десяти днів ви були у російському полоні, цілковито відірвані від світу, від інформації, звичайних людських потреб, як їжа, вода, медична допомога, простих людських потреб. Чи зрозуміли для себе, чому вдалося протриматися?
– Скільки ми не говорили там з хлопцями, таке враження, що в «Азова» була сильна підготовка і сильний відбір. Далеко не кожен, хто хотів, потрапив в підрозділ.
Ми не могли уявити, що станеться така ситуація, хоча весь цей час підготовки і служби готуєш себе до найгірших речей. Ти розумієш, що щодо їжі ‒ легше витримати, щодо води ‒ важче, насилля ‒ легше. Не свідомо готувався і знав, що тобі доведеться пережити найгірше, що може трапитися. Що в принципі і трапилося. А коли трапилось, мусиш вижити.
Тримала сила духу і відчуття обов’язку того, що тебе чекають, за тебе борються, боротьба триває й іншого варіанту немає: не маємо права цей величезний тягар передати наступим поколінням.
Ми маємо це закінчити, щоб наші діти, внуки жили у нормальній, прекрасній, мирній, великій, процвітаючій країні і щоби для них згадки про війну були героїчні, історичні події, які треба вшановувати і пам’ятати.
Також дуже повезло, що ми були по камерах своїми колективами. «Азов» разом перебував. Ми підтримували моральний дух один одного, тому що були разом. Якщо хтось десь просідав трішки, бачили, що треба поговорити. Тоді морально-психологічний стан покращується і отримуєш ресурс чекання.
Люди, з якими був у полоні, за цей час стають найріднішими. Якщо я колись думав, що на службі знаєш людину, живеш з нею в одному окопі, тепер розумію, що в полоні.
Але, надіюся, що більше мені ніколи не доведеться потрапити у таке місце, щоб ще про когось дізнатися.
– Чи продовжуватимете військову службу?
– Я чітко розумію: буду повертатися, буду далі працювати, тому що навіть після пережитого, коли ворога знаєш, не тільки з лінії фронту, а зсередини, яка це нечисть, які це нелюди.
При тих подіях, що відбувається, просто зрозумів, що вдома з’їхав би з ґлузду нічого не роблячи.
Хочу вчити людей, приносити максимальну користь, щоб ми не передали у спадок це наступному поколінню. Одна з особливостей української нації, що у найважчий час навіть, коли розгублюється держава і влада, люди згуртовуються і самоорганізовуються.
Проблема тільки в тому, що цей організм повинен бути злагоджений завжди, допоки не закінчиться якась трагічна ситуація, яку маємо. Якщо ми не будемо одним злагодженим організмом, якщо кожен не буде приносити користь у непростий час, яку він може зробити, ми не зможемо це побороти, тому що це обов’язок всіх, хто називає себе українцями, хоче тут жити, ростити дітей, розвивати країну, тому треба комусь затягнути паски, комусь набратись сміливості, креативності, хисту і робити справу – наближати нашу перемогу.
Тому що одна, дві, три верстви і вікових категорій, військових підрозділів не витягнуть. Війна надовго.
– Коли вийшли з полону і подивились довкола на людей, чи не було образи?
– Не було, тому що мене ніхто не заставляв іти, де я був, робити що я робив.
Коли свідомо йдеш на такі речі, у передовий підрозділ, розумієш, що з тобою можуть трапитись найгірші речі. Це була моя відповідальність і свідомий вибір. Кожна людина робить свій вибір у житті. Не кожен може воювати, майже кожного можна навчити, але робити може не кожен. Але кожен може робити щось важливе.
Треба концентруватись на доброму. Якщо ми будемо думати про погане, скільки б нам не дали озброєння, якби не заступилося НАТО, ми ніколи не переможемо.
Треба вірити в свою перемогу, не втрачати силу духу.
Фото з відкритих Інтернет-джерел
