Життя, як воно є, вкотре доводить, якою величезною цінністю є спогади. Тож, маючи у доробку записів – у блокнотах та на флешках – зустрічей із творчими людьми Запоріжжя, погоджуюсь не без остраху працювати для краєзнавчого відділу нашої обласної бібліотеки. Календар «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя» – потужний інформаційний ресурс, започаткований працівниками закладу більш ніж півсторіччя тому. Його щорічні презентації збирали велику кількість зацікавлених в історії нашого краю людей. Ювілейний, 50-тий, був виданий таким красивим, що отримав визнання усієї української бібліотечної спільноти. Цьогоріч друкованого накладу не буде, хіба що екземпляр-два – дяка видавцю Володимиру Систерову. Онлайн можна почитати за посиланням https://zounb.zp.ua/resourse/zaporizkyy-kray/znamenni-dati/znamenni-ta-pamyatni-dati/znamenni-ta-pam-yatni-dati-zaporizhzhya-2024#q5
Є там і моя стаття про сьогоднішнього ювіляра.
29 квітня 1924 року, 100 років тому, у місті Артемівську (нині Бахмуті) Луганської області народився Володимир Андрійович Коробов – видатний художник та діяч культурної спільноти Запоріжжя XX сторіччя.
Володимир Коробов завдяки таланту, яскравій вдачі та характеру, загартованому воєнними випробуваннями, вплинув особисто чи опосередковано чи не на кожного учасника культурного життя нашого міста. Його запорізькі пейзажі та історичні полотна стали хрестоматійними. Величезна кількість картин (за оцінкою родини, біло створено до п’яти тисяч олійних робіт) попри розпорошеність світом справляють освітнє та емоційне враження на всіх, хто їх бачив. У колекції ЗОХМ – 24 олійні роботи Володимира Коробова.
Робота з фондів ЗОХМ
Розмови у майстерні
Мала всього дві зустрічі із сивим уже художником: наприкінці 1990-х, у його майстерні, поговорили під портретом доньки Наталії. Ще міцний був чоловік, із трохи лукавою усмішкою: чарівність його характеру торкнулась й мене. Пізніше бачила Володимира Андрійовича вдома, коли він вже не виходив із квартири, та трохи поговорив зі мною, сидячи у кріслі в ореолі найвідоміших своїх картин, нині втрачених для нашого міста.
У 2010-ті мали довгу розмову-спогад із донькою Володимира Андрійовича, художницею Наталією Коробовою. Моменти біографії, які сформували вже легендарний татів характер, цінні – і як перетини із історією життя країни, і як розуміння особистісних проявів.
Принаймні, розумінням художньої сталості родини Коробових стала фраза Наталії, сказана ще за життя тата, про неймовірну любов до неї, яка надихнула її творчою наснагою на все життя.
Переповідаю спогади Наталії, записані тоді у майстерні художниці.
Портрет Наталі Коробової. Інтер’єр майстерні. 2010-ті
Рідне місто Володимира Коробова, де він з’явився на світ, у 1924 році мало назву Артемівськ і належало до Юзівської області. Дід Андрій, батько, служив начальником зв’язку у командарма Михайла Фрунзе. В музеї революції у списку бійців Перекопської дивізії вказане його ім’я. Дід мав зброю, подаровану йому Феліксом Дзержинським, і книги, особисто підписані Володимиром Леніним. Після Громадянської війни дід служив у Одесі начальником політвідділу Черноморського пароплавства. І трапилось так, що у 1937 році у туалеті закладу знайшли газету з портретом Сталіна [така сімейна легенда, – авт.]. За це діда разжалували та перевели до Миколаєва, потім – до Запоріжжя. І звідси його призвали на фронт.
Далі – пряма мова: «Виріс мій тато в Одесі. Бабуся, його мати, померла, коли татові було дев’ять років. Намагались знайти її могилу – а її, говорив батько, поховали неподалік від Віри Холодної…” Та старий православний одеський цвинтар, де знайшли спокій непересічні представники одеської історії: дворяне та діячі культури, зруйнували в 1929-1934 роках. Така сама історія спіткала й дореволюціціний цвинтар у Дніпрі. Та й у Запоріжжі трапилось таке саме варварство із цвинтарями Олександрівська.
Володимир Коробов, за словами Наталі, мав російсько-татарсько-білоруське походження. Прізвище Коробови має сибірське коріння. Бабушка, Єлена Кузьміна, що була похована в Одесі, – родом із Білорусі. По її смерті дід Андрій одружився вдруге.
Коли війна підійшла впритул до Запоріжжя, мачуха та пасинок виїхали в евакуацію на Кавказ, у Ставропіль. Володимирові тоді було 16 з половиною років. І він втік на фронт…
Війна художника Коробова
Через півроку по тому його вперше поранили. У той день він розкрив свій мішок, вийшов на Воєнну Грузинську дорогу і почав роздавати речі. Йому кажуть: «Володька, що ти робиш?». А він: «Мене сьогодні вб’ють чи поранять».
А до цього випадку Бог його наче беріг. Вперше, коли їхня частина стояла в горах. І він вирушив по воду, з котелками, по гірському гребню. Повернувся – а його запитують: де ж ти воду взяв? І дивуються, що повернувся. Тому що цим гребнем ніхто пройти не міг, вже шістьох наших бійців зняв німецький снайпер. А Коробов пройшов і повернувся. Може, у той момент снайпер обідав? Чи заснув…
Друге, значно важче поранення Коробов отримав під Новоросійськом. На горі Індюк був бій. Залишилося з їхнього підрозділу чотири бійця. Післе бою приїхав якийсь генерал: «Всех представить к Красной Звезде!». А після наступного бою Коробов потрапив до списку загиблих. І знайшов своє ім’я на обеліску, на Красній Поляні, побувавши там після війни.
Тоді перевезли його, пораненого, спочатку до Сухумі, потім до шпиталю в Тбілісі. У пологовому будинку, в палаті для новонароджених, лежали найважчі поранені. Коробову мали ампутувати праву руку – мав наскрізні поранення, розтрощене плече. І йому ще раз неймовірно пощастило. Врятував його неймовірний хірург. Він «відпиляв» частину плеча, «вистругав» суглоб, вставив руку, і її півроку довелося носити на розпорках. А коли зняли гіпс, забувши знеболити горілкою, хірург натиснув, щоб опустити руку вниз… І відлетів через потужний удар у щелепу лівою від Коробова. Удар був відповідний – Володимир служив на кораблі «Красный Октябрь», пройшов добру підготовку, до того ж, мав силу й від природи (його готували на диверсанта, їхній підрозділ воював проти дивізії «Едельвейс»).
Ім’я хірурга призабулося в родині, а він, як розповідав Володимир Андрійович, врятував багатьох практично безнадійних поранених. Коробову казав: «Приїдеш згодом, зроблю операцію, щоб повернути рухомість в плечі».
«Руку тато підняти високо ніколи вже не міг, при тому все робив сам – досі є стільці, які він зробив. Тато був достатньо високим і міцним, зростом 1,76, в юності мав талію, якій дівчата заздрили. А руки мав сильні, як лещата. Якщо потисне, довго пам’ятали, що Коробов руку потис», – розповідала Наталія.
Тоді ж, відновлюючись після важкого поранення, Володимир Андрійович отримав пророцтво від медсестри, по руці: «Ти будеш тільки художником, іншого шляху у тебе немає». Вона купила йому пензлі та фарби. Цікавість до малювання, яку Володимир мав ще до війни, проявляв й у шпиталі.
Між Одесою та Запоріжжям: пошуки коріння
Повернувся Коробов у звільнене Запоріжжя післе того, як два роки провів по шпиталях, розробляючи поранену руку. Все ще сподівався, що й батько повернеться з фронту. Він не знав напевне про його загибель, бо у паперах всюди був безлад. Мачуха тоді ж повернулася зі Ставрополя. Вона була освіченою жінкою, до революції закінчила Інститут шляхетних дівчат, і дід, побравшись із нею, розраховував, що вона може багато чого передати дітям.
«Та вони з моїм батьком не мали теплих стосунків. Між тим, ми їздили до неї в Одесу. Пам’ятаю, в її кімнаті стояв мольберт: вона малювала натюрморт – персики. Книжки стояли на полиці – французькою, німецькою, англійською мовами, вона будь-яку брала навмання і читала. Їй було вже за 80, мені тоді – до 18-ти, і тато мене до неї возив, бо вона написала – давайте бачитися, ми ж рідня… – згадує Наталія Коробова. – У Запоріжжі ми практично весь час прожили у будинку по вул. 40 років Радянської України – там, де було кафе «Ивушка» і магазин наочних посібників, навпроти третьої міськлікарні та музичної школи. У пологовому будинку третьої лікарні я й народилась.
У 15 років мене відправили до Києва, до художньої школи при Академії мистецтв. Один із викладачів, почувши моє прізвище, спитав: «Звідки ти?» – «Із Запоріжжя». А він: «У нас Коробов в Одесі був». Він, як виявилося, пам’ятав мого діда, який очолював політвідділ пароплавства і до мореходки приїздив у форменному кителі.
Пізніше ми дізналися, що дід загинув у 1941-му: їх, політруків запасу, зібрали під Запоріжжям до ополчення, видавши буквально одну гвинтівку на декілька чоловік. Вони мали прикривати місто від наступу німців, на березі Дніпра. І – я запам’ятала татову фразу – розстріляли, як кошенят… Тато намагався знайти документи про загибель ополчення в архіві, та вони ніби були втрачені.
Після війни батько працював на алюмінієвому заводі слюсарем: на верстаті точив снаряди. У його бригаді працювали й полонені. Він брав уроки у професійного художника, полоненого німця, й у угорця Антона Токача, професора однієї з європейських академій. А потім тут же, при «Алюмінбуді», почав писати плакати, малювати. Він тоді голодував, жив у бараці в одному з селищ, яке повністю було забудоване згодом, там зараз стоїть Запорізький цирк.
До війни родина також мешкала у бараці. Дід викладав радіотехніку, збирав радіоприймачі. І, як виявилося, малював! Тато розповідав, що він просто шаленів від пахощів фарби, з якими працював дід. Але той йому не дозволяв навіть торкатися до своєї роботи. Й етюдник чіпати було не можна. Та коли одного разу тато намалював картину чорнилом та крейдою, дід, побачивши це, дав синові фарби.
Пізніше тато брав уроки у художника Миколи Миколайовича Писанка (1910-1996), який жив у Генічеську. Писанко був неймовірно талановитою людиною – багато малював, вів дитячу студію, був чудовим теоретиком кольору. В 1995 році вийшла друком його книга «Рух, простір і час в образотворчому мистецтві». Колір, якому він знаходить своє місце на полотні, – це абсолютно стійка закономірність».
Художнє коло Запоріжжя
До цього фрагменту розмови причетна мистецтвознавиця Ірина Миколаївна Ласка, яка свого часу і перечитала і доповнила наведений текст.
У Запоріжжі на початок 70-х років відсутність художнього музею у місті стала проблемою, що потребувала невідкладного вирішення. На той час майже в усіх обласних центрах активно розвивалися художні музеї – й ті, що перейшли до культурного контексту з минулих часів, і новостворені, зазвичай відокремлені з краєзнавчих художніх збірок.
Міська та партійна влада отримувала листи від зацікавлених верств населення, від художньої спільноти міста. Особливу активність проявили митці старшого покоління, які первісну художню освіту отримали у Запорізькій художній профшколі та після закінчення вишів залишилися у Києві та Москві (Сергій Григор’єв, Петро Сабадиш, Галина Гладишева, Марія Младова, Григорій Хомаза та інші).
Зацікавлені у створенні музею були й молоді запорізькі художники. Їхній представник – депутат Володимир Коробов – обстоював ідею у міськраді. Безпосередньо ж вирішувати задачу створення музею довелось Миколі Кіценку, на той час заступнику голови виконкому облради, і Степану Кириченку, начальнику обласного управління культури.
Будівлю, в якій нині розташований художнй музей, будували довго, передбачалося різне призначення закладу. Одним із останніх було рішення використовувати його в якості шкільних художніх майстерень.
«Я тоді навчалася у Києві, – згадувала Наталія Коробова, – приїздила додому й ходила з батьком дивитися на будівництво».
На першому поверсі були приводи під верстати, на другому – кімнати-класи. У цьому приміщенні й вікна планувалися блочні, як для промислових об’єктів (такими вони й залишалися аж до ремонту в 2008 році).
Потім станіни з підводками, з електрикою – викорчували, вивезли та постелили звичайну дерев’яну підлогу (яка також протрималася до ремонту).
А майстерня художників за нинішньою адресою вул. Незалежної України (40 років Радянської України на той час) будувалася спочатку як перукарня. Та брат художника Станислава Шинкаренка, займаючи посаду заступника голови облвиконкому, взявся допомогти митцям. І коли на початку 60-х років організовували Запорізьке відділення Спілки художників, за його сприяння було прийняте рішення передати цю перукарню художникам як творчі майстерні.
Тут працювали багато художників: спочатку Василь Скрипник, Федір Шевченко, Станіслав Шинкаренко. Потім прийшли Віктор Швець, Валентин Шаврин, Леонід Яворський (пізніше, коли одружився із відомою майстринею народного ремесла Лізою Мироновою, він переїхав до Києва).
«Мій тато Яворського у Києві «продавав» як незаконнонародженого сина Хрущова. Той був лисий, товстий, і дуже схожий на генсека. Коли Яворський приносив картини на виставку, на нього скоса дивилися, а тато нашіптував: «Знаєш, хто це? Це ж син Хрущова!» – «Та ти шо! А схожий». Картини продавалися миттєво», – розповідає дотепні обставини часу Наталія Коробова.
Працював у цих майстернях і театральний художник Петро Вольський – тоді ж він написав дитячий портрет Наталії, що зберігається в родині. Працювали метри запорізького живопису з часів Запорізького товариства художників – Костянтин Редін, Володимир Гончаренко.
«Те, що зруйнований розпис Леоніда Яворського и Лізи Миронової («Курені» в Києві та «Козачий дозор» на Космосі у нас, у Запоріжжі), – вважаю страшним варварством! – говорить Наталія Коробова. – У всьому світі роботи відомих художників бережуть століттями. Ліза Миронова була дуже незвичайною людиною. Її ім’я було в одному ряду, наступним, за Марією Примаченко. Ліза ткала на станку, вишивала, шила… Знала досконально усі народні ремесла.
Ще згадаю, – у післявоєнний час була така категорія художників: сухачі. Вони писали портрети вождів за трафаретами. Платили за таку роботу небагато, але якщо встигнути «натерти» до сотні портретів на місяць, збиралась непогана сума.
А ось написання портретів вождів – це була «золота» робота художників. Мені, молодій художниці, в 70-ті виділяли два-три портрети на місяць. Виконувала я їх, максимум, за тиждень. За це отримувала стабільну зарплатню 120-140 рублів. На цю роботу видавали фарби, пензлі, вистачало й на утримання майстерні».
Згадуємо етюд Володимира Коробова 1952 року – «Проспект будується». Змальоване будівництво у районі бульвару Шевченка (тоді Жданова). На місці, де нині знаходиться міськрада, ще стояли вознесенівські хати. Та вже проглядалася сучасна вулиця 12 Квітня (отримала назву пізніше) та вулиця «Правди» (нині Жаботинського). Район практично весь будували полонені німці та японці. Тато розповідав, що японці щоранку приходили на роботу в білих сорочках та, що було особливо вдивовижу, – у білих шкарпетках. Саме японці виконували найважчу фізичну роботу – мостили камінням дороги у дворах новобудов на Шостому селищі, на Металургів і у кварталі, що став візитівкою архітектора Георгія Вегмана.
Запорізький пейзаж Володимира Коробова
Володимир Коробов був знайомий і спілкувався з видатним художником і колористом Миколою Глущенком. Зустрічалися вони у Седнєві, в Будинку творчості художників.
Працював Володимир Коробов дуже скрупульозно. Коли брався за роботу на історичну тему, ходив до музею, писав етюди кольчуг, шоломів… «Пам’ятаю, як він сам майстрував щити: робив основу і обтягував тканиною, надаючи форму, – розповідає Наталія Коробова. – Брав мотоцикл, саджав художника Ваню Оберемка, нарядженого, як воїн, на етюди, на Хортицю. І Ваня стояв, дивуючи рибалок, що пропливали повз берега, своїм дивовижним виглядом. А Коробов писав його, непомітний, поряд. Одна з картин того часу була продана до Великобританії, потім потрапила до Сполучених Штатів. А етюд тих років я подарувала Віталію Шлайферу, нині це експонат Музею зброї.
Батько вчився всюди і завжди – на натурі, в музеях, на виставках. Не визнавав такого, щоб художник був тільки портретистом або пейзажистом. Вважав, що художник має вміти писати все. І мене тому ж вчив».
Помер Володимир Коробов 23 травня 2001 року… У Запоріжжі залишається багато людей, який торкає його творчість, його характер.
Володимир Коробов та молоді актори театру VIE
І от, як тільки наступив сьогоднішній ювілений день, згадав Володимира Коробова Wolt Shkar у соцмережі Facebook: “…я хочу сказать об этом чудесном человеке. Сплошная доброта и неимоверный сверхъестественный юмор, который он называл по-Одесски – хохмами. А он вообще-то одессит. Его шутки (хохмы), украшали моё детство и юность каким-то юмором почти за гранью. Так шутить могли совершенно редкие и неординарные люди. Мы все, кто Вас знал, будем помнить о Вас, Владимир Андреевич! Вы всегда в нашей душе с нами!”
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото з архіву авторки та Театру юного глядача
