Наприкінці серпня, точніше – 29 числа, сторінка Українська перемога нагадала про людину, яка залишила по собі об’ємні спогади про Україну, та головне для нас – численні факти про життя нашого міста в часи Визвольних змагань 1917-1920 років. Бо його молодість припала на революційні події, які призвели до закінчення історії російської імперії. А може, у перетворення її в імперію радянську.
Гаврило Максимович Гордієнко – український науковець-ботанік, журналіст, педагог, викладач УТГІ (Український Технічно-Господарський Інститут) в Мюнхені, чільний член УРДП (голова Партійного Суду), мемуарист, автор тритомних спогадів «Під щитом Марса», активний учасник Перших Визвольних Змагань на Запорожжі, вояк Запорожського корпусу Дієвої Армії Української Народньої Республіки, вояк запорожських повстанських загонів: «Лисогірський Повстанський Партизанській Курінь», «Вовнізький Повстаньский Відділ», «Український повстанський Хортицький курінь», бунчужний повстанського загону «Чорна Хмара». Опублікував тритомну книгу спогадів «Під щитом Марса» (Філадельфія, 1976–77; 1983) про Олександрівськ на початку XX століття.
Це зі сторінки «Порохівниця» – https://porokhivnytsya.com.ua, яку наповнює безцінною історичною інформацією запорізький історік Юрій Щур.
Писав про нього й невтомний Сергій Латанський – художник, педагог, який зберіг багато фактів про запорізьке життя та наших людей. https://esu.com.ua/article-31162
Гаврило Максимович Гордієнко народився у місті Олександрівську (нині Запоріжжя). А помер 29 серпня 1982 року в Філадельфії, де й похований на цвинтарі св. Андрія у Савт-Бавнд-Бруку. Тож, 29 серпня минуло 44 роки від дня смерті українського вояка, науковця й мемуариста Гаврила Гордієнка.
Та ось яким та як Гаврило покинув рідні місця, які згодом стало містом Запоріжжям (
У кишені – шматок хліба вагою приблизно 150 грамів і понад двісті набоїв. За спиною – рушниця. Перед ним – дошка, приставлена до борту пароплава.
Так 18-річний Гаврило Гордієнко залишав Крим. Козаки пробралися на корабель без дозволу, але вірили: їх доправлять до Румунії, а звідти – назад до Армії УНР. Боротьба за Україну ще не закінчилася.
Він народився 1902 року в Олександрівську – нинішньому Запоріжжі. У 1916 році закінчив вищу початкову школу. У 16 років в 1918-му вступив до Самокатної сотні 2-го Запорізького полку Армії УНР. Так називали військовий підрозділ, який пересувався на велосипедах.
Після розформування сотні Гаврило повернувся додому. Але вже навесні 1919 року знову взявся за зброю.
Лисогірський повстанський курінь починався з кількох юнаків, більшості з яких було від 15 до 18 років. Вони обстрілювали більшовицькі пароплави й човни, на деякий час перерізавши сполучення Дніпром. Згодом до них приєдналися добровольці з навколишніх сіл, і загін виріс до двохсот людей.
Повстанці билися біля Лисої Гори, вирушили на допомогу повстанню в Нікополі, тримали оборону проти бронепотяга й артилерії. Та сили були нерівними. Після відступу виснажений загін прибув до Верхнього Рогачика.
Там їх оточили й роззброїли. Частина хлопців встигла сховатися, але Гаврило не захотів залишати побратимів. У полон потрапили 27 чоловіків і дві дівчини, яких у загоні називали Марусею Першою та Марусею Другою.
Дорогою до Мелітополя один із місцевих командирів хотів уночі розправитися з полоненими. Їх урятував старший конвоїр, який заявив, що відповідає за них головою.
У Мелітопольській в’язниці повстанці провели три тижні. Щоб не втратити глузд від бездіяльності, навіть складали «бойові зведення»: вошей називали ворожою піхотою, а бліх – кіннотою.
Коли почалися допити, хлопці домовилися повторювати одну історію: нібито шукали роботу, випадково зустріли знайомих серед повстанців і приєдналися до них.
Гаврила викликали двадцять першим. Він повторив те саме. Один із комісарів запитав, чи всі вони сидять в одній камері. Почувши відповідь, члени комісії розсміялися – задум був надто очевидним.
За кілька днів старий наглядач відчинив двері й наказав усім забиратися. В’язні не повірили. Лише Гаврило та Олександр Кошель повільно дійшли до воріт, виглянули назовні – й кинулися в поле. Решта вирішила спершу вимагати офіційні посвідки.
Гаврило й Олександр ішли до ночі, ховалися серед ланів, їли недозрілі зерна пшениці та ячменю. У німецькій колонії Пришиб їх нагодували білим хлібом і молоком. За кілька днів обидва дісталися Олександрівська.
Пізніше Гордієнко сформулював правило, яке допомогло їм вижити: «Ціль наша не гинути, а здобувати!»
Невдовзі він знову повернувся до боротьби. Став бунчужним Хортицького куреня отамана Чорна Хмара, а під час спроби переправитися через Дніпро біля Біленького отримав поранення в груди.
Восени 1920 року курінь відступив до Криму. Коли довелося евакуюватися, козаки вночі приставили дошку до борту пароплава «Володимир» й один за одним вибралися на палубу. Уже у відкритому морі вони витягли з-під шапок свої шлики й знову стали військовою частиною при зброї.
Але повернення не сталося.
Гаврило Гордієнко навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах, став ботаніком і педагогом, працював на Закарпатті, долучився до організації Карпатської Січі. Після Другої світової викладав у Німеччині, а 1949 року разом із дружиною Неонілою переїхав до США.
Своє життя і боротьбу побратимів він описав у тритомнику «Під щитом Марса». Останній том вийшов уже після смерті автора.
Гаврило Гордієнко помер 29 серпня 1982 року у Філадельфії. До відновлення незалежності України залишалося дев’ять років.
Він прожив 80 років. Та у своїх спогадах назавжди залишився тим 18-річним козаком, у якого було 150 грамів хліба, двісті набоїв і тверда віра: боротьба за Україну ще не закінчилася…
Його спогади більш ніж сторічної давнини про наше місто будемо читати, бо там багато відповідей знайдеться й на сучасні питання.
https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/5134/file.pdf
