Зізнаюся чесно: ювілейні концерти — не моя найулюбленіша жанрова форма. Коли знаєш, що наступні півтори-дві години слухатимеш музику одного автора, та ще й автора академічної сучасної музики, — мимоволі пригадується анекдот про одного дуже знаменитого композитора. Йому закинули, що новий балет за мелодикою нагадує щось із попередніх творів. «Ну то й що дивного, — відповів маестро, — обидва я написав». У душі, певно, образився. Але посміхнувся саркастично. От і я боялася опинитися на місці того критика.
З іншого боку, коли художник робить персональну виставку, він намагається показати себе якомога ширше і різнобічніше. Побачивши назву «Ювілейний вернісаж Наталії Боєвої», подумала: назва зобов’язує. І не помилилася.
Музика, що заповнює простір щільно
У великій концертній залі Запорізької обласної філармонії цього вечора було тісно від музики. Не в метафоричному — у буквальному сенсі: вона заповнювала простір щільно, не лишаючи місця для байдужості. Сцена освітлена, оркестр налаштований, і ось перший акорд «Святкової» увертюри для симфонічного оркестру — починається вечір спогадів та натхнення, присвячений ювілею заслуженої діячки мистецтв України, композиторки Наталії Іванівни Боєвої.
Музичний світ Наталії Боєвої народжується зі щирих почуттів, пам’яті, любові до рідної землі, української пісенної традиції і безмежної віри в людину. Більше півстоліття творчої праці, десятки симфонічних, камерних, вокальних творів, прем’єри і фестивалі, учні й студенти — і незгасне вміння дивуватися красі.
Ось забриніли «Почуття» у виконанні соліста, лавреата міжнародних конкурсів Артура Остапчука у супроводі оркестру. Від найтонших до найглибших – вони хвилювали і підносили. А потім флейта з флейтою-пікколо, якими майстерно володіє солістка Анастасія Косюк занурили слухачів у безмежжя народних мотивів у «Пасторалі» та «Веселці».
Наталія Іванівна якось зізналася: «Моя справжня любов — це поезія. З неї починається кожен ранок». Відчувалося. Слово Франка в її музиці знаходить нові інтонації, і те, що могло б видатися звичною хрестоматійною ілюстрацією, перетворювалося на живий і тонкий діалог. Юлія Якса — солістка Запорізької обласної філармонії, лауреатка міжнародних конкурсів — подарувала «Червону калину» та «Христос Ісус» з такою природністю, наче співала не зі сцени, а для когось близького.
Концерти як сповідь: діалог між людиною і світом
«Одна крапля сльози здатна розповісти більше, ніж багато слів»…
Особливе звучання однойменному твору додавав вібрафон — інструмент, наче створений для сповідей. Заслужений артист України Віталій Солом’янчук грав так, що в залі завмирали.
Жанр концерту завжди був простором великого творчого діалогу — між солістом і оркестром, між людиною і світом. У музиці Боєвої цей діалог сповнений драматизму, ліричних роздумів, яскравих емоційних контрастів. Концерт № 2 для фортепіано з оркестром (друга частина) у виконанні заслуженої артистки України Ілони Турчанінової — тієї самої, кому він і присвячений, — лунав, як щира розмова між двома близькими людьми. Київ, Дніпро, Одеса вже вітали цей твір оваціями. Тепер аплодисменти композиторці та виконавиці щедро дарувало і рідне місто.
Не менш вражаючим став Другий концерт для скрипки з оркестром — написаний 2021 року і присвячений видатному українському скрипалю Дмитру Ткаченку, який і став першим виконавцем. Ця музика відкриває внутрішній всесвіт людини. Тут є і біль, і пошук сенсу, і самотність, і бунт — скрипка то молиться, то ніби веде відверту розмову із власною долею. А фінал — це перемога світла над відчаєм, гармонії над хаосом, людяності над обставинами. Як казав Стефан Цвейг: саме в найглибшій темряві народжується прагнення до світла. На ювілейному вечері цей твір виконав гість з Дніпра — лауреат міжнародних конкурсів Костянтин Цацин. Його хотілося слухати ще і ще.
«Молитва до дитяти» і слова з серця
Окрема сторінка вечора — вокальний твір пані Наталії «Молитва до дитяти» на вірші Григорія Лютого. «Поглянь, дитя, яка вона красива, твоя земля… А ти – її зірча…» Юлія Якса та Микола Квєтков голосами наче малювали степ, Дніпро, священну Хортицю, переливали до душ батьківську ніжність і мудрість поколінь.
Орган – це завжди урочисто. Завжди пишно. Завжди могутньо. А коли сольний голос вплітається до симфонічного, це взагалі щось неймовірно піднесене. І кожен думав про особисте, по-своєму продовжуючи слова Габрієля Гарсіа Маркеса: «Якби на мить Бог забув, що я лише ганчіркова лялька, і подарував мені ще трохи життя, то я…»
Після концерту на сцену вийшла сама Наталія Іванівна. Вона говорила про академічний симфонічний оркестр — «Як я люблю вас, скільки років ми разом». Про диригента Олександра Горлова — «Він виконав так, ніби почув мене, почув, як я чую». Про друзів-музикантів Ілону Турчанінову, Віталія Солом’янчука, Анастасію Косюк, Артура Остапчука, Костянтина Цацина — «Любі мої!». Про філармонію — «Це моя перша любов після консерваторії». Про її очільницю заслуженого працівника культури України Ірину Конареву — «З її приходом філармонія стала місцем свята». Прості слова, сповнені любові.
…Щаслива, що мої перестороги не справдилися: музичний вернісаж Наталії Боєвої виявився неймовірно яскравим, барвистим, багатогранним — і без жодного переспіву себе самої. Вечір нагадував карнавал дарунків: композиторки — виконавцям, виконавців — слухачам, а щедрі оплески тих та інших — авторці цих чудових творів. Музика якої навчила слухати, співпереживати і відчувати.
З ювілеєм, шановна Наталіє Іванівно! Многая літа!
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
