Це про жагучу любов до коней. Про здатність переборювати складнощі. Про безмежну відповідальність. І про те, як знайшли і підтримують одна одну у нелегкій справі рятівництва жінки з Запоріжжя та Нікополя, які облаштовують у Михайлівській сільській громаді Іпоцентр «Ніко».
А починалося в обох дуже по-різному.
Чому не можна тримати одну кобилу
Ніна Ковалів усе життя прожила в Запоріжжі, працювала бухгалтером, керівником. Близько 10 років тому доля привела її на роботу до ДП «Запорізький кінний завод», що у селі Трудове Новомиколаївського району. До цього жінка справи з кіньми не мала, інколи лише каталася верхи на Хортиці. Але щоб закохатися, – таке й до голови не могло зайти. Робота на заводі, особливо на керівній посаді у 2019-2020 роках була напружена і нервова, але пані Ніну почало тягнути до коней. Просто нестримно. І жінка сказала собі:
“Поки не заведу власних коней, не заспокоюся”.
Спочатку у неї з’явилася одна вибракувана кобила. Як пояснила пані Ніна, на заводі викохували породистих рисаків. І коли зі ста голів треба обрати 20-ть, залишають тих, у кого найкращі показники. Це не означає, що інші 80-т погані. Може, у кобили прекрасний характер, але для подальшого розведення вона не годиться. Вибракуваних продають бажаючим – не для спортивних змагань чи розведення, а для інших цілей.
Тож, з’явилася перша кобила. Але коні – тварини табунні. У Європі одну конячку навіть забороняють тримати, їй потрібен напарник, хоча б поні. Тож невдовзі пані Ніна придбала ще одну вибракувану кобилу. А потім і жереб’ятко.
“На початок війни у мене було три тварини. Я не думала ніякого клубу створювати, просто тримала їх для себе. Коли звільнилася з заводу, потрібно було мати для утримання щось своє”.
У пані Ніни дача в Михайлівській сільській громаді, і вона почала моніторити, чи є десь поруч земля з недобудовою. Таку ділянку вона придбала за рік до початку повномасштабного вторгнення у селі Нагірному. Там була просто цегляна коробка, умов для життя не було. Жінка мешкала у Запоріжжі, доглядати за кіньми найняла хлопця, і сама часто приїздила їх провідувати. А коли прийшла велика війна, у місті стало страшно, і сім’я переїхала до села й почала облаштовуватися.
Швидко перетворити цегляні стіни на повноцінне помешкання не вийшло, коштів не вистачало. На той час пані Ніна була вагітна, не знала, чи зможе народити нормально, інших коней прогодувати. Одну кобилу довелося продати…
“Після цього я сказала собі: жодну тварину більше не продам. Бо хоча перевозили кобилку до нових господарів у нормальних умовах, і там за нею доглядали, але за місяць вона померла. Це був такий удар для мене. Коні дуже прив’язуються до людей”.
Врятована Зара убезпечує дівчатко
Проте якщо продавати коней пані Ніна не бажає, купувати – то інше. Пішов другий рік війни, з грошима справа більш-менш стабілізувалася, але купувала їх не для розваги: гривасті усе частіше потребували допомоги.
Пані Ніна підписана у соцмережах на більшість «кінських» груп. І якось побачила там оголошення про поні Зару. Хазяї виїхали до Німеччини, а до Зари інколи сусіди навідувалися. Давали їй поїсти, але в спеку ні води у неї не було, ні сіна…
Жінка приїхала дивитися поні, а конячка стоїть в гаражі одна-однісінька й нещасна. Одразу зателефонувала господарям і умовила їх, що гроші за Зару віддаватиме частинами. Бо місяць, поки жінка їх назбирає, бідна тварина не протягне.
Врятована Зара дуже вдячна пані Ніні, а за її маленькою донечкою бігає, як собачка, і дозволяє малій із собою гратися. Тим самим оберігає дівчинку від небезпеки. Бо дитина мало не перші свої кроки зробила до загону, де стояли рисаки з заводу. Хоч і вибракувані, вони ж породисті, трепетні, полохливі, від найменшого шелесту починають бігти, ще й на великій швидкості. Або так хвицьнути, що копито може в голову прилетіти. А з поні Зарою гратися можна спокійно.
Потім пані Ніні подзвонили волонтери, попросили прилаштувати евакуйовану з-під Оріхова кобилу. А ще пізніше жінка викупила з однієї конюшні на Хортиці коня Орландо. Після травми ноги він не міг швидко бігати. Жінка придбала його за «м’ясною ціною». Аби не вона…
П’ятьох коней утримувати стало важко, сіно дороге… Ніна Ковалів побачила у соцмережах, як у київських стайнях проходять відновлення військові. І це навело її на думку: чому б не створити іпоцентр у нашій місцевості? Щоб коні хоч на утримання собі заробляли без надмірних перевантажень, а спілкування з ними стало розрадою для дорослих і дітей, цивільних і військових.
Як народився Іпоцентр з соціальною метою
“Я не професійна вершниця, навчити їздити верхи не можу. Але у роботі, як-то кажуть, з землі можу допомогти. Тобто навчити, як правильно поводитися з кіньми, познайомити, з якого боку треба підійти, трошки кроком проїхатися – це все дуже заспокоює. Побачила, що це дуже затребувано, у мене є спокійні коні, тож це треба робити”.
Та, перш ніж запрошувати людей, потрібно було облаштувати територію.
Пані Ніна кілька разів проходила навчання з зеленого туризму, написання грантових заявок.
“До певного часу мені не везло, та на одному із заходів пані Наталя Селюкова так впевнено розповідала, як формулювати мету, складати бізнес-план і взагалі як правильно писати заявки, аби вони були успішними, що я спитала, чи можна доєднатися до навчання. Пані Наталя відповіла, що я можу підписатися на групу «Безпечний простір для жінок і дівчат» і слідкувати за анонсами, взимку може трапитися слушна нагода, бо має початися проєкт «ФОРСАЖ» («Безпечні простори для жінок і дівчат» і «ФОРСАЖ» – багатоетапні проєкти ГО «УкрПростір», який очолює Наталя Селюкова. Вона ж є тренеркою на багатьох заходах – ред.) Так я і зробила”.
Поради, отримані у «Безпечному просторі», подіяли. Взимку Ніна Ковалів пройшла навчання від Червоного Хреста України по підприємництву, а в грантовій заявці прописала соціальну мету:
“Допомагати коням з прифронтових територій”.
І виграла грант на облаштування території.
У тому числі на зйомні альтанки для гостей іпоцентру і кіоск-фургончик, який у разі чого можна використати і для евакуації коней. Взагалі-то це мобільна кав’ярня, устаткування для якої пані Ніна виграла за кілька місяців у проєкті «ФОРСАЖ».
“В принципі, своєї мети – перетворити витратне хобі на бізнес, щоб допомагати і коням, і людям на прифронтових територіях, – я досягла. Почали працювати, раз на тиждень приходили військові на відновлення, хтось приїздив просто поспілкуватися з кіньми, відпочити на природі. Але…”
В усіх справах Ніні Ковалів допомагав чоловік, досвідчений кіннотник. Та на початку липня його мобілізували до війська. Пані Ніна лишилася одна з крихітною донькою, п’ятьма кіньми на руках. Плюс бухгалтерська робота і велика хата, яку ще робити й робити. Жінка розгубилася: який вже там подальший розвиток іпоцентру «Ніко»?..
Та недарма кажуть: “Коли Бог зачиняє двері, він прочиняє вікно”.
У момент розгубленості їй зателефонувала кіннотниця і ветеринарка з Нікополя Тетяна Лобода, яка час від часу допомагала, коли треба було копита підточити, зуби коням полікувати чи й делікатну операцію зробити. Тетяна пожалілася, що обстріли почастішали, немає де сіна взяти. “Переїзди до мене!” – запропонувала пані Ніна. І дуже скоро до «Ніко» переїхала пані Тетяна з двома синами і … вісьмома кіньми, а ще собаками, кішками і совою з пораненим крилом. Пані Тетяна виявилася за натурою такою ж рятувальницею, як і пані Ніна.
Від чужої конюшні до власного «Ранчо Біла Підкова»
Таня в коней була закохана з малечку. До такої міри, після школи пішла працювати конюхом на стайню у селі. Робота була «доба на три», тому їздила туди з Нікополя громадським транспортом. Потім стала коноводом, вершницею, інструктором, ще й ветеринаром.
У 2013 році пані Тетяна купила першу кобилу. Потім другу. Третю. До певного часу усі вони жили при будинку й городику на шести сотках, де кожен квадратний сантиметр був упорядкований під потреби коней. А коли їх стало вже четверо плюс віслючок, Тетяна придбала ділянку з виходом на поле, зі смітника зробила конюшню, і на початок повномасштабного вторгнення на її «Ранчо Біла Підкова» (зауважте: не золота, не срібна, а просто біла!) було вже більше 30 коней.
Так склалося, що у більшості ім’я починалося з літери «М». Починаючи з першої Мусі, були серед них Манго, Медея, Мазаль, Мері, Махіна, Молнія, Мантікора, Мазун, Малиш і навіть Моцарт. А ще Галина Марківна – кобилу з таким чудернацьким іменем пані Тетяна купила за оголошенням «Продам кобилу на м’ясо». Тварина була – шкіра й кістки. Тетяна її відгодувала й підлікувала. Власне, як і багатьох інших своїх вихованців, на яких без її втручання чекала би сумна доля.
При «Ранчо Біла Підкова» був і міні-зоопарк. Страуси, лиси, білки, єноти, тхори, павичі, барани, кози… Єнотовидного собаку і лисичок пані Тетяна викупила з притравочних станцій (місце, де мисливці можуть натаскати собаку в умовах ідентичних реального полювання – авт.). Цесарочки й павичі з’явилися після того, коли сини Тані почали цікавитися, чому домашні курки не такі красиві. Ну, а пара кроликів – бо просто симпатичні й удвох їм не сумно. Але більшість тварин і птахів також потрапила до пані Тетяни після травми чи поранення – їх приносили сусіди та знайомі. Вона їх «ставила на лапи» чи «на крило», і так вони у неї і залишалися.
“До війни приїжджали люди і на екскурсії, і на прогулянки, і на заняття, – розповідає пані Тетяна. – Я маю розряд з конкуру, тож готувала когось до змагань, і без призів мої вершники не залишалися.
З лютого по квітень 2022 року напруга була страшенна. Не всі коні з тих 30-ти були мої. Ще до повномасштабного хтось із власників тримав своїх коней у моїй конюшні… А тоді ще голів додалося. Бо до великої війни у Нікополі було три конюшні. З її початком власниця однієї поїхала до Польщі і попросила шістьох коней у себе потримати, інша власниця пішла до війська.
Було дуже важко. Люди допомагали, привозили сіно, і ми навіть з окупованої території врятували чотирьох корів і двох телят. Але їх треба годувати, доїти… Усе на моїх плечах. Допрацювалася до підозри на інсульт і відчула, що треба хоч якось передихнути.
В Ірландії добре, та вдома краще
Друзі розповіли, що можна виїхати до Ірландії. Там люблять коней і є багато стаєнь. Тож почала телефонувати власникам коней, щоб вони їх забрали. А своїх прилаштовувала по двох областях. Когось вдалося продати за дуже малі гроші, але я знала, що вони потрапляють у гарні умови. Плюс усю амуніцію, яку я збирала десять років, розпродала за дві години по мінімальній ціні”.
Восени 2022 року з двома синами і 1800 євро у кишені пані Тетяна вирушила в дорогу. Літак, потяги, кілька країн навпростець… Врешті дісталися до Ірландії. Порахувала гроші і побачила, що залишилося менше 500 євро. Назад дороги не було. На неї треба було заробити.
Пані Тетяна розповідає, що потрапила в гарні умови в центральній Ірландії. Майже одразу вдалося влаштувати дітей до школи. У трьох кілометрах від помешкання була конюшня. Зателефонувала знайомому, який міг її порекомендувати. “Коли зможеш вийти на роботу?” – “В понеділок молодший син іде до школи”. – “От у понеділок і виходь”.
“Пішла. Показала, як їжджу, – згадує пані Тетяна. – Приступила до роботи. Серед іншого, тренувала там коней, які коштують по мільйону євро. Але ж мови не знала. За 5 місяців англійську, крім сіно/солома/відро не вивчила. Правда, там працював літній поляк, майстер спорту. Ми трошки розумілися”.
У будні дні пані Тетяна працювала, поки сини були у школі, бо в Ірландії дуже дбають, аби діти весь час були під опікою. А на вихідних працювала і вісім, і десять годин, і на канікулах, і на святах. Навіть 1 січня о 7.00 була на конюшні, бо тваринам треба їсти й пити. Але загалом було непогано.
“У нас усе одно краще, – каже пані Тетяна. – Там я якось на тренуванні розбилася: струс мозку, забиті ребра, синяк з плеча до ліктя, викрутила коліно… Три дні відлежувалася, а більше не витримала – і далі працювати. Бо треба було грошей заробити на дорогу додому. І аби вдома ще щось зробити, конюшню відновити”.
Так, наприкінці березня 2023 року Тетяна Лобода повернулася в Україну. На моє здивоване: “Чому???” – жінка відповіла: “А коні? Я ж їх залишала у друзів-знайомих на певний термін. І мала їх забрати. Не могла покинути”.
Там була ще така історія. Двох своїх коней – Малиша і Рижика – Тетяна залишала у знайомих з Розумівки. У Рижика складний характер, подруга не раз пропонувала його продати, та ціну пропонували «м’ясну», і хто зна, до кого б Рижик потрапив. Аж тут якимось дивом знайшовся покупець зі Швейцарії, йому Рижик дуже сподобався, і ціну чоловік запропонував пристойну. Тож пані Тетяна поспішала додому, аби з Рижиком попрощатися. А ще – взяти участь у змаганнях, які мали відбутися 25 березня 2023 року у тій самій Розумівці. Разом з Малишем.
До пані Тетяни Малиш потрапив трирічним рисаком (за народженням), але зовсім не об’їждженим. До цього півтора роки його господарем був циган, який начебто і любив коня, проте тримав його у тісному стійлі і зовсім з ним не займався. Коли циган після продажу передав повід Малиша Тетяні, то сказав: “Ти перша на ньому їдеш”.
“Ми удвох з Малишом навчалися їздити риссю, галопом, брати бар’єри. Потім пішли змагання, перемоги”.
…Малиш навесні 2023 року після довгої павзи був не у кращій формі (“Мені здавалося, він усе забув!”). Але зустріч з хазяйкою, певно, подіяла на нього як живильний еліксир. На змаганнях у Розумівці вони стартувала усі шість маршрутів, і за два дні здобули чотири призових місця і один кубок.
Про турботи і важливість інтуїції у прифронтовому регіоні
На змаганнях же Тетяна знайшла і роботу. Познайомилися там з людьми із Кам’янського, їм треба каструвати коника. “До них поїхала, потім до Дніпра, там знайома конюшню тримає. Вона запропонувала нею покерувати. Я подумала: кінець березня, сіна в мене немає, нова трава ще не виросла, чим я свій табун годуватиму? Тож у квітні й на початку травня коней знайомої до ладу привела, бо взимку ніхто на них не займався, об’їздила ще четверо чи п’ятеро коней, а потім знайшла собі заміну і поїхала додому своє поголів’я збирати”.
До пані Тетяни повернулися 12 коней. На зароблені кошти жінка світло зробила на конюшні, щось підремонтувала. Зима 2023/2024 року була важкою. Не вистачало кормів. І небезпека насувалася, почастішали прильоти.
“Сиджу я 26 квітня 2024 року поміж своїх коней на полі, і відчуваю, що треба виїжджати. У мене таке передчуття вже було у вересні 2022 року. Виїхала 30 вересня, а за пару тижнів в стайню були прильоти. І зараз чуйка така сама”.
Тетяна знайшла за 60 кілометрів від Нікополя стару недіючу ферму коло озера. Огородила довкола озера пасовисько електропастухом і перевела туди коней. Їздила до них час від часу, а займалася ветеринарією, бо цих її послуг багато кіннотників потребувало.
“А восени мені телефонують, що мій табун прорвав електропастуха і втік у бік Нікополя. Забігли за 30 кілометрів, кілька днів їх шукала. Осіння міграція, мабуть. Довелося забрати додому. Бо якось же з дому починала. Пару довелося продати, щоб сіна купити. Зиму перебули, весну… А нещодавно бачу: стріляють більше, з роботою складно, бо не можу поїхати на два-три дні копита розчистити чи операцію зробити, вони кожного дня їсти-пити хочуть”.
У порівнянні з минулим роком ситуація ускладнилася. Минулого року пані Тетяна купувала тюк сіна за 50 гривень, а цього року він коштує 200 гривень – і його майже немає! Хоч би поніка продати, аби сіна купити. Пані Ніна обіцяла… Та склалося інакше і на краще.
У партнерстві справа піде
“Я запропонувала Тетяні переїхати зі своїми кіньми до мене, – каже Ніна Ковалів. – З одного боку, я виконаю свою соціальну мету, а з іншого – Тетяна підтримає подальший розвиток іпоцентру як досвідчений та фаховий кіннотник. Та ще й дуже вправний ветеринар. Тетяна – просто «універсальний солдат».
Отже, тепер у назві іпоцентру «Ніко», будуть не тільки мої ініціали та слово «коні» по складах навпаки, але й частинка Нікополя”.
Пані Тетяна переїхала до пані Ніни з усіма кіньми, а також морськими свинками, курками, кішками, собаками та совою. Тож жінки запрошують бажаючих до іпоцентру «Ніко» в селі Нагірне на кінні прогулянки та тренування в тихому та мальовничому місці, на фотосесії й екскурсії по стайні. І відпочинок серед симпатичних тварин. Компанії можуть орендувати альтанку.
Телефонуйте, бронюйте, спілкуйтеся з кіньми та гостинними Ніною і Тетяною, реанімуйте нерви!
А якщо молодь чи старші підлітки, які зітхають по конях, не можуть знайти собі заняття на канікулах, їх ласкаво запрошують до іпоцентру «Ніко», попрацювати на волонтерських засадах. Робота по силах – погодувати, напоїти, прибрати, гриви розчесати. А по роботі – і на огорнутих їхньою турботою гривастих поїздити).
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та зі сторінок у соцмережах Ніни Ковалів та «Ранчо Біла Підкова»
Замість післямови
Після розмови з пані Ніною та Тетяною “МИГ” навідався до Іпоцентру “Ніко”. І на власні очі переконався, що усім коням там добре, а на відвідувачів і відвідувачок господині дуже чекають!
Фото з натури зроблені під час того незабутнього візиту.
Збираюся туди ще і вас, любі читачі, запрошую! Тиша, спокій, коні, краєвиди…
т. 050 902 50 81, Тетяна
КОМЕНТАР
Наталя Селюкова, очільниця ГО «УкрПростір»:
“В іпоцентрі «Ніко» однієї з наших грантерок Ніни Ковалів відбувся нетворкінг для жінок з проєкту “ФОРСАЖ”. Вчергове отримала задоволення від успіхів підтриманих бізнесів, відкритості та готовності до партнерств”.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
