Наші
Радісні миті осені запорізького добровольця Сергія Серікова
У себе на сторінці в соцмережах волонтер з 2014 року та український патріот від народження Сергій Сєріков (позивний Іван Сірко), якось відзначив, що «робити добрі справи – це значить приносити радість не тільки оточуючим людям, а й собі». Ось і вирішив я зібрати в коротку фотоісторію кілька осінніх миттєвостей радості Сергія, з яким, до речі, ми зовсім недавно – наприкінці вересня, пили каву в Запоріжжі, а за кілька днів він надіслав мені фото з Німеччини з коротким повідомленням: «День Територіальної оборони України, День вчителя та День об’єднання НДР з ФРН разом з друзями ознаменував акцією на підтримку прискореного вступу України до НАТО, який вже підтримали 10 країн. Причому однією з перших була Німеччина». Плакати для учасників акції виготовила донька Сергія Аліна, юна художниця, яка навчалася до рашистської окупації Запорізької області в особливій – творчій, скажімо так, гімназії «Дивосвіт» у Малій Білозерці.
Отже, трохи радості від мого невгамовного друга. Між іншим, апостол Павло якось цілком справедливо помітив: радість тільки тоді стає істинною, якщо ти їй поділився з ближнім. Втім, можливо, це не апостол сказав, що загалом не принципово.
Коли ми в Запоріжжі пили свою вересневу каву, Сергій із задоволенням пред’явив мені тільки-но отримане посвідчення добровольця територіальної оборони, яке йому вручило керівництво нещодавно створеного підрозділу Запорізької територіальної громади «Запоріжжя». До складу підрозділу увійшли колишні співробітники органів МВС і силових відомств, ветерани ООС, які мають досвід участі в складних військових операціях. Між іншим, на момент отримання посвідчення Сергій для свого підрозділу, до складу якого він увійшов на справжній добровольчій основі – без оплати за службу, виконав відповідальне завдання: доставив із Португалії спеціальну тканину для пошиття форми. Фінансово допомогли йому Іванка Баб’як, Євген Березовський, Ілля Алябушев та Андрій Хижняк. Незважаючи на те, що живуть вони у США та Канаді, про Україну пам’ятають і готові допомагати їй у міру можливостей. До речі, коли грошей на тканину не вистачило, Сергій додав власні.
Спеціальну гуманітарну допомогу віз у Запоріжжі волонтер, а тепер уже – офіційний доброволець тероборони, з Німеччини: Михайло Нікіпорець передав йому ходунки та милиці. Проте до Запорожжя вони не доїхали. «В Івано-Франківську, – розповів Сергій при нашій зустрічі, – на моїх очах упала немолода жінка: не втрималася. Виявилося, що вона – евакуйована з Харкова. У місті нікого не знає. Свою спецгуманітарку я вирішив віддати їй. Дуже вона була вдячна». Таких людей, як Сергій Сєріков, подумав я, слухаючи його розповідь, призначати б на розподіл гуманітарної допомоги – ніхто б не був скривджений, ніхто б не був забутий.
– Тепер ти колись у Запоріжжі будеш? – запитав я після кави.
– Як тільки зберу чергову партію гуманітарки, дам знати.
Володимир ШАК
Перший знімок – мій, решта – з архіву Сергія Серікова. Що на них зображено – зрозуміло без додаткових пояснень: усе, про що я розповів, ділячись радістю запорізького добровольця
