Шевченка багато не буває. Бо якщо постать вагома, то з кожної крихти слова, з кожної краплі художнього таланту сяє непідробне мистецтво… І завжди знайдеться особистісне, що стосується ніби тільки тебе.
Це може здатися неймовірним, та Шевченко в оновленій виставі «Тарасові сни. Заповіт» з моїм дівочим сприйняттям поета – співпав. Саме із Максом Березнером співпав, у хвацько заломленій шапці [його, до речі, хоч на монетах карбуй, уклін художниці Тетяні Власенко та й самому актору].
На уроках української літератури твори таки треба було писати за перевіреними підручниковими критичними текстами [одного разу я намагалася довести іншій вчительці, з російської літератури, невідповідність тези, що людина ніщо, а колектив – то наше все…]. Та завдяки вчительці Олександрі Димитрівні Січкар, красивій своєю поставою, грудним голосом та пишним волоссям… Тарас Шевченко був живий. Молодий. Закоханий наче гарячкувато, та ж виправдано: довго чекав можливості закохатися… Якось вона дала нам, школярам 70-х, поета – поруч із собою. Не у підручнику. А в реальнім житті. Зацікавивши мене назавжди. Я шукала Шевченка в оновленому київському музеї, бачила геніальну графіку у напівтемних для надійного зберігання залах та …деякі чужі прикраси на безцінних документах, ніби то їх забула не Тарасова любов, а архітекторка Мирослава Скорик [я з цим наполегливо не згодна, досі]. Я шукала Тараса у Щоденниках, написаних російською, вимученою. Бо мову я тепер знаю [за це й Олександрі Дмитрівні щоденно дякую, вона основу дала]. Шукала у художніх трансформаціях образу: баченням його Миколою Стороженком, Володимиром Немирою…
І був Тарас постаттю здебільше сумною, обставинами придавленою… І найбільше, що хотілося, – це його розігнути.
Аж тут, вчора, на передпрем’єрі у Театрі молоді – перед нами молодий, із прямою та впевненою спиною наш Тарас.
Тарасів від Максима Березнера дотепний та все розуміючий погляд кожна жінка в залі запам’ятала. І Тараса – Назара Бараннікова, із скуйовдженим пристрасним чубом, теж забути не вдасться… Полька прекрасна [Яна Новицька] ще поплаче за ним.
Хитросплетиво подій вистави, підкріплене Тарасовим поетичним словом, повертає його з неба на нашу землю запорізьку, хортицьку, на береги дніпровські…
Насичує енергією дівочу голоногу красу.
Наливає силою міцні шиї, руки, спини нашого запорізького козацтва.
Ці яскраві сцени реалізовані талантом Лариси Невєрової.
Режисер «Тарасових снів…» – Геннадій Широченко. Тексти та сюжет набули сучасного звучання завдяки Надії Петренко…
Ніжністю до Поета були сповнені ролі Любові Фріган та малесенької Софійки Фортус.
Білим відблиском життєвказу ходила поруч Доля [Анна Симонова].
І – ми мали наприкінці вистави ще одне відкриття.
За віконцем технічного приміщення промайнуло рідне обличчя. Автор відеоінсталяцій, із глибоким зануренням у різні моменти життя поета – Сергій Цевельов.
Його художня канва підтримала успіх усього творчого колективу.
Успіх безсумнівний.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
Вистави мають відбуться 9, 17 та 30 березня о 16.00.
