17 червня в актриси Ольги Самойлової день народження.
До справжніх ювілеїв Оля ще «не доросла», але мене не випадково попросили розповісти про неї.
Чому? Досить було почути від голови запорізького міського первинного осередку Національної спілки театральних діячів України Олени Алексєєвої кодове слово: «Маріуполь»…
Ольга Самойлова народилась і виросла у місті, від самої назви якого тепер боляче стискається серце. Не так давно, перед початком повномасштабної війни, Маріуполь гарнішав буквально на очах. Приїжджі неабияк заздрили тим, хто живе на березі смарагдоокого Азова…
Вітер напинав вітрила – і юну Олю вабили мандри. Школярка міркувала про професію археолога. Проте, зрештою, вступила до Приазовського державного технічного університету на транспортний факультет. Її фахом мала стати організація міжнародних перевезень.
Дівчина училася не без цікавості. Але ще більше Олю зацікавив, ба навіть захопив студентський театр естрадних мініатюр. Ним керував Володимир Деревянко. Водночас Володимир Іванович викладав у технічному університеті предмет із трохи дивною назвою «Художнє освоєння світу». Саме тоді Оля відчула: це те, чим я хочу займатися все життя!
Але закінчивши університет, щоб не сидіти на шиї в батьків, пішла працювати інженером-конструктором на потужне вагонобудівельне підприємство – завод «Азовмаш».
Вечорами навчалась у театральній студії Костянтина Володимировича Добрунова. Заради цього доводилося на годину раніше відпрошуватися з роботи. Спочатку Оля писала заяви «за власний рахунок», потім на неї махнули рукою: нехай…
Десь рік потому, враховуючи її гарне володіння англійською, на заводі запропонували привабливу й добре оплачувану посаду синхронного перекладача. Здавалося б, ось воно: здійснюється юнацька мрія про подорожі! Та в той час Ольга Самойлова вже мала на меті дещо інше.
Після закінчення театральної студії Добрунов запропонував їй стати актрисою академічного обласного драматичного театру. Важко було зважитися піти з заводу. Сміливий крок і навіть… жертва. Адже в театрі могли запропонувати лише ставку у чотири (!) рази меншу, ніж її заводська зарплата.
2005 року Ольга Самойлова прийшла у професійний драмтеатр. Водночас вступила на заочне відділення Харківського національного університету мистецтв імені І.Котляревського.
До речі, там вона навчалася на одному курсі з акторами Дніпровського молодіжного драматичного театру «Віримо!» і Максимом Ігнатьєвим із Запорізького академічного театру юного глядача (нині Максим служить у ЗСУ).
Суперзіркою Ольга не стала: здебільшого, їй доручали характерні ролі другого плану. Але навіть коли вона грала у дитячих казках зайчика, кікімору, хитру лисичку, а то і Бабу Ягу, – це було для неї великою радістю. Крім того, в актриси відкрився ще один непересічний талант: театрального педагога.
Режисер-постановник Антон Тельбізов запросив Ольгу працювати за сумісництвом у створеній ним студії «Театроманія».
Захоплююча справа! Вони плекали «Театроманію», немов зачарований сад. Із часом студія захистила звання народного театру. Здобула підтримку мера й міського управління культури. Гастролі, дипломи фестивалів…
В аматорській трупі вже нараховувалося 30 добре підготовлених постійних акторів. «Театроманія» дозволяла собі запрошувати на постановки знаних режисерів. Зазвичай так народжуються професійні муніципальні або приватні театри…
Чи треба дивуватися тому, що саме завдяки «Театроманії» Ольга Самойлова зустріла кохання? Популярному маріупольському шоумену Валерію Мережаному для однієї з програм знадобилися… цигани. Він подумав, що їх можуть зобразити студійці.
Спочатку спілкування з Ольгою було заочним: по телефону, в Інтернеті. А потім вони познайомились і – звичайно ж! – відправились у подорож. Саме тоді, в одному з храмів, який відвідали по дорозі, перед чудотворною іконою Божої матері Ольга подумки попросила: «Хочу народити дитину». Згодом Валерій зізнався, що загадав перед іконою таке ж бажання. Мабуть, їхня молитва дійшла до Господа.
Третього червня 2016-го у подружжя народився син. Нещодавно їхньому Михайлику виповнилося дев’ять років. Хлопчик мало не з пелюшок у театрі, але поки що особливого потягу до сцени не проявляє, зате тішить батьків музичними здібностями і залюбки вчиться грати на фортепіано.
Нові ролі в драматичному театрі Маріуполя. Нові постановки в «Театроманії». Солонкувато-йодистий запах води й аромат троянд. А коли проходив фестиваль «Пісні моря», за спинами бардів, немов найліпші декорації, накочувалися на набережну азовські хвилі…
________________________________________________________________
…«Маріуполь перетворився на пекло», – так Ольга Самойлова згадує перший місяць повномасштабної війни. Наприкінці лютого 2022-го вони з Валерієм і Мишком спали в одязі, щоб коли починалася стрілянина, встигнути добігти зі своєї «хрущовки» у сховище в будинку навпроти. Але обстріли ставали дедалі частішими й жорстокішими. Третього березня відключили світло. Зник зв’язок.
Не стало води: по неї доводилося, ризикуючи, пробиратися до джерел (пощастило, що в їхньому районі ці джерела хоча б були).
З шостого березня по місту почали бити реактивні системи залпового вогню «Град». Сім’я змушена була зовсім перебратись у сховище. Там переховувалися близько 60 маріупольців. Сморід, задуха… Через тісняву дехто мусив спати сидячи. З коробок і зірваних дверей у закутку Валерій зробив для Ольги і Мишка сяке-таке «ліжко». Приміщення освітлювали свічками та тьмяними лампочками, що живилися від акумуляторів. Люди ділилися один з одним, чим могли. За продуктами ходили по черзі й покупки робили у складщину. До туалету бігли через вулицю у власну квартиру, бо у сховищі він не діяв. А дітей виводили подихати повітрям уночі, коли на кілька годин вщухали обстріли.
Для скількох людей Маріуполь, де до війни мешкало 422 тисячі жителів, став братською могилою? Ольга Самойлова переконана, що неофіційна цифра: сто тисяч загиблих – відповідає дійсності. Люди гинули не лише від обстрілів: від холоду, голоду, спраги, задихалися під завалами, помирали через відсутність ліків і медичної допомоги.
Чотирнадцятого березня хтось приніс звістку, що «біля магазина є зв’язок». Ольга і Валерій зраділи: нарешті можна зателефонувати батькам, котрі мешкають у 40 кілометрах від Маріуполя і, певне, божеволіють від хвилювання за дітей та онука. Вони побігли до магазина і побачили, що зазвичай порожнім проспектом Нахімова колоною рухаються автівки.
Люди з вуст в уста передавали: виникла «щілина», через яку можна залишити місто. Ольга і Валерій нашвидкуруч покидали в багажник своєї машини речі, взяли із собою ще одну сім’ю і рушили у бік Бердянська. Він був окупований, але там, принаймні, не стріляли. Вирішили їхати в Німеччину, куди їх кликали друзі.
Вибирати особливо не доводилося, бо тоді якраз розстріляли колону біженців, що прямувала на підконтрольну Україні територію.
Цей напрямок був надто небезпечний. Тому з Бердянська вони попрямували до Криму. Звідти кримським мостом – у Краснодар, де на три дні знайшли притулок у тамтешніх українців. Потім – через Грузію, Туреччину, Болгарію…
Майже шість тисяч кілометрів на автівці. Ні, не такі подорожі вабили юну Олю! Хто знав, що колись страшною гіркотою віддаватиме її юнацька мрія…
На очі Ольги навертаються сльози, коли вона згадує тих, хто допомагав їм у дорозі. Як отой грузин, котрий вибіг із магазину з буханкою хліба та снікерсами для Мишка. «Давайте я за вашу каву заплачу!» – від щирого серця благав чоловік.
«Руйнація життя» – так Ольга Самойлова визначає те, що сталося з нею та її родиною, з її друзями, з містом Маріуполем. Утім, те ж саме можуть сказати про себе мільйони українців.
Та зруйноване можна відбудувати. Саме цим Валерій Мережаний і Ольга Самойлова зайнялися в німецькому місті Білефельд із населенням близько 340 тисяч. На півтора місяця їм дала притулок німецька родина. Потім вони одержали муніципальну квартиру.
Аби утримувати сім’ю, Валерій – артист за покликанням – змушений був влаштуватись на роботу у фірму, що займається ремонтом побутової техніки. А директор центру для біженців (не лише для українців) Ніна Лаврентьєв запросила Ольгу створити театральну студію. На громадських засадах – зарплату Ольга не отримує. Зате там у неї з’явилася можливість реалізувати себе як театрального педагога, режисера й акторку. «Театроманія» продовжується!
Перелік того, що зроблено в Білефельді, міг би бути довгим. Ось тільки деякі проєкти. У 2023 році – спільно з білефельдським міським театром: перфоманс «Я хочу додому».
У 2024-му – перфоманс «Прощавай, зброє!» (але не за Хемінгуеєм: сценарій без слів розповідає зовсім іншу історію). Для дітей поставили зворушливий фантастичний спектакль «Прибульчик» за п’єсою Євгена Тищука. Наразі Ольга Самойлова працює над присвяченим Маріуполю проєктом «Місто М.».
– Це найперше, що я весь час хотіла зробити, коли сюди приїхала, – зізнається вона. – У нашій постановці йдеться не суто про війну. Це буде данина пам’яті загиблим. Історії з життя. Вірші. Монолог дівчини, котра не вижила…
Задумів в Ольги Самойлової чимало. Вона співпрацює з українськими митцями, яких війна теж закинула до Білефельда або до інших міст Німеччини. Зокрема, з керівницею запорізького Театру поетичної пісні Оленою Алексєєвою. Завдяки їй Ольга Самойлова приєдналася до театральної спільноти Дніпропетровської та Запорізької областей.
Тепер Оля – член міського первинного осередку НСТДУ, що діє у Запоріжжі на базі Театру поетичної пісні. А неподалік, в Ганновері, відроджує «Театроманію 2:0» її давній друг Антон Тельбізов.
– Театр має величезну силу, щоб допомагати й виховувати, – розмірковує Ольга Самойлова. – Це завжди кафедра, з якої можна сказати щось дуже важливе…
І знову вона грає у містичній виставі «Станція» за п’єсою Олександра Вітера, в якій свого часу так любила виступати на сцені маріупольського драмтеатру.
Це спектакль про загадкову станцію, звідки не можна втекти. Щоб відкрився шлях, людина має усвідомити своє справжнє – не поверхове, не скороминуще – найглибше бажання.
Для Ольги Самойлової такою станцією був і лишається Маріуполь.
Там вона знайшла себе. І від нього їй дійсно нікуди не втекти. Недарма на сторінці Ольги у Фейсбуці так багато спогадів про передвоєнне життя: п’ять років тому, шість років тому… Тепер вона змушена шукати себе наново.
Але у неї є опора: родина і мистецтво. А Маріуполь… Чи треба тікати від нього, від загадкової станції, де живуть заповітні бажання? Чи не означає це: тікати від себе?
Адже Маріуполь у серці – теж точка відліку. І теж – опора.
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
