Відвідувачка нашого гуманітарного центру «Завжди разом» Віра з Донецької області. Прийшла по куртку, яка зносилася, бо прийшла в чужій.
А ми, на щастя, потрібний одяг маємо. Наразі вже й не можемо точно сказати, від кого у нас ця допомога? Чи з минулорічних коробок від Волонтерської сотні «Добрволя», чи від швейцарської неурядової некомерційної організації SWITLO та БО БФ «Вільне Запоріжжя»… Або з недавнього, від Olya Mayr та добрих людей із Германії, Blau Gelbes Herz e.V. та громади Berg im Gau та Schrobenhausen. Чи – і так буває – нам принесли наші рідні, запоріжці.
Віра з села Діброва, що на Лиманщині. Наприкінці 2021 року, незадовго до російського нападу, приїхала до Запоріжжя, щоб допомогти сестрі доглядати її важкохворого чоловіка. Тут і залишилася. А повертатися по куртку вже й нема куди…
Сестра звідти ж, з Донеччини. У Запоріжжі живе із 1979 року. З того часу, як “закончила учебное заведение и получила сюда направление, – розповідає Віра. – А родом я из Артемовска…”
Тобто – Бахмут. Ще одна точка на карті воєнних дій.
Окрім куртки, Вірі потрібен теплий одяг, особливо штани, краще «с начесом», щоб передати доньці із зятем до Лиману, бо там холодно. Діти залишаються у звільненому від окупантів місті: “Живут в подвале …держатся”.
Перебираємо речі, щось із радістю знаходимо. І Віра каже: “Все, хватит. Нуждающихся очень много…”
Вмовляю Віру взяти милий шалик. “Вещь красивая… спасибо, возьму”.
– Настрої які у Лимані? – питаю.
– Ну,.. вы знаете, все хотят мира.
– Та ви ж розумієте, що не всі його хочуть ззовні…
– Так.
А я згадую минулорічну чи не делегацію біженців, душ п’ятнадцять із села на Донеччнині, з-під самого кордону із росією… Жоден не говорив українською, навіть написати тремтячими руками своє прізвище та декілька слів – «продуктовий набір», «гігієнічний набір» – не могли. Я мовчки заповнювала за них анкети, вони лише ставили підпис… І одна жінка тоскно сказала: “Вы знаете, чего у нас там только не было… У нас там было все!”
Та все, що залишилось та було зруйноване росіянами у Діброві виявилось що ширшим, ніж покинутий жителями прикордонного села добробут.
– Я же выросла в советские времена, и наш край был русскоязычный, украинский язык особенно не учили… потом постепенно к нему возвращались… Я 15 лет депутатом Лиманского горсовета была.
– А професія у вас яка?
– Инженер-механик.
– А я інженер-математик.
– Я математику очень любила. Занимаюсь со своими внучками. Одна в Польше, другая в Днепре. Днепр же рядом, ездила, хоть раз в два месяца. У меня внучка маникюр делает. Так я вот… два месяца раз поеду, она мне сделает. Хотя говорила: уйду на пенсию, никаких ногтей! И вот… уже 16 лет на пенсии… У меня и правнучка маленькая, в Днепре. Кричит в трубку: «Бабушка, пиезжай, пиезжай! Бабулечка!»
“Выиграли грант и отремонтировали клуб”
Клуб у Діброві стояв зачиненим довго.
– Клуб хотели забрать под коровник, но вмешалась наша молодежь: нам клуб нужен!
І Віра взялась ситуацію виправити. Написала грант – і програма відновлення сільського клубу отримала фінансування.
– Это было в 2012 году… Жителей у нас немного, до трехсот человек. Но рядом с Дибровой село Озерное, село Крива Лука. И много было дач – у нас леса рядом, озера. Люди приезжали сюда отдохнуть, и мы сдружились со всеми, кто у нас жил.
Презентую трохи свою знайому: Віра Олексіївна Саржевська, депутат Лиманської міської ради. Адреси, за якими Віра була обрана та працювала у смт Ямпіль, звучать як історія.– вулиці Підлісна, Вишнева, Залізнична, Зелена, Казарма 434км, вул. Казарма 436 км, вул. Казарма 441 км… Виноградна, Леваневського, Лугова, Мічуріна, Партизанська, Піщана, Молодіжна, Урожайна, Хвойна… Вокзальна, Ямпільське лісництво, 1-го Травня, провулки Підлісний, Миру, Короткий… Урожайний…
– В то время клюевские гранты разыгрывали, – розповідає мені Віра Олексіївна. – Я написала заявку, и – не скажу, что просто, но мы выиграли грант… И к его реализации подключились практически все наши жители. Так как было условие гранта, что мы должны внести часть денег на ремонт наличными, я ходила, объясняла людям их возможное участие. И даже бабушки-пенсионерки давали буквально 20 гривен от своей пенсии. А кто-то мог, допустим, привезти нам линолеум. Кто-то купил обогреватели.
У меня столько было фотографий, у меня столько всего было… Как у нас работала молодежь!
К нам тогда приехал городской голова Лимана – услышал, что мы грант выиграли, решил посмотреть. И не скажу, чтоб я с ним конфликтовала – но если что не так, добивалась своего, была …настырная.
Он приехал, и я вышла из машины – как руководитель гранта, стройматериалы привезла. А он как увидел, как работа идет! Как девочка, маленькая, и та молотком стучит, и взрослые рядом работают – все участвовали в этом ремонте…
И говорит: «Вера! Давай мириться!» – Я говорю: «А надолго???» И смеемся с ним.
Все літо працювала на будівництві молодь, і батьки були щасливі, що діти і при роботі, і дружні. А Віра ще й приготує чи привезе щось смачненьке – щоб веселіше дітям було разом. І донька, і онучки Віри, і молоді, і старші – всі працювали. Все своїми руками зробили.
Хто нам поверне наше життя?
Скільки залишилось фото, спогадів! І який клуб створили!
Є відео на двох дисках. “Там мое все”, – сказала Віра, коли передавала мені, щоб я подивилась. Усі обличчя любительського фільму – і літні, і молоді, світяться щастям. Концерт на честь відкриття клубу – концентрація щирості, вдячності, гордості, єднання. Ми можемо! Пісні звучать російські та українські – співають усі, чиє серце просить. Танці молоді та завзяті, сучасні та старі, хто що знає та вміє, той і танцює, і все до ладу, все на радість.
Всі свята збирались у клубі. Вистави робили, концерти. На перший новий рік Віра зняла дома свої фіранки та принесла до клубу – бо не встигли пошити.
– Дизайн это мое, я все шила, – каже Віра.
І до клубу штори хотіла сама пошити. Та все отримали за умовами гранту. І костюми, найкрасивіші на весь район, і штори…
– И сгорел клуб! Звонит мне в Запорожье завклубом, плачет: «Алексеевна! Сгорел клуб!» А костюмы! Мы костюмы перед этим новые получили, дорогие, и с такой вышивкой… И она звонит, плачет… Я говорю: «Таня, не плачь. Восстановим… еще лучше грант напишем…»
А я згадую про свою рідну Нову Каховку, місто-затишок, місто-мистецьку прогулянку, де окупанти нині знищують спадок бойчукіста Григорія Довженка… Як відновити пам’ять? Якими силами та коштами?
І як ми повернемо усмішки на обличчя наших людей, якщо все, чим вони жили та чим пишались, перетворюється на попіл?
Бо ж Лиманщина, Діброва, це – ось, на поверхні, з Інтернету. Ось, що ми втратили та втрачаємо: “У селі Діброва Лиманської міської територіальної громади Донецької області мешкали 253 людини на стан 2017 року. Маючи порівняно невелике населення, село займає чималу площу через значну розпорошеність поселень. Діброва розділяється на кілька територіально відокремлених частин, що мають традиційні власні назви: Махинівщина [Махини], Таганівщина, Губівщина тощо. Деякі назви відповідають найпоширенішим у даній частині села прізвищам мешканців, походження інших невідоме.
Поблизу Діброви знаходяться кілька колишніх або діючих піщаних кар’єрів. Після закінчення видобування піску кар’єр перетворюється на озеро, що протягом десятка років [поки не замулиться та не заросте] відрізняється чистою водою та зручним для відпочинку піщаним узбережжям. Місцеві мешканці називають такі озера словом «Бакай», а приїжджі – «Блакитні озера». Чисті та зручні озера в поєднанні з сосновим лісом приваблюють численних відпочивальників, що приїздять сюди мало не з усього Донбасу. Ще однією місцевою природною цікавинкою є озеро Чорнецьке – стариця річки Сіверський Донець. Озеро глибоке, чисте й багате рибою, але наразі закрите для туристів…”
Тихий спротив
Села Діброви більше нема. Лиманщина звільнена минулої осені, та села і міста напівзруйновані та потерпають від обстрілів російських окупантів.
– А зять с дочкой в Лимане остались… – розповідає мені Віра. – Я им, как звоню, говорю: вы мои герои. Их осталось в подвале восемь человек… Ну, вот свет им дали. Получили они буржуйку. Эту буржуйку мужики на песок установили, обложили кирпичом … и такую печку сделали!
– І як ви їм доправляєте посилки?
– Укрпочтой! – відповідає моя мила співрозмовниця.
А трохи згодом телефонує та каже мені: отримали рідні нашу допомогу. І зять каже Вірі: мамо, дякую, мені тепло.
Згодом перепитую Віру при зустрічі:
– Як там ваші лиманці?
– Ой, не очень хорошо… Но ждут тепла. Тапки нужны!
– Знайдемо!
Крива Лука, Кривава Лука…
«Мандруючи» Інтернетом, я роздивилась, якою насправді скарбницею природи та історичних подій є Лиманщина.
Знайшла сторінки у соцмережах проєкту «Туристична Лиманщина».
Ось він – не намилуєшся.
https://greentour.dn.ua/tours/?fbclid=IwAR3IwmLkGEHlMAOXumUxoCB14YLWTofyXasvxPykpuVkxi4htfOQeUiNos0
Яна Синиця – автор и координатор проекту, менеджер із внутрішнього туризму, – знайома Віри Олексіївни… У 2014 році переїхала до Кривої Луки із Донецька. І тут продовжила займатися туристичною справою.
“…Лиманщину недарма називають легенями індустріального краю, бо на її території знаходиться 40 тисяч га лісів, більша частина Національного природного парку «Святі гори», заповідник «Крейдова флора», багато заказників, сотні озер й озерець, річка Сіверський Донець, близько 200 баз відпочинку й приватних садиб.
Якщо подивитися на карту, то, дійсно, район виглядає як зелений острів з блакитними плямами чистих плес. У сезон тисячі туристів прямують на Лиманщину: відвідують страусину ферму та еколого-пізнавальну стежку, відпочивають на пляжах Щурового, Блакитних озер та Червонооскільського водосховища, прямують веломаршрутами. Тобто вони їдуть до нас у гості. А якщо так, то ми хотіли б розповісти про себе і надати можливість дізнатися більше про Лиманщину, її історію й традиції. А для зручності зробити це за допомогою інтерактивної карти google…” – так представлена робота команди «Туристична Лиманщина» на їхній сторінці.
На фото – команда «Туристичної Лиманщини».
– У нас объединены четыре села, главное из них – Кривая Лука – в излучине Северского Донца. Там река делает изгиб. У нас природа богатейшая, у нас и горы есть, маленькие. Есть меловая балка… – згадує Віра.
Історія ж Лиманщини насичена такими подіями, що не охопиш в одному матеріалі. Навіть великому. Про те, що Крива Лука була Кривавою Лукою, також дізналась з матеріалів дослідників історії краю:
А на сторінці «Туристичної Лиманщини» я знайшла краєзнавчі збірки «Криволуцькі читання», що видаються з 2018 року. І ось що прочитала:
“Друзі, ми виконали обіцянку і встигли в 2022 році випустити збірку «Криволуцьких читань-2022». Більшість примірників вже дісталась адресатів.
Як тільки всі автори отримають обіцяні екземпляри, ми викладемо електрону версію на сайті greentour.dn.ua, в розділі «історія».
Електронна версія збірника «Криволуцькі читання-2022: Краєзнавчі стежки Північної Донеччини. Точка перетину – село Крива Лука» у вільному доступі за посиланням нижче!”
https://greentour.dn.ua/history/kryvolutski-chytannya-2022.html
І всі матеріали можна вивчати! Як на мене, це подвиг.
“Мені приємно, що навіть віддалено село Крива Лука залишається тією точкою перетину, яку ми зазначили в назві – точкою перетину подій, часу, долі в решті решт. Ми всі віримо в Перемогу, віримо в торжество добра і віримо в здійснення мрій. А ще знаємо, що рік мине швидко, і ми знову вітатимемо учасників нових Криволуцьких читань. А я маю надію, що нарешті з’явиться можливість у ролі організаторки і господині заходу особисто пригостити всіх його учасників запашним чаєм з криволуцьких трав, власною випічкою фірмового печива-кривульок і смачнющими стравами наших сільських господинь, котрі з таким завзяттям і щирою турботою завжди приймають наших гостей” – Яна Синиця у Facebook.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото та скріншоти автора
“Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів”
