Колись родичка моїх дітей, жінка весела та залюблена своєю мамою до селянської безпомічності, маючи на своєму подвір’ї раптом велику родину на обід, казала голосно: “Ото піду, зберу огірочки, бо час солити…”
Йшла. Набирала повний фартух помідорів, огірочків.
Огірки висипала в діжку з водою, помидори – в мисочку. Й втомлена йшла відпочивати, а ти ото… готуй, накривай стіл на родину, бо ти ж краще знаєш, що твої діти їдять.
Вдячна за науку. Та, думаю, я її не засвоїла, бо і на цей час, і вже без такої натхненниці, як бачу, що щось треба конче робити, роблю.
І нас багато таких, і ми багато чого робимо, з початку війни, – як волонтери.
А ось наша влада навчена.
І під час нагальної потреби замість того, робити щось важливе, збирає …огірочки. А не шукає, не будує, не готує вже істнуєчі можливості під житло для людей, які намагаються зачепитися у нашому місті… Не шукає коштів, щоб годувати та прихистити бездомних, які ходять, як привиди, страшні, немиті та стогнуть… Не створює робочі місця, а кусає тих, хто на це здатен.
Та загалом – не має стратегії, як нам усім тут далі жити.
Замість цього влада збирає огірочки. Бюджетні. Та робить оце… поребрик, там де він ще років сто б стояв, та обдирає асфальтик, щоб поновити.
Бо це ж смачно…
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
