Ця історія довша, тут багато фактів та імен. Як-от, згадка про археолога Романа Юру [1927-1977] – родича актора Гната Юри. Його пам’ятають історики старшого покоління.
А ми, учасники подорожей із Володимиром Шовкуном, 2010 року, пам’ятаємо його мову барвисту та оповідки, які неможливо повторити.
- На Совутиній скелі
– Їжте, спробуйте, раз прийшли на Хортицю історії послухать. Оце заяча капуста, найперша козацька їжа. Її козаки їли з давніх давен, і ми їли дітьми, і ніхто від цього не помирав.
Знаєте, де ми стоїмо? Оця штука, де ми стоїмо зараз, називається Совутина скеля. Бо на цій скелі багато сов жило. Сова дає такий клич: “Пугу-пугу” . Так от, і перший козацький пароль був “Пугу-пугу, козак з лугу”. З’явився він тут, на Совутиній скелі. І стояла тут найперша Запорізька січ.
Слухайте, шановні. У 1453 році турки взяли Константинополь (Стамбул нинішній), а вже у 1475-му – повністю підкорили собі Крим.
Росіяни називають 28 народів татарами. Є у них і пензенські, і сулімські, і казанські татари, і кримські – татари і татари, другого слова нема. В енциклопедії написано – сміятись будете – “некоторые народы только в ХХ веке признали самоназвание “татары”. Я так думаю, якщо когось 300 років пороти і примовляти: “Ти татарин, ти татарин”, то признаєш, що татарин. Зрозуміла справа. А на насправді кожен народ має свою назву. Татари казанські називають себе “булгари”, татари кримські – киримли, татари пензенські називають себе чулібами. Кожен народ має своє назву.
І от тих татар, які називаються зараз кримськими, і підкорили турки у 1475 році. і в першу чергу заборонили їм займатися сільським господарством, вирощувати овочі-фрукти і особливо виноград, хоч вони вина не пили, а продавали його. І заборонили коневодство – баранів розводити можна, а коней – ні.
Турки давали завойованим татарам одну тільки змогу заробити: ось бери у мене коня, але половина захопленого тобою – моє, бо я ж тобі коня дав. Тобто мій транспорт. І їдь на “хачли” (що в перекладі означає “хрещені”, щоб ви знали. Тобто вони правовірні, а ми – хрещені), їдь на “хачли”, і бери в полон “ясир” (тобто хлопчика) і “кізимочку”, тобто дівчинку.
Річ у тім, що татарин, щоб оженитися, повинен був віддати за жінку приблизно 200 баранів, сім коней, два верблюди. І за це одержував жінку. Вірніше кажучи, він купував її, цю дівчинку, у батьків, і міг зробити з нею, що хотів, навіть на куски порізати на очах батьків, бо це тепер його власність. Бо вони її вирощували, а він її купив. Вирощували як скотину – корову чи коня, щоб потім продати. Дівчинка вважалась як не своя дитина, а як чужа дитина.
А тут, захопивши в полон на Україні, можна було без зусиль одержати хорошу жінку, та ще не маленьку – а турки в той час мали зріст десь 1,40 – шпінгалєти. А українська жінка мала і зріст і вроду. Та ще ж вона і родить потім. Вона ж “дєвіца-кобиліца”, і народить сокола для покращення породи. Так що татарин старався взять тут хорошу жінку.
І не тільки. На той час не було ні дизелю, ні парового двигуна, – тільки сила рук. А кораблі морем ганяти – треба ж було робочу силу десь узяти. Ось для цього і потрібні були ясир. Старалися брати в полон хлопчиків років 10-12, бо такий міг пішки дійти до Криму. З таких хлопчиків робили “єничері”, тобто яничарів. Це в перекладі означає “нове військо”. Ця дитина виховувалася українською мовою, бо вона була офіційною при дворі султана. Хлопець знав, із якого він села, хто його батько, хто мати, але, коли із татарським загоном захоплював своє село і брав полонених, він ловив і свою матір, і різав на кусочки, бо вона – “гяурка”, а він – правовірний. Тому яничари вважались за найстрашніших ворогів і їх винищували у першу чергу. Яничар – це назавжди, і хоча він міг бути чийсь брат чи син, жалю до них не мали..
Так от, коли турки віддали наказ татарам, що вони мають йти за здобиччю на Україну, тобто на “хохли”, на той час була одна-єдина переправа через Дніпро, і не було іншої, і мостів, звичайно, ніяких не було.
Переправа ця була трохи вище сучасного Дніпрогесу, на півтора кілометри на північ, до острова Леніна, і називалась вона Крадійська переправа. Хоча у всіх історіях у нас десь взялась так звана Крарійська. Що це за крарії, і де вони взялись? Справа у тім, що грецька літера “ро” і грецька ж “дельта” пишуться майже однаково, і хтось із давніх переписувачів ці літери переплутав. І почали писати “Крарійська”, хоча немає у цим слові ні змісту, ні історії ніякої.
Крадійська, вона і є Крадійська, російською мовою кажучи, “Воровской, Бандитский брод”. А яким йому бути в ті часи, коли тут переправляли награбоване добро. До того ж, якщо на переправі забарився, крадії цап-царап – і готово.
Тепер уявіть собі – де була тоді Україна? Не було тоді у нас Донецької, Луганської, Харківської, Полтавської областей. Не було Запорізької, не було у нас Одеси, не було Миколаєва.
Не було у нас нічого до Вінниці (а знаєте, що це слово означає? Це винокурня). А от Сірогози були – це не грецьке поселення якесь. Ні, це означає: “Се рогози”, тобто ось рогоз росте.
А кордон був український у ті часи – місто Чигирин. “Чигір” – татарською означає “шлях”, той самий, що російською мовою Путівль.
І от уявіть собі: перебираються татари через Дніпро, йдуть до України (мається на увазі Західна Україна, то справжня Україна. А ця територія, де ми зараз живемо, – називалася Дике Поле).
І ось уяви собі обстановку: ти – мужик, пішов у ліс по дрова, інший – на рибалку, у селі лишилися тільки жінки, старі та діти. (А села які тоді були? Зо дві-три хати – вже село, одна хата – хутір. Ну якщо десять хат – місто. У Києві було всього 50 хат.)
Приходить чоловік додому – села немає. Все згоріло. Свині перебиті, собаки перебиті. Коней, корів забрали. Старики і маленькі дути повбивані лежать – кому вони в поході потрібні, обуза одна. Дорослих же людей забрали. Мотузками позв’язували, гонять сюди, до переправи.
А ти прийшов додому із дровами – нікого немає. Що будеш робить? Вести хазяйство? Без нічого, без жінки… Ні, підеш слідом за ними: може, когось вдасться вкрасти. Там же діти, жінка, може, батько, мати… Може, кума встрінеш, такого ж самого небораку…
І рушають слідом за татарами, за полоненими. Ідуть-ідуть, і доходять до цього краю. Де татари через Дніпро переправляються. А це було тихе чисте поле. До води приходиш – а броду не знаєш. У воду не полізеш. Добре, якщо вмієш плавати, а якщо ні? А твоїх уже переправили і гонять у Крим.
Аж тут з-за кущів виходить такий же самий шалопай, як ти. Теж здоганяє своїх.
Дивишся – душ зо 5-6 назбиралося.
Що будемо робить? Ми ж уже сила. А якщо назбирається душ 50?
А татари ходили загонами по 100 чоловік, і розділялися по 5 душ. Таку команду вже можна і здолати.
А часи були такі, що з голоду не вмреш. Не забудьте, що не можна було кинути у комиші палку, щоб не зачепити дикої качки. Не можна було шапкою набрати у Дніпрі води, щоб там не трапилась рибина. У степ сам не ходи – можеш провалитися у мед, що його запасають дикі бджоли. Провалився – тут тобі і солодка смерть. Будеш плавати у меду, а бджоли кусатимуть зверху… А за кущі зайдеш – тут тобі вискакує тур, дика корова, два метри роги, що може перекинути вершника разом з конем через себе. Це теж небезпечно було, тому ходили гуртом.
Отакий був край, їжі вистачало, можна було жити на одних качках.
Тому – ось нас душ 50, а дивимось: татари йдуть, валку людей ведуть. може, там і наші є? Ховаймося у засідку: хто з каменем, хто з дрючком. Поховалися, аж ось 5-6 татар ведуть зо 50-60 зв’язаних полонених. Пльотками луплять. Вискакують наші хлопці, перехоплюють татар. (Отаман завжди посеред наших обирався – хто ж керує?)
Якщо татарина вбити – труп викинути, а якщо взяти в полон – його ж можна обміняти, за товариша, або за жінку.
Отак за літо татар стільки-то поназбирали, і відправляють одного, калічного. Дають папір: отакі-то у полоні. Хай вернуть на Украйну того і того. Не сумнівайтесь, Україна була грамотна і тоді. Роксолана, приміром, знала 16 мов. А їй було 16 років. В Росії не було своїх учителів – всі пішли звідси, з України. Первопечатник Іван Федоров і той українець. у Львові народився, помер і похований там. І церква в Росію пішла з України. Так що і в ті часи було кому написати і кому прочитати.
Так от, поступово, через рік-півтора, татари розуміють, що не можуть вже вони вільно шастати на Україну за здобиччю, що тут на них завжди чатує засідка і наші хлопці їх не пускають.
А хлопці придивились до цього місця – гора хороша, за цей час багацько полонених набрали, тих, що татари не можуть викупити. Бо хто йшов у бой – бідняки, сам злидні. І от оцих полонених, а по деяким даним, їх набралося 37 тисяч, і заставили викопати оцю канаву. Бо подивіться: від Дніпра тут скелі, тут рівчак, утворений річкою, а оцю канаву і примусили викопати полонених татар, щоб замкнути Совутину скелю і зробити її неприступною.
І ось цей наказ і виконали полонені татари. І їх відпустили. Куди вони пішли? А от порахуйте: нема в Росії ні одного помітного вченого – не татарина. Всі прізвища на -ов і -єв – татари: Акчурін, Мічурін і т.д. Їзвєков, Норбєков – татари. Сабанєєв, Сутєєв, Ісаєв, Басаєв – татари. Кузнєцови – татари, ти ще Ковальови скажи! Якщо на -ов – татари. Ще Пушкін казав: “Поскреби русского – найдешь татарина”. Ну це ж не я сказав, це помітні люди так говорили.
Так цей рівчак було викопано. А зверху кілків загострених позабивали – і нуй-бо розбудовувати Січ (тому й “січ”, бо кілки ж засічені, загострені тобто).
Отут розкопки велись у 1968 році, керував Роман Олександрович Юра. І я брав участь у цій справі. Тут розкопали трохи ядер.
І ось подивіться, коли поставили Січ отут, там скеля, там рівчак, там канава, що татари викопали, і поверхи забор загострений стоїть – Січ було взяти ніяк не можна.
Хлопці мали тут 38 куренів. Тобто казарм. Чотири фундаменти ще по сьогодні цілі. Інші усі зрили, бульдозерами зрівняли, коли ставили тут ЛЕП. Якби тоді знали, що це були остатки Січі, то знищили б усе, що лишилося, чортові москалі.
А в ті часи фортецю взять було ніяк не можна. І ось з 1482 року, коли Січ була збудована на Совутиній скелі, і до 1516 року, жоден турок, жоден татарин не могли попасти на Україну. А як хотілося! Нема в них ясир, нема кізимочок для «улучшенія породи», і от вони вирішили зробить усе можливе, щоб знов попасти на “Хачли”, тобто на Україну.
А переправа-то одна.
Є ще, правда, коло Олешків (Цюрупинськ) та біля Каховки (Кізикермен), та їх знайшли потім, а в ті часи про них не знали.
І от вирішили татари підкупить трохи російського царя Василія ІІІ, щоб дозволив ударити по Україні з півночі. Щоб украсти і вивести людей у полон. Для того три мішка золота нагрузили на воза і відвезли російському царю. Це був 1516 год.
Але козаки прознали, що татари хочуть нападати в районі Хар-копа (зараз Харків, це слово теж татарське, означає “багато снігу”, “хар” – сніг, “коп” – багато, звідси пішли слова купа, копиця, накопичувати та інші).
Козаки мали розвідку. Хто ця розвідка? Сліпі кобзарі. Ходять, на бандурі грають. Вони утворили свій синдикат, завжди допомагали одне одному, а ночували в лісах.
Був знайомий єврей Йоська, кобзарі дали йому задачу: ми скинемось по копійчині, ось тобі гроші, ти нічого торгувати не везеш. Тобі тільки одна ціль: пробратися на Совутину січ і сповістити, що татари хочуть напасти в районі Хар-копа.
Я не знаю, як приїхав цей єврей, пішки чи на коні, але в ті часи торгівля була дозволена скрізь, скрізь пускали торгашів, і татари їх теж не затримували. І Йоська передав на Совутину січ, що татари планують зайти з півночі на Україну.
Швиденько кинули клич: хто знає ті місця? І зібрався загін до Хар-копа – це десь 270 кілометрів звідси.
Це дві доби їзди. Причому хорошої їзди. Іще два коня береш з собою.
Скільки туди відправилось козаків – точно невідомо. Татарів було – до 15 тисяч. Татари коли становились табором, кругом його оточували возами, щоб ніхто всередину не проліз. І ночують собі потихеньку. Аж ось приїздять козаки із своїм товаром. А козаки, шановні, у 1516 році застосували зброю – ракету, про яку заговорив потім увесь світ.
Придумали його у цій саме фортеці.
Що з себе представляло ця «ракета»? Ставиться така махіна о трьох ногах – до речі, така сама в Симферополі й досі в музеї стоіть. Ставилась оця «ракета», викрешувався кресалом вогонь. І от схоплюється оця чортівня, летить 300 метрів, не більше, і падає прямо на татарський табір. І коли падає – зривається. Двадцять метрів навкруги все горить. Що це було? Нафта, порох, селітра, ганчірки, може, якісь. Трохи погорівши, ракета знов здіймається, і знову падає, як жаба. І так зо шість разів. До того ж, ніхто не знає, де вона наступним разом впаде.
Такого татари, та й ніхто в світі не бачив іще. Полякалися люди, злякалися коні. Всі наче з розуму посходили: усе горить, усе плавиться. 17 чоловік усього живих осталося із татар. Хто втік – усім потім розповідали, яке нове оружиє є в козаків.
А в цей час турки – завжди були зрадники, донощики – прознали, що в Січі майже нікого немає, і зібрались на неї напасти.
І по Дніпру прийшли сюди і почали стрілять по козацькій фортеці.
При розкопках тут знайшли шість ядер. Розривних. Із сполохом. Козаки тоді не мали ядер таких, у них були ядра як болванки пусті.
Полум’я охопило Совутину січ. І фортеця згоріла. Це трапилось у 1516 році. І це описано у Сергія Корольова – він використав цей козацький досвід із ракетами. Він взяв це з історії, а потім уже розробки були про ракети у Сергія Засядька.
До сих пір збереглися на Совутиній скелі чотири фундаменти від козацьких куренів.
Далі буде
Записала Інеса АТАМАНЧУК, фото Михайла АТАМАНЧУКА
