В останній день травня до Етно-села «Дивосвіт» вирушили жінки з декількох громадських організацій. Зокрема об’єднані в ГО з промовистою назвою «Коханий, я живу» – і саме вони першими піднялися зі своїх місць перед відправкою автобусу на Хвилину мовчання. Та нині не знайдеш, мабуть, людину, яка не втратила на цій війні рідних, друзів, знайомих чи сусідів. Або дім. Або рідні місця.
Тому подорож для жінок була організована запорізьким БФ «Меморі86» як можливість відволіктися та відновитися емоційно. Мальовнича місцевість Етно-села, пишні троянди, спокій ставка, жабки у релаксі на поверхні води та співи птахів, які ще не втратили весняного натхнення, дають відчуття гармонії просто своєю наявністю довкола. Не завадила навіть злива, яка трапилася того дня та зібрала усіх у великому павільйоні.
Зшити себе золотими нитками
“Цінуймо кожну можливість бути разом. Це допоможе нам ставати цілісними”, – привітала учасників психологиня Ольга Говоруха, голова ГО «Крок до людей».
Вправами, об’єднуючими за сенсом та неочікуваними за змістом, й наповнила пані Ольга програму роботи.
Траплялися в цей день й посмішки, й веселий сміх. Тривали й чутливі розмови, сльози бриніли в голосі, й в очах… Та результатом стало те саме відчуття спільноти, що міцніло під час вправ, запропонованих психологинею.
Першою темою стало знайомство: пані Ольга запропонувала кожній учасниці назвати улюблену страву, і ці маленькі презентації стали таким собі заземленням та можливістю згадати кожній жінці: “А що ж насправді я люблю?” Бо зазвичай ми добре знаємо смаки своїх дітей та рідних.
Вже ця вправа налаштувала на занурення в себе.
За нею пані Ольга представила екзотичний метод Кінцугі, що у перекладі звучить «золота латка», який століттями використовують японські майстри для ремонту кераміки та коштовного посуду.
Метод нейро-Кінцугі саме й дозволяє зібрати друзки травмованої особистості в єдине ціле та зробити зі своєї травми витвір мистецтва.
Унікальність методики такого «ремонту» полягає в тому, що він не приховує, так, ніби нічого не сталося, місць, які були пошкоджені. Навпаки, мистецтво Кінцугі – це підкреслення «золотом» колишніх тріщин, ліній склеювання уламків, надання їм особливої уваги, перетворення пошкоджень, травм на головний декоративний елемент.
Так і учасниці, отримавши матеріали для творчості, збирали уявну себе із «шматочків», властивостей характеру, здібностей та слабкостей, які кожна про себе знає. І складали все це як елементи довкола позначки «Я», щоб об’єднати свої властивості золотою лінією. Хтось із учасниць навіть «зшивав» золотими стежками.
“Будь-яка якість, яка здається вам неважливою, є неповторною”, – коментувала процес пані Ольга.
Розмови, які тривали під час роботи, були часто гострими друзками пережитого. Навіть якщо із загибелі чоловіка минуло декілька років, – це така сама порожнеча, як і у жінки, яка знає про втрату лише два тижні…
Поруч щось своє малювали дівчатка: “Малюю дім!” – сказала найменша.
Тепла своїми м’якими рухами та бажанням притулитися додавав песик однієї з жінок.
Така робота дала можливість зосередження на собі, рідкісного поза межами зустрічі. А Ольга обережно коментувала прояви самопізнання – йдучи за питаннями, за бажанням висловитися.
“Я думала, мені ніколи не стане легше. Та сьогодні мені стало трохи легше”, – сказала одна з жінок із організації «Коханий, я живу».
Не відмовлятися від зламаного минулого
Другою темою занять стало створення вірша.
За запропонованою пані Ольгою канвою, кожен учасник писав свої рядки:
“Я збережу зламані речі…” – і продовжував, що саме для нього важливе, з уточненням краси речей та подякою за їхню присутність у його житті.
Можливо, втрата первісного дому як початку свого свідомого перебування у світі, й зрушило мене написати:
“Я збережу зламані речі…
Мож місто Нову Каховку,..
Май дім…
Мій двір…
Мій парк…
Мій Дніпро”…
“Їхня краса –
в затишку,..
самотності дитини, яка росте,..
любові, яка не стала словами…
Дякую дуже щиро…
Хвилинам, коли я – це я.
Сміху, який не можна зупинити.
Дитинству, яке триває в дітях та онуках.
Кожен твір був особистим зізнанням, найсміливиші прочитали свої вірші. Я ж записала – і оприлюднила саме сьогодні, в день, коли рівно два роки тому бутність Нової Каховки та течії Дніпра невідворотно змінило руйнування греблі Каховської ГЕС.
Мистецтво, яке дає відчуття цінності життя, набутого важливості досвіду, як позитивного, так і трагічного, надає підтримки та енергії. Це відчули усі учасниці заходу.
Дуже рідко ми знаємо, як народжуються книжки…
Процес складання думок у слова – непомітна і таємнича річ, яка вигулькує назовні текстом. Склавшись, він потребує сприйняття та визнання, а ще відповідного оздоблення, коштів на друк та – презентації новонародженої книжки світові.
Саме цей процес став предметом обговорення у колі дружніх до БФ «Меморі86» організацій під час творчого заходу.
Мала можливість представити декілька книжок, в історії створення яких брала пряму та опосередковану участь.
Першою стала співпраця з поеткою з Нової Каховки Світланою Григоренко [на жаль, її забрав ковід у 2020-му] та юними ілюстраторами, які навчалися у місцевій художній школі у класі Катерини Гончаренко. Кожен вірш, який прочитала Світлана перед учнями, отримав навіть декілька малюнків, з яких усі разом обирали найвідповідніший. Нині через окупацію Нової Каховки, виїзд багатьох родин з дітьми за кордон, переформатування школи за потребами окупантів, руйнації забудови Нової Каховки ця книжка стала неповторним спогадом відносно мирного життя на своїй землі. Надія є в тому, що діти набули досвіду, який допоможе самореалізації у подальшому житті.
Подібний спосіб дитячої співтворчості з авторами текстів, розуміння сенсів тексту представлені в книжках зі Львова: їх створили учні студії художниці Катерини Немири за творами письменниці Оксани Думанської. Мають досвід ілюстрування текстів й студійці киянки Надії Сокольчук. Зокрема це книжка поезій Віри Свистун. Всі ми познайомилися та потоваришували під час книжкових Толок та АРТ-зустрічей у Запоріжжі та Києві.
Та наймолодша за появою на світ книжка має дещо інший самопрояв особистості. Авторка, новокаховчанка Олександра Пономаренко, яка нині мешкає в Одесі та через воєнні часи має й непростий досвід адаптації за кордоном, опинилася не тільки у лещатах побутових негараздів, а й зазнала утисків у своїй родині. Як мама двох малюків, вона мала б отримувати піклування та повагу, та замість того постійно відчувала знецінення, а також матеріальні обмеження та моральне знущання. До того, як зафіксувати ці події у відповідних органах опіки та піклування, зокрема у центрі захисту жінок, вона намагалася стабілізувати своє становище самотужки. Шукала порозуміння та більш теплих, врівноважених стосунків з дітьми, які були свідками родинного аб’юзу. І написала низку казок про свою старшу дівчинку Мію, намагаючись вберегти її світогляд від грубого ставлення до жінки, яке панувало в родині. Поради, наведені у книзі, слухачі сприйняли з захопленням. Проілюструвати «Казки про Мію» взялася досвідчена київська художниця Марія Коваленко, в творчому доробку якої вже майже два десятки книжок.
Літературне редагування виконав професіонал справи Олександр Івакін.
І завдяки доброму ставленню запорізького видавця Віктора Текуча, з яким пов’язана поява декількох сотень різноманітних видань у нашому місті та й загалом в Україні, книжка півроки тому побачила світ.
Ця подія підштовхнула Олександру до змін у житті. Вона звернулася до правозахисних організацій у пошуках порятунку. Розуміючи безнадійність порозуміння та через значне погіршення стосунків в родині, повернулася до України. Змінює свій статус, бере розлучення. Буде займатися вихованням дітей самотужки, шукає релаксу у різноманітних хобі та сподівається повернутися до професії: Олександра дипломований логопед із досвідом роботи в дитячих закладах. Крім того, має музичну та хореографічну освіту.
Наразі готується до друку нова книжка, про молодшого хлопчика, Давида, «Мемуари динозаврихи-мами».
Та Олександра має не тільки дитячі, а й декілька власних, дорослих історій, які, вона сподівається, стануть допомогою для жінок, які несправедливо мають погане ставлення до себе в своїх родинах…
Присутні на заході жінки були щасливі погортати якісно видані книжки та щиро підтримали молоду авторку у проявах її талантів та самостійності.
Думки, які має кожна жінка про свою долю, щасливу чи не надто, звісно, не просту, можна висловити й на подібних заходах, й у записах, зроблених власноруч. Досвід власної самореалізації – це підтримка й кожної особистості, й приклад для жіноцтва в цілому.
А літня пані з Курахового, яку ледь вмовили вибратися у поїздку та відволіктися від спогадів про втрачений дім та болю за своє місто, знайшла сили посміхатися. Саме з нею ми обнялися після подорожі. Вона хоче повернутися до цього товариства ще…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки та учасниць події
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
