21 липня – 75 років від дня народження Наталії Володимирівни Коробової59, живописця, графіка, дизайнера, члена НСХУ з 1987 року. Матеріал оприлюдений на найпопулярнішому ресурсі Запорізької обласної наукової бібліотеки. Черговий 55-й випуск посібника «Знаменні та пам’ятні дати Запоріжжя» (виходить з 1969 року) присвячений найбільш значущим та цікавим датам з історії, суспільно-політичного, економічного, наукового, літературного та культурного життя нашого регіону, фактам із життя і діяльності видатних людей, імена та доля яких пов’язані з нашим краєм.
Наталія Коробова акінчила Київську художню школу (1968; викладачі Д. Бондаренко, Б. Литовченко).
Працювала на Запорізькому художньо-виробничому комбінаті; від 1986 – на творчій роботі. У 1990-ті роки співпрацювала з видавництвом «Дике Поле» (Запоріжжя). Художній редактор журналу «Леди» (1998).
Учасниця регіональних, всеукраїнських, міжнародних мистецьких виставок від 1969 р. (Бельгія, Франція, США, Японія). Персональні виставки – у Запоріжжі (1990, 1995, 1999, 2000, 2011), Лахті (Фінляндія, 1992), Києві (1998), Енергодарі (2000), Хмельницькому (2023). Член НСХУ (1987). Медаль А. Куїнджі Всеукраїнської виставки пейзажу (Маріуполь, 2007).
Основні галузі – монументальний та станковий живопис, книжкова і станкова графіка. Розробляє дизайни інтер’єрів, декоративні розписи інтер’єру та текстилю.
Оформила книгу «Рождение города» (Запорожье, 1997, т. 1). Співавторка та ілюстраторка збірки есеїв Н. Кузьменко «Вікна» (Запоріжжя, 2000). Твори зберігаються у Запорізькому обласному художньому музеї (25 олійних та 6 графічних робіт), у приватних колекціях України, США, Ізраїлі, Германії, Франції, Польщі.
Основні твори
Монументальний розпис «Коктейль-бару» та ресторану «Театральний» на центральній вулиці Запоріжжя (1970-і рр., у співавторстві); живопис – «Автопортрет з яблуком» (1970), «Художниця Д. Варамашвілі» (1974), «Осінь у парку» (1974), «Вікно» (1976; 2008), «Ранок» (1979), «Сонячний день» (1980), «Осіннє світло» (1981), «У майстерні. Художник Ґ. Церетелі» (1983), «Автопортрет», «Літо», «Я працюю клоуном (Народний артист РФ А. Ніколаєв)» (усі – 1984), «Артист Р. Ґеорґобіані» (1985), «Гладіолуси» (1987), «Козеріг», «Кармен» (обидва – 1992), «Золота Есмеральда» (1995), «Білі дерева. Березень» (1996), «Хортиця на початку зими» (1998), «Гетсиманський сад» (1999), «Романтика ночі» (2000), «Іриси на синьому тлі» (2001), «Вечірнє світло над Хортицею» (2002), «Гурзуф» (2007), «Старий Дніпро» (2010), «Ковила», «Найдовша ніч», «Трійця» (усі – 2011), «Вона чекає ранку» (2014), «Закрийте небо» (2022), цикл «Квіти війни» (2022), «Реквієм» (2023).
Учасниця плєнерів «Запорізький пейзаж» (2016-2018 рр.), фестивалю-вернісажу «Мистецька хвиля» (2018-2021 рр.), плєнерів у Дрогобичі та Ірпені у 2023 році. Співпрацює із проєктами «Арт-підтримка» та «Херсонщина – це Україна» (2022-2023 рр.)
Натюрморти, створені за роки повномасштабного російського вторгнення, були представлені на виставці «Незламна кульбаба» у 2023 році у ЗОХМ.
Родина Наталії Коробової має глибокий зв’язок із історією нашого міста. Наталія поєднує у своєму походженні родини Геншафти та Пункіних. Про це йшла розмова під час зустрічі із істориком Валерієм Стойчевим у майстерні художниці, яка відбулася більш ніж десять років тому.
«Мамина двоюрідна сестра Мира – дочка Йосипа Пункіна, який після революції назвався Іваном і був першим начальником міліції міста Олександрівська. Йосип Пункін був красень. А прадід Пункін приїхав до Олександрівська з Криму.
Два моїх діда Мойсея після революції стали Михайлами. Лівшиць Михайло Ісакович, дід по мамі, – родом із Михайлівки. Служив у Щорса, воював разом із ним. З Другої світової війни повернувся майором. Був зв’язківцем, дійшов до Берліна, надсилав родині листівки звідусіль.
Прадід Пункін одружився з молодшою дочкою Геншафтів, моєю прабабусею. Було три брати Геншафти. Прабабуся – дочка Бориса, одного з трьох братів Геншафтів. Її звали Естер (або Есфір). Прожила вона 96 років, померла у 1964-му, коли мені було років 15, братові Юркові п’ять».
Рідний брат прабусі Есфірі Григорій – батько Якова Пункіна, який у війну потрапив до німецького полону, перебував у концтаборі, і там назвався Пунько. Після війни Яків Пункін став олімпійським чемпіоном. Прадід Пункін в Євпаторії мав заможну справу – зберігав зерно у «пуньках». «Пуньки», як з’ясував запорізький історик спорту Валерій Смирнов, – це місце, куди засипали зерно. Від цього прізвиська – «пунькИ», й пішло прізвище. Євреям не давали прізвищ. Тож, напевне, мав він й інше прізвище.
За сімейними розповідями, прапрадід Геншафт мав пристані та баржі.
За коментарем Валерія Стойчева, контора Геншафтів знаходилася навпроти будинку Ліщинського, на розі вулиць Соборної та Троїцької. Геншафти мали торговий дім та банк. Займалися зерном, возили його вниз по Дніпру до портів. Мали ще один бізнес – оптом продавали сільгосптехніку.
Мали дві лавки в Олександрівських торгових рядах. На місці лавки Геншафтів, найближчій у нижньому ряду до Покровського собору, на вулиці Благовіщенській, стоїть пам’ятний об’єкт, що має на меті відтворити реалії дореволюційного торгового життя.
“Із Геншафтів в Олександрівську залишилася одна прабабуся. Вона єдина не здобула освіти. Зазвичай дітей вчили. Одна з бабусиних сестер була художницею, жила у Парижі. Бабуся залишилася тут через свого чоловіка, Пункіна. Коли він помер, бабуся здала в торгсини все коштовне, що у неї залишилося”, – розповідає сімейні історії Наталія Коробова.
“Геншафти мали торговий будинок, він вважався і банкірським домом. Цей торговий будинок стояв навпроти будинку Ліщинського, там, де зараз палісадник. Та ще мали будинок на розі нинішніх вулиць Святого Миколая та Троїцької (опис робила запорізька архітекторка Олена Кузьменко).
Будинок знесли вже у XX сторіччі, на подвір’ї новобудови ще довго стояла стара брама.
Геншафти були зі стану купців. Брати вели справи кожен по-різному, хтось був бідніший, хтось багатший…” – коментує історію родини Валерій Стойчев.
Сім’я Володимира та Лідії Коробових, батьків Наталії, мешкала на Шостому селищі, у будинку, де знаходився магазин наочних посібників за вулицею Незалежної України, – навпроти лікарні та ДМШ № 3.
У пологовому родинку при лікарні й народилася Наталя. “Напередодні тато працював у майстерні всю ніч. Ранком йде додому, а сусідка йому каже: «Володю, а у вас донька народилась!» Він побіг до пологового будинку… І зробив у цей день чудовий мастихін – він їх робив із пружин автоматів Калашнікова. Мастихін працює по різному, це залежить від того, яка в нього товщина, яка м’якість, які пір’ячка. Тато робив дуже м’які мастихіни, бо вмів гартувати їх правильно. Розігріє, і на якомусь певному кольорі опустить у холодну воду. Це були унікальні мастихіни. Він зробив мені два мастихіни з годинникових пружин, бо автомати закінчилися… На жаль, не закінчились, та повернулися знову, зараз”.
Ще трохи родинних спогадів: “У кімнаті батьківській стояв мольберт, і це була ще й вітальня. Коли приходили гості, мама накривала стіл миттєво. Питає: «Їсти хочете?» – і тут же годувати. Мама мала ще й дизайнерський хист – вона шила комплект портьєр для приміщення Концертного залу імені М. Глінки. Зберігся татів ескіз-промальовка цієї роботи.
Мама ж за природою своєю була математиком, її три роки чекав на навчання інститут. Та вона відмовилась заради сім’ї”.
Наталя вчилася малювати біля батька, відвідувала разом із ним майстерню запорізьких художників на вулиці Незалежної України, де нині і працює. Виховали її творча атмосфера та тато. Головним у стосунках із батьком завжди були любов та підтримка: “Тато завжди був Друг”.
Бабуся ж називала Наталю «Мішігіне художниця». Це мовою ідіш «божевільна художниця». Ще з колоритної бабусиної мови: “Що ти ходиш, як дика бара?”…
Майже у 15 років Наталія вирушила до Києва: навчалася у Республіканській художній школі імені Тараса Шевченка. “Школа була цікава та дуже яскрава. Мене спочатку вмовляли йти вчитися скульптурі. Та втримав від цього кроку татів авторитет та його любов до живопису. У той час у Школі викладав татів друг Петро Жаров. З його племінницею Наталею ми навчалися разом та товаришуємо досі. Борис Литвиненко викладав нам живопис”.
Закінчила школу, повернулася до Запоріжжі майже у 17 років: і що робити?
“У мене і тоді не було безбарвного життя. У мене взагалі ніколи не було безбарвного життя. Навіть якщо згадати, що мене довго не приймали до Спілки художників, і це тягнулося 16 років,.. життя все ж було яскраве, – розмірковує Наталія. – Згодом я написала автопортрет у рожевому, і на виставці у художньому салоні його схвально помітив Микола Овечкін, який саме працював на Хортиці, робив діорами для музею.
Той портрет, як і пізніший автопортрет з яблуком, дуже складно написані. Фон прокладено сієною паленою, червоною, потім пролесовано синім... Ці прийоми я вичитала у старовинних техніках. Тому є глибина, і один колір ніби дає допомогу другому.
Я й сама вивчала лесировки, шукала та знаходила рішення. Тому, викладаючи, завжди говорю дітям: те, як ви змішуєте фарби, які суміші отримуєте – можете зробити тільки ви. Рисування кубиків та пірамідок жодного стосунку до вашого таланту не має. Це впливає тільки на ваш професіоналізм. Та це згодом дасть змогу розкритися вашому таланту. Це лише інструмент, який допоможе ваш талант проявити.
Академічна школа дає малюнок, розуміння форми, кольору. А що з цим робити далі… кожен шукає сам. Мені тато читав лист Пуссена, чому має навчитися художник: «Потрібно знати, що існують два способи бачити предмети, один – просто дивлячись на них, а інший – розглядаючи їх з увагою»”.
На першій персональній виставці у Запоріжжі, у 1990 році, яку готувала Марія Савицька, було представлено сто картин Наталії Коробової: “Це була моя перша велика виставка, і до трьохсот відвідувачів бувало вихідними в залі. Сестра Міла приїхала на подію з Америки…” (двоюрідна сестра Міла, донька сестри матері, Ірини, – також художниця).
З того часу минуло більш ніж три десятиліття різноманітної творчої роботи, виставок, плєнерів, подорожей, викладацької та дизайнерської роботи. І цей процес невпинно триває.
В минулому лишився, на жаль, досвід монументальної роботи. Та щодо оформлення нинішнього кафе «Сюрприз», однієї з перших подібних робіт у Запоріжжі, яка дивом тримається майже у первісному вигляді довгий час, – Наталія вважає, що є сенс зробити буклет. Згадати Галину Сапегіну та Тамару Дружину, майстрів прикладного мистецтва, згадати і чудового архітектора Валентина Синицю, автора проєкту, щоб люди бачили, до якого історичного закладу вони завітали.
З останніх подій 2023 року – виставка графічних робіт Наталії Коробової відбулась у Хмельницькому та стала своєрідним посиланням у минуле її родини: «Виставку відкрили в останній день Хануки, принесли на подію старовинну ханукію… Це було дуже щемним відчуттям, згадкою про щасливі та болісні моменти…»
Продовжуючи життя, не забуваємо про своє творче минуле, свою рідню, своє коріння.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК
Фото зі сторінки Коробова Наталія Володимирівна [Електронний ресурс] // Запорізька організація Національної спілки художників України : [сайт]. – Режим доступу : https://www.artgallery.zp.ua/v/artists/Korobova/
