До дня актора студенти кафедри акторської майстерності факультету соціальної педагогіки та психології ЗНУ винесли на широкий загал свою екзаменаційну роботу. Вистава за п’єсою Неди Неждани «І все-таки я тебе зраджу» – про Лесю Українку, та не ту, яку ми знаємо. Бо це не урок літератури, і спадок поетеси набуває чуттєвої складової…
“Наша п’єса про іншу Лесю – земну, живу, лукаву”, – говорить, розпочинаючи дію, ДРАМАТУРГ [є такий персонаж у цьому творі, та можливо, це думки самої Неди Неждани?]. П’єса «І все-таки я тебе зраджу» ставилася в Києві, Львові, Луганську, Чернігові, Сіверодонецьку. І ось тепер маємо її у Запоріжжі.
Презентувати виставу до Дня театру вирішили чи не за тиждень до свята. Звісно, вона була «вивчена» як урок, ще восени, за півтора місяці, й отримала свхвальну оцінку екзаменаційної комісії. Та зовсім інша річ, коли у студентів виникає можливість показати свою роботу публіці. Минулого року, побачивши три екзаменаційні вистави кафедри театральної майстерності, ми відчули неймовірне бажання молодих акторів бути побаченими, почутими зі сцени, і враження тримали нас цілий рік в очікуванні нових екзаменаційних робіт.
Цього року трапилось, що завдяки виставам у театрах Запоріжжя до ювілею Тараса нам ближче став Шева. Зараз, на прем’єрі «І все-таки я тебе зраджу» – зрозумілішою стала Леся.
Без «маніа грандіоза», як сама молода поетка непокоїлася набути через заважкі компліменти, а справжня, із “чарівним і гарячим серцем лані”. Здатна захоплюватися, берегти почуття і втрачати, кокетувати і танцювати, сяяти любов’ю – і від неї йти…
Чи так ми живемо, стрибаючи від події до події, набуваючи нових вражень, що заповнюють схематичні форми нашої радянської освіти? Дивуємось та радіємо кількості молодих талантів, маючи одну мрію: щоб ніщо не завадило їм зростати.
І мені згадалася фраза публіциста Юрія Макарова, із статті «Нормалізація» для «Українського тижня»: “Під акомпанемент свисту кинджалів і деренчання шахедів у нашому комфортному тилу спостерігається справжній сплеск попиту на змістовне”.
Поговорили про виставу з викладачем, режисером вистави Костянтином Кузьміним:
– Актори були у захваті від можливості, та в сумніві – чи встигнемо швидко відновити виставу? Я їм сказав: “Зможете, й будете мати досвід…” Ми домовились. Та напередодні вистави чотири ночі були буже важкими через обстріли. Я збираю студентів на репетиції, дивлюсь на них і думаю: хоч самому виходь… Та вони спромоглися, і я зробив усе, щоб сил у них вистачило. Ну, й досвід був отриманий…
Так, вміння працювати у молодих акторів є. Осмислена літературна канва п’єси, емоційна забарвленість кожної репліки…
Три історії кохання, кожне окремішне, як присвята, де кожен займає серце… на деякий момент життя.
Нестор Гамбарашвілі та Леся: “То ви мене чекали? Панночко Лесю, якби я знав, на крилах прилетів би!” – “Не трудіть дарма крил…
…Я не кохаю тебе і не прагну дружиною стати.
Твої поцілунки, обійми і в мріях не сняться мені,
В мислях ніколи коханим тебе не одважусь назвати;
Я часто питаю себе: чи кохаю? – Одказую: ні!
Сергій Мержинський і Леся: “Мовчи… Ти єдина жінка, яка мене не зрадила… Тільки зараз я збагнув, що ти для мене значиш… Прости, я мав стати твоєю опорою, а став твоїм нещастям…” – “Неправда, я благословляю Бога за те, що він дав нам, двом приреченим, можливість зустрітися…”
Леся і Клемент Квітка: “Сонечко моє, довіряю, поважаю. Але ж я не молода, у мене важкий характер. Я звикла до свободи“. – “Лесю, одруження – це ж не в’язниця. Я хочу дати тобі певність і спокій… захистити тебе”…
По вірші, драми, щоденники, листи поетеси, що ніби летять за сценою, приходять Білий та Чорний духи [вони весь час супроводжують події то іронічними, то трагічними коментарями].
ЛЕСЯ. Ні, цього я не віддам, це моє.
П’ЄРО. Ви помиляєтеся, пані, це вже давно не ваше. Ви сторінка історії, сторінка літератури.
АРЛЕКІН. І ваші спогади, і почуття, думки і мрії – усе піде в оплату.
ЛЕСЯ. Але навіщо вам усе це?!
П’ЄРО. О, для музеїв, дисертацій, політичних гасел тощо…
ЛЕСЯ. Та ж я платила досить за життя!
АРЛЕКІН. Ні, то були лише тілесні муки. Ви забагато брали у життя, зависоко злетіли. Тож вам іще платити доведеться за сотні років уперед… (Збирають листи, різні папери і т.д.).
– Так сторінки рукописів, а ще декілька стільців та білі стрічки стали вбранням сцени.
– Я свідомо відмовився від традиційної сценографії – важких шафів, нагромадження меблів… – розповідає мені Костянтин. – Вони мали навчитися не тільки робити виставу, а й уявляти та вірити у те, що стілець, на який сідаєш, деякий час – саме стілець, а коли його розвертаєш – це ліжко… а поставиш рядком – це труна.
– А ще стрічки, які й пов’язували персонажів, й розривали …стосунки. І скріпляли рушниками уявними руки наречених! А хрест зі стрічок, на смерть одного з коханих!
– Я дуже хвилювався, що це не буде зрозуміло зі сцени! – зізнається Костянтин.
Та все було зрозуміло, і музична стрічка-супровід від Геннадія Васильовича Прокопенка доповнювала мінімалізм сцени. І зміна мороку та світла… До речі, Юрій Валентинович, майстер по світлу, потрапив до лікарні, і за нього працював сам Костянтин. Ми бачили інший профіль нагорі, на балконі над сценою.
– Засвоїв ще одну професію, – сміється режисер. – І готуємо ще одну виставу за п’єсою «Ігри на задньому подвір’ї» Едни Мазії. Це соціальна драма, де герої поперемінно опиняються то в ролі підсудних, то в ролі суддів… Ну, як і в нашому житті…
Ми ж на виставі отримали відчуття, що – за Макаровим, не відкладаємо життя на потім. Робимо все зараз, і осмислення нашої культури дає сили жити.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
